Солодкі лаври підполковника міліції

      Дев'ять років тому він, як кажуть правоохоронці, поклав погони на стіл. Незвично було ступати в невідомість заслуженого відпочинку після важких, але динамічних міліцейських буднів — на перших порах таки «муляло» пенсійне посвідчення в кишені чоловіка у розквіті сил. Ще й тепер, зізнається Валентин Володимирович, він «ночами ходить на роботу» — сниться, що продовжує розслідувати кримінальні справи.

      Хто знає, як повернулося б життя на пенсії, якби колишній слідчий, готуючись до першої річниці від дня народження внучки Насті, не відкрив у собі кондитерські здібності. Щоправда, ними його творчі можливості не обмежуються — він ще вправно володіє пензлем, віртуозно різьбить по дереву, добре знається на будівництві. Змайстроване ним з кедрового дерева подружнє ложе пасувало б і королівському алькову, а шикарній ексклюзивній буді, спорудженій для улюбленця родини — середньоазійського вівчура Флобера, очевидно, позаздрять найтитулованіші пси.

Полковник — «половинка» підполковника

      Багато хто, довідавшись про Валентинове хобі, просто вмліває від несподіваного, як на їхній погляд, поєднання непоєднуваного: це ж треба, мовляв, такому статися, що кондитерська стихія «засмоктала» підполковника, колишнього слідчого з особливо важливих справ. Ніби міліціонерам природніше захоплюватися смаженням ведмежатини чи колекціонуванням наручників.

      Міліція в житті Валентина справді багато що значила: зробила з нього професіонала і допомогла не розминутися з Людмилою. Він і тепер переживає за нинішніх молодих колег: «Минулі реформації до добра не довели: ми набули досвіду, а нас — на пенсію. Пішли одночасно з поколінням, яке нас учило. В міліції утворився віковий і професійний вакуум, розірвався дуже важливий спадковий ланцюжок».

      ...Побралися вони 27 років тому. Приїжджий з Полісся курсант таки зачарував горянку Людмилу, яка в Івано-Франківській школі міліції тоді викладала майбутнім Шерлокам Холмсам психологію допиту і вже мала звання старшого лейтенанта.

      Мереживо долі плелося так, що в їхній сім'ї старшою за званням завжди була дружина. Він ніяк не міг її наздогнати за кількістю малих і великих зірочок на погонах. Власне, і мети такої не ставив: навіщо гнатися, коли в обласному центрі Прикарпаття і чоловіки з генеральськими лампасами — не вдивовижу, а його Люда таки стала першою в регіоні пані полковником, очолюючи 1-й відділ Управління МВС в області.

      І хоча робота в обох забирала чимало сил і здоров'я, перехід на «пенсійні рейки» не став радісною подією. Дружина як висококваліфікований психолог («Вона в мене молодець: за аналізом почерку може стовідсотково встановити, хто, приміром, з п'яти-шести офісних працівників учинив крадіжку на робочому місці», — гордиться своєю «половинкою» Валентин), тому довго без роботи не сиділа. Тепер, на прохання батьків, за спеціальними програмами допомагає дітям вибиратися з психологічної кризи.

      Віддавши синові з невісткою міську двокімнатну квартиру, вони переїхали на постійне проживання в оселю, власноруч збудовану на околиці Івано-Франківська, неподалік Бистриці-Надвірнянської. Взимку почуваються там майже як робінзони, бо з живих людських душ довкола — ще одна прописана в дачному кооперативі сім'я та бомжі, котрі періодично перевіряють, що де погано лежить на зимовому «збереженні».

Від кремової площі Ринок — до 35-кілограмового «Мерседеса»

      Його захоплення тортами почалося несподівано і невідворотно. Мама Марія, котра працювала нянею у дитсадку Чернігова, обидві бабусі пекли, як годиться вправним господиням, традиційні млинці та пиріжки, але за торти не бралися. Чого не було, того не було.

