Хрест на могилах невинно убiєнних.
1983 року комуністичний режим у СРСР, як і впродовж півстоліття до того, вперто відмовлявся визнати злочин геноциду, вчиненого ним проти української нації. Відгородившись залізною завісою від цивілізованого світу, маразматичні кремлівські вожді сподівалися на те, що їм назавжди вдалося поховати правду. В Україні про трагічні 50-ті роковини Великого Голоду офіційно не згадали жодним словом, а люди в полоні страху перед владою говорили про нього хіба що пошепки. Натомість ця тема фігурувала у документах ЦК КПУ, що до розвалу СРСР і проголошення незалежності України зберігалися під грифом «таємно». Таємне раніше чи пізніше стає очевидним. Так сталося і з документом, датованим 23 лютого 1983 року.
Назва цього документа витримана в традиційному партійно-бюрократичному стилі: «О пропагандистских мероприятиях по противодействию развязанной реакционными центрами украинской эмиграции антисоветской кампании в связи с имевшими место в начале 30-х годов продовольственными трудностями на Украине». Слова «искусственный голод» двічі було взято в лапки, вживалися військові терміни на кшталт «противник намечает...».
Сьогодні кожний громадянин України, користуючись конституційним правом доступу до інформації, може ознайомитися з оригіналом цього документа у київському Державному архіві громадських організацій. Я розповідаю про це докладно, бо не у всіх читачів «УМ» є можливість відвідати архівний центр.
Згаданий компартійний документ, скріплений підписами тодішніх секретаря ЦК КПУ з пропаганди О. Капта і голови КДБ України С. Мухи, спонукає до актуальних аналогій і висновків. Навіть сьогодні, більш як за півстоліття після смерті Йосипа Сталіна, «симоненківці» не мають наміру зрікатися спадщини кривавого диктатора і, подібно до своїх ідеологічних попередників, удаються до замовчування та фабрикацій. Вони й досі, як у тодішньому компартійному документі (і в теперішніх офіційних документах Російської Федерації), беруть слово «голодомор» у лапки.
Пам'ятаю, як під час громадських слухань у Верховній Раді у лютому 2003 року Петро Симоненко стверджував, нібито у 1932—1933 роках в Україні був не голодомор, а продовольчі труднощі, спричинені посухою та неврожаєм. Комуністи ж, за його словами, робили все можливе, щоб допомогти селянам подолати наслідки стихійного лиха.
Виявляється, суспільству набагато легше зняти з документів гриф «таємно», ніж позбутися стереотипів тоталітарного мислення. Одне з найбільш незрозумілих явищ політичного життя у сьогоднішній Україні —що частина виборців віддає свої голоси ідеологічним «уламкам» тих, хто призвів українську націю до найбільшого в її сучасній історії лиха.
Та повернімося до документа пізньої брежнєвської доби. Він вражає повною недолугістю: рекомендації зводилися до того, щоб «продолжать активную пропаганду достижений колхозного строя». Інакше кажучи, вішати локшину на вуха закордонним українцям, яких компартійній верхівці у Києві дуже кортіло мати за наївних дурнів. Однак головний висновок — «нам невыгодно по данному вопросу вступать в открытую полемику с зарубежными националистическими писаками» — свідчив сам за себе. Розгублені компартійні ідеологи у Києві опинилися у ролі страуса, який ховає голову в пісок. Їх від самого початку загнала у глухий кут діаспора у США і Канаді, що розгорнула масові меморіальні й політичні заходи у зв'язку з 50-ми роковинами голодомору в Україні.
В офісі Ліги американських українців (ЛАУ), що у Нью-Йорку на 4-й стріт, я бачив стоси отриманих із Києва газет «Вісті з України» та англомовної News from Ukraine. Вони лежали на підлозі, бо їх нікуди було розсилати і навіть нікому розпечатувати, і, зрештою, опинялися на найближчому смітнику. Ставка на ЛАУ, що була національною філією Компартії США і в 1980-х роках налічувала не більше кількох десятків політичних схимників похилого віку, справляла враження безглуздої ідеологічної гри. І взагалі, як можна було пропагувати колгоспний лад в Америці — країні особистих свобод і вільного фермерства?
