Висячи головою донизу

      «Небезпечно для життя» — фраза, знайома кожному з дитинства. Такими слоганами були розписані трансформаторні будки, які стояли ледь не на кожному кроці нашої безкрайньої тоді Батьківщини, що називалася СРСР. Ці написи читали мешканці міст і сіл, діти і представники найрізноманітніших професій та соціальних прошарків, не помічали їх хіба лише ті, хто «бачив світ із вікна свого персонального автомобіля». З цими словами ми росли, вони міцно вкарбувалися нам у підсвідомість. І ... з простого словосполучення трансформувалися у потужну ідіому, яка стала гаслом, можливо, не завжди усвідомлюваним, епохи часів розвиненого соціалізму. Більше того — воно залишається актуальним і сьогодні. «Небезпечно для життя» — кілька десятків таких написів на щитах трансформаторних будок перетинають сцену, на якій розгортаються події чорної комедії «Четверта сестра». Небезпечним для життя було, власне, життя героїнь цієї п'єси. Небезпечною для психіки здорової людини — історія створення «Четвертої сестри»...

      У середині 90-х років польський письменник Януш Гловацький приїхав до Москви, щоб переглянути «Антигону у Нью-Йорку» «Театра Современной Пьесы». А напередодні там стався черговий вибух, було багато жертв. Тож, окрім театральних, митець отримав ще й «убивчу» дозу позамистецьких вражень: люди шепотіли про те, що всі ці вибухи можуть бути зініційовані КДБ, вулицями мчали наввипередки бронетранспортери і карети швидкої допомоги, в брудних громадських туалетах жили діти, які вміли стріляти і вбивали людей за пачку «Мальборо». Після всього побаченого Гловацький просто не зміг змовчати і його «криком душі» стала п'єса «Четверта сестра».

      Ви міркуєте в правильному напрямі, якщо думаєте, що без Чехова тут не обійшлося. Та натяк на Антона Павловича хоч і промовистий, але все ж таки підкреслено пастельний — образно-сюжетну першість Гловацький залишає за собою. Катя (Олена Узлюк), Віра (Наталя Васько), Таня (Римма Зюбіна) живуть не в провінції, а в Москві, мріють переїхати до Америки, куди вже втік із «найщасливішої» країни їхній дядечко. Вони мають батька — Генерала (Станіслав Боклан), який ходить в онучах та витягнутих «спортивках» і п'є горілку пляшками. А над ними живе сусідка Акуліна Іванівна (Вікторія Авдєєнко), яка також не належить до Товариства тверезості і має сина (Кирило Бінн), котрий торгує зброєю і хвацько втягує кокаїнову доріжку.

      Три сестри мають ще в себе вдома Колю (Станіслав Дудник), якого батько підібрав на вулиці, «бо здихало». Коля може все. Мити підлогу, прикинутися проституткою Сонею Оніщенко і знятися у фільмі, який отримав «Оскар», гайнути на розвідку в Америку і втікти звідти від дядечка, який виявися банальним сутенером, прихопивши з собою валізу баксів. Утім його відданість так і не стала панацеєю від усіх бід. Бо бід було занадто багато: у світі, описаному Гловацьким, лунають постріли і ллється кров, людей викидать із вікна, політики гвалтують своїх підлеглих і потім проводжають їх на аборт, годувальниця в цирку мусить красти м'ясо в тигра, бо зарплата маленька, вулицями блукає маніяк, який відгризає своїм жертвам ліву ногу... А колишній бойовий офіцер, генерал, дуже жалкує, що не вдалося видати себе за того маніяка, щоб доньки змогли отримати винагороду. «Ні, ну я б ще задушив, ну, згвалтував би з Божою поміччю, але щоб ногу їсти», — сумно хитає головою герой Боклана, якого швидко «розкусили» в міліції і виставили за двері. Тут один Коля точно не справиться. Навіть за умови, що його страхуватиме Таня, яка регулярно чіпляє записочки до повітряних кульок і відпускає їх у небо — вона дуже вірить, що покійна матінка захистить її та сестер. Колись вона в музеї бачила картину, де чоловік в одній шкарпетці висить головою донизу. Чи може бути щасливою людина, яка отак головою донизу висить усе життя? І вже навіть звиклася з думкою про те, що за мить вона зірветься в прірву...

      Усі ці жахи Гловацький просто геніально оформив у стилі «чорної комедії», де «першу скрипку» віддав його величності абсурду. Режисер Станіслав Мойсеєв зрозумів драматурга з першого слова і разом із художником Володимиром Карашевським створив таку ж «абсурдну» картинку на сцені: актори змушені ховатися за щити «небезпечно» для життя, використовувати їх у побуті, бо інакшого цим людям просто не дано. Після «Четвертої сестри» багато хто змінить своє зневажливе ставлення до «чорної комедії», де хоч і панують всі ознаки жанру, але це зовсім не заважає їй бути якісним мистецьким твором. Серед приємних сюрпризів вистави — Володимир Соляник за фортепіано і Римма Зюбіна в ролі Тані. Що стосується Соляника, то його вишуканий, досконалий джаз наче посилював той абсурд, що діявся на сцені. Ну, а Римма Зюбіна... Після низки драматичних, характерних ролей, після монологу Соні про небо в діамантах актриса нарешті наважилася на комедійний образ, після чого виникло питання — а чому вона, власне, так зациклювалася на драматизмі і так мало була задіяна саме в комедіях? Станіславе Анатолієвичу, зверніть, будь ласка, увагу.

ДОСЬЄ «УМ»

      Януш Гловацький. Відомий польський драматург та сценарист. Народився у 1938 році, зараз мешкає у США, куди був змушений емігрувати у 1981 році після введення військового стану в Польщі. Лауреат численних літературних премій. Автор збірок «Вир абсурду», «Новий танець ля-ба-да», «Полювання на мух та інші оповідання» та багатьох інших.

      На прем'єру в Молодому театрі пан Гловацький приїжджав особисто.