За легендою, греки перемогли войовничих жінок на ріці Фермодонт у Малій Азії, посадили полонянок на кораблі й верталися додому. Дорогою амазонки перебили своїх «переможців», повернули кораблі до берегів Скіфії, як звалася колись Україна, й висадилися в районі Меотиди, тобто Азовського моря. Тут войовниці зайнялися грабуванням скіфів. Ті підіслали до амазонок своїх юнаків. Скіфські красені покохалися з войовницями, і від такого шлюбу народився народ савроматів, жінки якого продовжили спосіб життя амазонок.
Стародавні греки по-різному сприймали оповідки про амазонок. Більшість сучасних учених вважає, що ці легенди відбивають якісь реальні події. Російський етнолог Юрій Семенов висунув гіпотезу, що легенди про амазонок відображають так звану дислокальну форму шлюбу, яка колись побутувала у людей. При такому шлюбі, мовляв, жінки жили зовсім окремо від чоловіків і лише періодично зустрічалися з ними. З часом у більшості народів з'явилася форма шлюбу, коли дружина й чоловік стали мешкати разом. Але в деяких народів ще довго продовжував зберігатися шлюб дислокальний. І греки, потрапивши до одного з таких племен і зустрівшись з жінками, які проживали в окремому поселенні, сприйняли їх за самостійний народ амазонок.
За однією з версій, історичним ядром грецьких легенд про амазонок стало знайомство греків з народом савроматів, які проживали спочатку на схід від Дону, а пізніше просунулися на землі власне України. Річ у тім, що у савроматів дівчата дійсно навчалися військової справи нарівні з юнаками. І дівчина не мала права виходити заміж, поки не вб'є хоча б одного ворога (за деякими грецькими джерелами, навіть трьох). Ось що писав про савроматів Гіппократ у своєму трактаті «Про повітря, води та місцевості»: «Їхні жінки їздять верхи, стріляють з луків та кидають дротики, верхи стинаються з супротивниками, поки вони дівчата; заміж вони не йдуть, аж доколи не вб'ють трьох ворогів... Заміжні перестають їздити верхи, поки не з'явиться потреба усім поспіль рушати в похід».
Є версія, що прототипом амазонок стали причорноморсько-приазовські індоарії. Зараз уже можна вважати доведеним, що індоарії спочатку проживали на півдні України та на Кубані. Звідси в ІІ тисячолітті до Р. Х. вони на своїх бойових колісницях вирушили у Передню Азію, а також на схід — в Індію. Проте не всі індоарії переселилися до названих країн. Частина їх залишилася на території своєї прабатьківщини. І от цей нечисленний (після відходу більшості на схід і південь) народ, щоб подвоїти свою військову міць у боротьбі з ворогами, увів порядок, за яким у війську стали служити й жінки. Такі порядки не є чимось неймовірним. Так, відомо, що король держави зулусів на півдні Африки на початку ХІХ століття запровадив військову службу і для дівчат; з них складалися цілі військові частини. Зараз дівчата служать в армії Ізраїлю, який перебуває у постійному протистоянні з сусідніми арабськими країнами.
Цікаво, що традиція «амазонства» в Україні дійшла майже до наших днів. Скажімо, у кочівників українських степів епохи Середньовіччя — печенігів, половців — суспільне становище жінки було дуже високим. У деяких половецьких родах лік спорідненості був від матері до дочки, а не від батька до сина. В разі загибелі чоловіка в поході його дружина ставала на чолі коша. З кам'яних статуй, які споруджували половці на курганах (так звані половецькі баби), жіночих до нас дійшло більше, ніж чоловічих. У хроніці Олександра Гваньїні про напад пізніших кочівників — татар — 1534 року на Львівщину читаємо: «А під замком Трухнік, коли їх (татар. — Авт.) дещо побито, знайдено між ними жінок, які, поголивши голови, сиділи, як хлопи, на коні в чоловічому одязі».