Натомість Москва, збентежена політичною активністю української діаспори, обрала наступальну стратегію. Свідченням цього став розповсюджений у квітні 1983 року посольством СРСР у Канаді прес-реліз «Про так званий «голод» в Україні», що викликав резонанс і в Сполучених Штатах. Мені не доводилося читати цей опус українською мовою, хоч, згідно з поширеною версію, його готували на замовлення Москви в Інституті історії АН УРСР. Події Великого Голоду 1932—1933 років тлумачилися в ньому крізь призму сталінської концепції класової боротьби на селі, а провина за «труднощі з постачанням продовольства» повністю покладалася на «кулаков» (це слово подавалося російською мовою без перекладу).
Попри те, що більшість українських селян з ентузіазмом підтримали колективізацію, стверджувалося у прес-релізі, багатії (вони ж — кляті «кулаки») протидіяли їй, чинили «акти тероризму і саботажу».
Ось головний витяг із контрпропагандистського (за тодішньою термінологією радянського агітпропу) опусу в перекладі з англійської: «В цілому Україна не перебувала у стані майже повного занепаду з ознаками національної трагедії, як зображали її найзатятіші антирадянські писаки в канадських медіа. Навпаки, панувала атмосфера енергійної праці і нечуваного ентузіазму, бо нація стала на шлях здійснення великих соціально-економічних програм».
Насправді ж то був найтрагічніший період у сучасній історії України, коли вимирали цілі села, а число замордованих голодом селян обчислювалося мільйонами.
Показово, що в той час, як в Оттаві поширювався «інформаційний» документ, що бив усі рекорди цинізму, послом СРСР у Канаді був майбутній «хрещений батько» перебудови Олександр Яковлєв. Не менш цікавий також інший факт. Деякі співробітники Постійного представництва УРСР при ООН замість того, щоб обурюватися брехнею чи принаймні мовчати, скаржилися, що їм не дозволяли втяти подібне. Тоді б, за їхніми словами, буржуазним націоналістам перепало на горіхи! Як справжні радянські патріоти, які не мали в душі нічого українського, вони поривалися в ідеологічний бій. Але, всупереч їхнім сподіванням, із Києва не надходила команда «Плі!».
Команду «Вогонь!» отримали не дипломати місії УРСР при Організації Об'єднаних Націй, а довіреніша особа — завідувач відділом Інституту історії АН УРСР Іван Хміль. Виступаючи в жовтні 1983 року як член делегації Української РСР на 38-й сесії Генасамблеї ООН, Хміль цинічно назвав найбільшу національну трагедію «так званим голодом, який нібито мав місце в Україні 50 років тому». Патентований промовець відкинув це як «наклеп українських буржуазних націоналістів», котрі під час Другої світової війни слугували Гітлеру, а після війни оселилися у Сполучених Штатах і «поширювали брехню про голод».
Прикметно, що, повернувшись до Києва, Іван Хміль виступив на радіо для українців за кордоном, рознісши, як йому здавалося, вщент документальний фільм «Жнива відчаю». За його твердженням, ця стрічка грунтувалася на сфабрикованих джерелах, використанні «емігрантів-зрадників» як свідків так званого голоду і професійних антикомуністів, що спеціалізуються у сфері радянології, — таких, як Джеймс Мейс.
При цьому радянський історик зробив епохальне відкриття. «Горезвісна теза про штучний голод в Радянському Союзі, — заявив він, — використовується пропагандистськими службами США для відвернення уваги свого населення від власних труднощів... Невипадково початок антирадянської кампанії збiгся з різким загостренням продовольчої проблеми у самих Сполучених Штатах».
Хміль змальовував в апокаліптичних тонах спустошену голодом сучасну Америку. Чи не спало йому на думку, що він виставляє себе на глум? Дивна поведінка, якщо зважити на дві речі. По-перше, Хміль уперто заперечував факт національної трагедії 1930-х років, хоча, за власним визнанням, від голоду померли його родичі. Це шокувало багатьох, особливо західних дослідників, які не змогли збагнути подвійну радянську мораль. По-друге, він був бойовим офіцером і під час війни командував батареєю «катюш». Кожному — своє, і в кожного — свій час. Ані в ООН, ані в ефірі постріли Хмеля не влучали в ціль.