      «Перший торт, — пригадує співрозмовник, — я ризикнув зробити, коли Насті виповнювався рочок. Люда перед тим запитала: «Може, якусь хатку придумаєш?» Я пообіцяв придумати. На диво, вдалася з першої спроби. Тоді взяв піднос із тортом і пішов у фотоательє, аби Настя, коли підросте, оцінила дідів дебют на кондитерській ниві. Фотограф теж здивувався: «Де ви його замовляли?» —  «Сам придумав», — відповідаю. «То, може, — зацікавився чоловік, — зробите і на ювілей нашого директора?» Як краще виконати перше замовлення, довго не думав — просто зверху виклав їстівний фотоапарат. Торт працівникам ательє дуже сподобався. Відтоді прохання посипалися одне за одним».

      До нього почали звертатися із найнесподіванішими замовленнями: зробити солодкий аналог ресторану, де подружжя познайомилося десятиліття тому; стадіон з футбольним полем — на честь ювілею спортивного функціонера; місцевий «білий будинок» — для впливового депутата обласної ради; івано-франківську площу Ринок з ратушею — для колишнього міського голови; 35-кілограмовий «Мерседес» — для респектабельних молодят. А одна пані взагалі забажала «Жигулі» коханого із копією справжніх номерів його авто. І все це, звісно, — їстівне.

            Творець солодких сюрпризів, за його власним зізнанням, не просто сумлінно виконує побажання, а завжди намагається знайти якусь дотепну деталь, котра при демонстрації торта викличе сплеск позитивних емоцій і при цьому нікого не образить. Пригадує, як директор однієї з івано-франківських фабрик замовила торт і поїхала у своїх справах. Валентин же дізнався від її знайомого, що керівна пані має універсальну відповідь на телефонні дзвінки: «Мене вже немає, в мене — «відгрузка». Згодом, коли презентували торт, запрошені на урочистості від сміху мало животи не понадривали, побачивши макет фабрики, зачиненої на великий замок, і вивіску: «Зараз буду. У мене — «відгрузка».

      Не меншого ефекту досягнули й підлеглі начальника виробництва ВАТ «Промприлад», коли на 50-річний ювілей піднесли шефові, точніше підвезли на тачці, запакований у заводську тару газовий лічильник «нового покоління». Ним виявилася його незвичайна копія, виготовлена руками Валентина Володимировича.

      Заради цікавості — як оцінять його працю в столиці? — їздив у Київ і показував альбом з фотографіями тортів директорам кількох елітних ресторанів. Миттєво запропонували контракт на умовах «два тижні роботи в Києві, два тижні відпочинку в Івано-Франківську» з повним пансіоном і високою зарплатнею. Не спокусився. Знайомий, котрий працює в Англії, взагалі стверджував, що там Валентин зі своїми тортами за рік заробив би на новеньку машину і квартиру. Теж відмовився: « Я дуже люблю сім'ю і не уявляю, як би жив без Люди цілий рік».

Найкращі торти народжуються вночі

      — Пане Валентине, те, що кондитер заговорив у вас «без попередження», якось можна пояснити, але що зробило ваші торти такими популярними?  Може, поділитеся з читачами хоч дещицею солодких секретів?

      — Поділюся. Тут немає нічого особливого. Я печу медові коржі, роблю крем лише із заводської сметани 30-відсоткової жирності й використовую різноманітні свіжі фрукти. На смак усі торти майже однакові — солодкі з кислинкою. Найбільше мороки, звісно, з верхньою, тобто ексклюзивною, частиною — будинками, деревами, машинами, фігурами. Там треба фантазувати.

      — Скільки тортів ви вже створили і який із них найскладніший?

      — Після нинішнього Нового року зробив ювілейний, 150-й. Торік за торти не брався зовсім — весь час щось добудовував на дачному обійсті.

      Найскладнішим, певне, був макет міського озера, який повністю відтворює довколишню місцевість: водойму з лебедями, острів кохання, турбазу «Прикарпаття» та інші об'єкти. Робив копію екскаватора, що складається з п'ятдесяти деталей. Кожен торт у середньому важив не менш як десять кілограмів, і кожен за оформленням майже не повторювався.