Інші середньовічні джерела повідомляють навіть про народ амазонок. Зокрема, про це пише арабський історик Х століття Ібн-Якуб. Він зазначає, що західніше «русів» розташоване місто жінок, які «їздять верхи і особисто йдуть на війну й мають сміливість та хоробрість». Якщо врахувати, що в Х столітті власне Руссю вважалося лише середнє Подніпров'я, то місто амазонок розташовувалося десь на правобережжі чи заході України.
Українська традиція містить інформацію про амазонок, які пов'язуються безпосередньо з нашим народом. Так, фольклористи записали досить численні пісні, колядки й балади про дівчину-воячку, яка
Попереду війська поїхала,
Попереду війська конем грала,
А позаду війська мечем махала.
Уже в наші дні дослідник зі Львова Іван Денисюк записав на Поліссі, яке разом із Карпатами є своєрідним заповідником давніх звичаїв та фольклору, пісню, в якій говориться, як
Через болото полонськоє
Там ішло військо дівоцкоє.
«Дівочим військом» там же, на волинському Поліссі, називають дівчат, які супроводжують вбрану «кустом» дівчину під час обряду «водіння куста», що проводиться на Зелені свята. А на Ратненщині є «дівочі могили», в яких, за переказами, поховано амазонок-войовниць.
Українська традиційна культура демонструє багато «матріархальних» елементів. Наприклад, в українців діти успадковували від матері особливий спадок — «материзну», на який не могли зазіхати ніякі інші родичі. І в календарних обрядах українців, і в родинній сфері надзвичайно відчутне переважання жіночого начала. Головна фігура українського традиційного весілля — мати нареченої, на відміну від російського, де в центрі обряду стояв батько. Деякі обряди, наприклад русальські «розигри», виконувались лише жінками, до того ж таємно, і нерідко містили елементи зневажання чоловіків.
Українська жінка традиційно і в сім'ї, і в громаді мала більше свободи, ніж це було в сусідніх народів. Це віддзеркалилося і в мові. Так, українське слово «дружина» означає, що жінка є подругою своєму чоловікові, рівня йому, а не підлегла. Українці кажуть «одружитися з нею», а не «жениться на ней», як у росіян. Високе становище жінки в українському традиційному суспільстві, можливо, успадковане українцями від сарматів (нащадків савроматів, про яких ішлося вище), які колись проживали на землях України.
Річ у тім, що слов'яни, які розселилися в VI–VII століттях після Р. Х. на землях України з невеликого району на півдні правобережного Полісся, асимілювали при цьому велику кількість сарматів. Слов'янізовані сармати разом iз пізніми скіфами склали основний етнічний субстрат (підоснову) при етногенезі українців. Крім цього, упродовж століть український народ співіснував iз численними степовими народами, що мешкали на півдні нинішньої України. І за цей час українці асимілювали чимало представників цих кочових етносів, у яких, як уже говорилося, становище жінки теж традиційно було високим.
У цьому зв'язку не видається дивним український звичай сватання дівчат до парубків, що його описав французький мемуарист, військовий інженер, який служив у війську Речі Посполитої в ХVII столітті, Гійом Левассер де Боплан. Причому дівчині, що сваталася до хлопця, не мали права відмовити, як могли відмовити парубкові. Як довели українські вчені — етнолог Олександр Курочкін та фольклорист Олексій Дей, — цей звичай раніше був дуже поширений в Україні і зник лише недавно.
Описаний Бопланом випадок не винятковий для пізньосередньовічної України. Зокрема, дослідження звичаїв української шляхти XVI—XVII століть демонструють побутування аналогічних традицій у її середовищі. Звичайно, ходили у воєнні походи й мали різні державні посади, від воєводи і стрости до судового возного, саме шляхтичі-чоловіки. Хоча відомі випадки, коли вдова після смерті чоловіка обiймала посаду війта, яка в їхній родині передавалася у спадщину. Щоправда, вона правила містом не сама, а через вірного їй намісника. Зберігся цікавий документ 1569 року, в якому війт міста Володимира заповідає своє війтівство дружині Томилі Данилівні. У більшості країн Європи такі речі були неприпустимі.