Тоді як 1986 року розпочала роботу створена у США з ініціативи діаспори конгресово-президентська Комісія з дослідження голоду в Україні, кремлівські намісники в Києві, як і раніше, замовчували правду. Вони схаменулися лише тоді, як дійшли висновку, що імперіалістичні пропагандистські й розвідувальні центри спільно з українськими буржуазними націоналістами готують масштабну ідеологічну провокацію у переддень 70-х роковин Жовтневої революції. У відповідь ЦК КПУ зробив спробу створити «контрголодову» комісію, однак вона не спромоглася нічого зробити. Правда про Голодомор не тільки утверджувалась на державному рівні у США, а й серед національно свідомої частини населення України, передусім інтелігенції.
Це спонукало першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького вперше за п'ять із половиною десятиліть порушити сталінське табу на Голодомор. Виступаючи 25 грудня 1987 року у зв'язку з 70-річчям встановлення радянської влади на Україні, він змушений був визнати, що наприкінці 1932-го — на початку 1933 року «в ряді сільських місцевостей» України був голод. Це визнання не пройшло повз увагу за кордоном. У доповіді американської голодової комісії його розцінили як «перший скромний крок» у бік історичної правди.
«Свідченням меж дозволеного» для українських радянських істориків, за висловом з того ж джерела, стала перша в Україні наукова стаття про Великий Голод 1932—1933 років доктора історичних наук Станіслава Кульчицького, опублікована в січні 1988 року в газетах «Вісті з України» та News from Ukraine, що розповсюджувалися серед діаспори, а згодом — в «Українському історичному журналі».
У той буремний час ключову роль в осмисленні історичної правди відіграли Спілка письменників України та газета «Літературна Україна», що користувалася не меншою популярністю серед діаспори у США, ніж у Наддніпрянській Україні.
1986 року Іван Драч перший в Україні публічно вжив запозичене в діаспори слово «голодомор». Завдяки цьому після опублікованих раніше войовничих віршованих памфлетів проти українських буржуазних націоналістів він зажив собі слави першопроходця.
У лютому 1988-го один із керівників київської організації Спілки письменників України Олексій Мусієнко викрив «жорстокий голод» 1932—1933 років як злочин сталінського режиму. Згадавши про українців, які загинули від голодної смерті й під час Другої світової війни, він назвав трагедію української нації «голокостом мільйонів» і закликав заповнити «білі плями» української історії та культури.
Улітку 1988 року на XIX Всесоюзній конференції КПРС Борис Олійник — на той час секретар правління СПУ — застеріг, щоб «на безпам'ятстві не виріс чортополох». «Мені наказано, — заявив він, — вимагати опублікувати, нарешті, «білу книгу» про ті чорні часи, де зі стенографічною чіткістю й точністю до кінця викрити не тільки Сталіна, а й визначити міру вини кожного з тих, хто його оточував, назвати поіменно не тільки жертви, а й тих, хто замислював і виконував акти беззаконня». Нагадавши, що «гоніння в Україні почалися задовго до 37-го року», Олійник наполягав на тому, щоб з'ясувати «ще й причини голоду 1933 року, який позбавив життя мільйонів, і назвати поіменно тих, з чиєї вини сталася ця трагедія».
Для українського письменства то був зоряний час. У липні 1988 року на спільному засіданні президії правління СПУ та Правління Київської міської організації СПУ було ухвалено резолюцію, в якій говорилося, зокрема, про створення «народної книги пам'яті» про голод 1932—1933 років. Упорядниками документального твору «33-й: голод. Народна книга-меморіал», що вийшов друком 1991 року у видавництві «Радянський письменник» і згодом був відзначений Шевченківською премією, стали письменник Володимир Маняк та його дружина, журналістка Лідія Коваленко.
Потужна хвиля, прорвавши греблю куцої горбачовської перебудови, вже докотилися й до сірого будинку, що в Києві, на Банковій. «У січні 1990 року на політбюро ЦК Компартії України розглядалося питання, чи слід публікувати збірник документів про голод в Україні 1932—1933 років, — пригадує Станіслав Кульчицький, присутній на тому засіданні як експерт. — Дискусія була дуже гострою. Постійно було чути вислів «ніж у спину». Та перший секретар ЦК КПУ Володимир Івашко знав, що голод був, і, певно, хотів бути на гребені хвилі змін. Саме його думка, зрештою, перемогла».