      — Когось із рідних допускаєте до процесу? І чи надто глибока обізнаність дружини в психології не створює дискомфорту, адже вона вас, мабуть, наскрізь бачить?

      — Я це знаю (сміється) і застосовую контрпсихологію, аби не попастися на якійсь дрібниці. До Людиної компетенції належить випікання коржів, після чого вона по-тутешньому каже: «А далі масти собі голову». Підготовляти фрукти, приміром, вибирати з винограду кісточки інколи допомагає внучка Настя. Великий торт роблю упродовж трьох днів. У перші два — печемо коржі, готуємо фрукти і крем, а протягом останньої доби самому доводиться безперервно працювати цілі 24 години: від сьомої до сьомої ранку. Найкраще це виходить уночі, коли всі сплять і ніхто не турбує.

      — Як у вас вистачає терпіння бавитися з крихітними деталями, з чого їх робите?

      — Без терпіння за складні торти нічого й братися. І без відповідного настрою — теж. Бо не вийде те, що хочеш. Не повірите, але чим довше цим займаюся, тим більшу відчуваю відповідальність. Ялинки роблю з вафель, а потім із пульверизатора набризкую цукровий сироп, прикрашаю різноманітними присипками. Якось працівники ресторану, куди потрапив мій торт, зізналися, що розбирали ялинку, аби побачити її конструкцію. « І як ?» — запитую. «Та зігнутися можна, — відповідають, — там цілі два десятки деталей, а на торті — шість ялинок».

      — А ви особисто солодощі любите?

      — Страшенно люблю. Мабуть, від мами передалося. І син Андрій любить. У нього і в мене біля ліжка — завжди купа цукерок.

      — Окрім тортів, ще щось умієте робити біля плити?

      — Багато що вмію. У нас із Людою є власні фірмові страви. Вона пече дуже смачні налисники. Я люблю готувати рибу.

      — І що найбільше пасує до риби в колі друзів ?

      — Якщо маєте на увазі спиртне, то його майже не вживаю, хоча вдома є і вино, і горілка. Не знаходжу в цьому задоволення. Звичайно, коли приходять гості, на стіл ставимо пляшку. Тоді можу випити грамів сто. Коли за кермом, на алкоголь взагалі залізне табу.

      — Хоч торти стали для вас першокласним хобі, а як відпочиваєте від тортів? Мабуть, як і всі, хто носив табельну зброю, любите полювання.

      — У мене ніколи не виникало бажання вкорочувати віку птахам чи звірам. Я і табельну зброю за весь час служби жодного разу не застосовував. Як відпочиваю? Шкода, що цьогорічна зима так запізнилася. Торік, коли в мене був меланхолійний настрій, ішов у центр міста, на Вали, і робив снігові фігури: двометрову собаку, русалку, льодове авто, в яке можна було сідати. І собі, і людям — приємність. Знаєте, мені допомагали студенти і навіть діти, яких за звичкою називаємо важкими підлітками. У них — море енергії, треба тільки знайти підхід.

* * *

      У міській квартирі Ткаченків є куточок рідної для Валентина Чернігівщини — стіна, прикрашена давніми іконами його предків. Цей своєрідний домашній вівтар він створив ще за часів Радянського Союзу. Добре, що сюди замполіт не зазирнув — була б йому духовна спадщина. Поміж ликів святих — пожовкле фото кінця позаминулого століття. На ньому зафіксований бравий вершник царської армії — вахмістр Федір Антонович Балуба, прапрадід господаря по маминій лінії. Ось, виявляється, аж куди сягають Валентинові офіцерські «корені». Малярські здібності — це вже батькові гени. А з тортами, як не крути, пояснення немає. Вочевидь, буде трохи пізніше: у внучки Насті, за всіма ознаками, також дрімає кондитерський талант. Вона точно знатиме, звідки в неї це взялося — від діда Валентина.