Жінка-шляхтянка в Україні одержувала спадок після батьків. Ця власність виступала економічною основою її незалежності. Шляхтянка також успадковувала майно чоловіка, за його заповітом. Чоловік-шляхтич часто дарував дружині маєтки чи їхні частини, а також різні коштовні речі. Тому українські шляхтянки, як правило, були одноосібними власницями всілякого майна. Бувало, що дружини шляхтичів мали у своїх руках більшу частину родинних статків.
Розпоряджалися власним майном українські шляхтянки теж на свій розсуд. Зокрема, шляхтянка могла дарувати власні маєтки чи їх частини чоловікові. Часто дружини і матері шляхтичів, коли ті, офіційно вважаючися головами сімей, вели судові тяжби, брали жваву участь у ході процесу, втручаючись у справи, навіть коли це не передбачалося процедурою.Про все це не відав російський князь Андрій Курбський, який, рятуючись від свавілля царя Івана Грозного, емігрував на українську Волинь і тут одружився з вдовою, княгинею Марією Гольшанською. Шлюб виявився невдалим, процес розлучення переріс у справжню війну компроматів, і, зрештою, своєвільна українка таки виграла справу. Все це було абсолютно неочікувано для росіянина, який звик, що дружина має виступати слугою чоловіка і ні в чому йому не суперечити.
За широке допущення розлучень критикувала православне духовенство католицька церква, яка такого не допускала. Легке розлучення, причиною якого виступали не якісь страшні гріхи, а несхожість поглядів на життя, а ініціаторками — саме жінки, часто рятувало українських «феміністок» від чоловіків-деспотів. Маючи чималі калитки, призбирані за роки попереднього заміжжя, українські шляхтянки підшуковували таких чоловіків, для яких ставали не тільки «шиєю», а й «головою».
Українські шляхтянки в Україні полюбляли авантюрні пригоди. Тим більше що проживання в умовах прикордоння з Диким полем, яким виступала Україна для Речі Посполитої, сприяло войовничості. Так, з гродських книг кінця ХVI — початку XVII століття видно, що організаторами збройних шляхетських наїздів часто виступали не лише чоловіки, а й їхні дружини. Записів у гродських книгах про участь шляхтянок в організації наїздів зустрічаємо доволі. Зокрема, наїзд 1583 року, який вчинив на маєток київського земського судді Йосипа Немирича в Черняхові пан Григорій Бутович, був зроблений «з направи Євги Раєвни», його дружини.
За відсутності чоловіка, або ж коли жінка залишалася вдовою, вона частенько організовувала наїзди, грабунки і зведення міжшляхетських рахунків. Найбільш войовничими «феміністками» означених часів виступали, судячи з документів, пані Ганна Борзобогата-Красенська і, на той час уже вдова, княгиня Софія Ружинська з Карабчева. Перша з названих «амазонок» на кінець XVI століття зуміла підпорядкувати собі не лише чоловіка, а й тестя — луцького духовного владику. Вона самочинно розпоряджалася маєтками й скарбницею Луцької єпископії, вела численні судові справи. І влаштовувала наїзди на маєтки сусідів. Врешті, за наказом короля, якому урвався терпець, проти неї було підняте посполите рушення цілого Волинського воєводства. А пані Ганна, одягнувши панцир і вишикувавши вірних слуг, озброєних не лише списами та рушницями, а й артилерією, завдала супротивнику нищівної поразки.
Княгиня Ружинська у 1608 році очолила армію з 6000 чоловік піхоти і кінноти. Під штандартами та пiд звуки маршу її військо взяло штурмом і спалило замок князів Корецьких у місті Черемошні й розграбувало містечко. У 1611 році вона вчинила кілька збройних наїздів на сусідів-шляхтичів і добряче пограбувала їх. У цих наїздах брало участь «до трехсот... чоловік, конно, зброино, з оружемъ, воине належачим».
Очевидно, такі дієві шляхтянки були в давній Україні й раніше. Тож не випадково дідич київський, князь Олександр, іще в 1401 (чи 1411) році, надаючи церкві св. Миколая в Києві урочище Хлапач, пише, що ці «добра» раніше були «нєкой невисты, зовемой Бісова Баба».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