Так було ухвалено рішення видрукувати збірник «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів». Щоправда, комуністичні ортодокси не склали зброї. Книга вийшла друком накладом не 25 тисяч примірників, як передбачалося, а лише 2500.
Українцям, зважаючи на гіркий досвід минулого, мабуть, уже час позбутися ілюзій і мислити реальними категоріями. Ми завжди й у всьому запізнюємося. Незалежними (поки що декларативно) стали майже на три десятиліття пізніше, ніж африканські народи. Що ж до Нюрнберга-2, яким марить Левко Лук'яненко, то це, як на мій погляд, не більш як ілюзія.
Нюрнберзький процес відбувався відразу після Другої світової війни. Тоді на лаві підсудних опинилися нацистські бонзи, яких справедливо покарали за воєнні злочини. А кого, власне кажучи, збираємося судити ми? Жодного з головних винуватців Голодомору-геноциду, вчиненого проти української нації, вже давно немає на цьому світі. Тож ми знову запізнилися.
Пам'ятаю, на зламі 1980-90-х один український письменник закликав збирати гроші Лазару Кагановичу, щоб цей кат українців приїхав до Києва й добровільно постав перед судом за скоєні ним злочини. Безглузда затія, розрахована на демагогічний ефект! Каганович спокійно дожив віку в Москві пенсіонером і помер... за місяць до проголошення незалежності України. Не постав перед судом і інший кат українського народу — В'ячеслав Молотов.
Звісно, можна (й треба) засудити комуністичну ідеологію, як це вже зробила європейська спільнота, заборонити діяльність КПУ. Для цього є всі підстави: ця партія по суті антиукраїнська й антидержавницька, спрямована на розпалювання міжнаціональної ворожнечі й дестабілізацію становища у країні. Але ж потрібно діяти, а не плескати язиками, змагаючись у словесному антикомунізмі.
Щодо можливості визнання Голодомору геноцидом Організацією Об'єднаних Націй. Як на мене, Верховна Рада, підмінивши у президентському законопроекті поняття «геноцид української нації» іншим — «геноцид українського народу», загнала Україну у міжнародно-правову пастку.
Конвенція ООН про попередження злочину геноциду і покарання за нього передбачає визнання геноциду лише за національним, етнічним, расовим і релігійним критеріями. Поняття «український народ» не відповідає жодному з них, бо є конституційним і включає в себе представників усіх націй і національностей, що живуть на території України. Слова спікера Олександра Мороза «не така дефініція — то нехай ООН її перепише» — недоречний жарт із можливими негативними міжнародними наслідками. Якщо ж суттєвої різниці між поняттями «геноцид української нації» та «геноцид українського народу», як дехто твердить, немає, то навіщо в такому разі було заміняти одне іншим?
До всього, Голова ВР «по-своєму» зреагував на звернення до нього й народних депутатів iз боку владик трьох православних церков. Ті просили визнати Голодомор геноцидом української нації. Мороз же нагадав «деяким святим отцям», що вони, «всупереч Конституції, втручаються в мирські справи». Подібне дозволяли собі хіба що цар Петро І і кремлівські вожді.
Чи відомо панові спікеру, що в 1983-му, у зв'язку з 50-ми роковинами найбільшої трагедії української нації, саме з ініціативи блаженнішого митрополита Української автокефальної православної церкви у США, майбутнього Патріарха Київського і всієї України Мстислава було створено Крайовий комітет вшанування пам'яті жертв Голодомору? Так було покладено початок розкриттю правди, яку приховував від українців і світу злочинний комуністичний режим. Як на деякі мірки, то теж було втручання церкви у «мирські справи». Та не слід плутати праведне з грішним...
Утім, якщо визнання ООН Голодомору геноцидом української нації неможливе сьогодні, то це може стати реальністю у майбутньому. Звісно, якщо до влади в Україні замість представників колишньої партійної номенклатури та олігархічних кланів прийдуть національно-патріотичні сили й вона утвердиться на міжнародній арені як незалежна демократична держава. Жодна пригноблена нація не піднімалася з колін і не відроджувалася духовно без осмислення свого трагічного минулого.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
