(Укрінформ.)
На одному з форумів, присвяченому обговоренню кандидатури Євгена Захарова, була фраза, гідна бути епіграфом: «А слабо домовитись з Карпачовою? — звертався хтось з форумчан до пана Захарова. — Нехай вона буде омбудсвумен, а ви — омбудсменом. Або навпаки...». Сказано дотепно, ще й у дусі дотримання гендерної рівності. Однак, на жаль, домовитися не вдасться — ані Захарову з Карпачовою, ані Карпачовій з Захаровим. Адже Уповноважений Верховної Ради з прав людини має бути один. Наразі коло достойників, що можуть реально претендувати на це крісло, звузилось до двох названих вище осіб. Голосування в парламенті з цього питання заплановане на початок лютого. Кандидатуру Захарова обіцяли підтримати фракції «Нашої України» та БЮТу, Карпачовій голоси мають віддати «регіонали» та соціалісти. Фракція КПУ поки що, вочевидь, не визначилася. Та поки депутати думають і вибудовують нові альянси, «УМ» поспiлкувалась iз Євгеном Захаровим. Розмова, ясна річ, йшла про те, чи сподівається він на переїзд з Харкова до Києва — цього разу у зв'язку зі вступом на посаду Уповноваженого.
— Пане Євгене, давайте почнемо з вашої «передвиборчої» програми, яку ви втілювали б у разі вашого обрання Уповноваженим. Я дещо знайома з нею і в першу чергу хочу спитати про так званих регіональних омбудсманів: хто ними буде і для чого?
— Я вважаю, що такі посади необхіднi з тої простої причини, що Україна є досить великою, і Уповноважений з офісом у Києві просто не впорається з розглядом усіх тих заяв, які до нього надходять. Ніна Іванівна називала цифру 628 тисяч заяв за вісім років — це дуже багато... Тому я й вважаю, що слід делегувати повноваження на регіональний рівень, аби омбудсман на території свого регіону працював так, як Уповноважений працює у всій країні. Тобто йдеться про те, що потрібна людина, яка має досвід правозахисної діяльності, постійно мешкає у своєму регіоні і яка згодна працювати на посаді держслужбовця в секретаріаті Уповноваженого. Її місія — оцінювати стан дотримання основних прав та свобод людини на території свого регіону, виявляти правопорушення і робити все для їх усунення. А в разі, коли ця людина не впорається сама, вона матиме можливість звертатися до Уповноваженого Верховної Ради. Я також вважаю, що регіональний омбудсман повинен працювати в тісному контакті з місцевими правозахисними організаціями, які мають бути фактично його апаратом, його руками — допомагати опрацьовувати всі заяви громадян, налагодити їхній прийом тощо.
— Але навіщо плодити армію держслужбовців, які фактично мало чим відрізнятимуться від громадських правозахисників, бо не матимуть реальної влади?
— А реальної влади і в Уповноваженого немає також. У нього — тільки контрольні повноваження. За законом, він лише відслідковує те, як дотримують права людини органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та їхні посадові особи. Ще Уповноважений може писати подання про усунення порушень, але ніякої відповідальності за те, що його вимоги не будуть виконані, за відмову співпрацювати з Уповноваженим, за ненадання йому інформації ніхто не несе. Було б бажано, звісно, змінити закон і передбачити таку відповідальність.
— Окрім регіональних, ви пропонуєте започаткувати ще й посади спеціалізованих омбудсманів. Це, мабуть, люди, що займатимуться захистом прав різних категорій громадян?
— У цьому випадку йдеться про розгляд справ про порушення прав людини у певній сфері. Приміром, якщо буде омбудсман iз прав дитини — він, відповідно, займатиметься тільки правами дітей. Ще має бути омбудсман iз прав національних меншин, а також омбудсман iз доступу до інформації та захисту персональних даних. В європейських країнах таких уповноважених більше — скажімо, в Німеччині, окрім тих, що я назвав, є ще й омбудсман iз прав військовослужбовців. Там кожен iз уповноважених — окремий орган влади, зі своїм апаратом та своїми повноваженнями... Нам ще до цього далеко, досить було б створити окремі департаменти в секретаріаті Уповноваженого, керівники яких отримали б статус отаких спеціалізованих омбудсманів. Фактично йдеться про розподіл роботи на регіональному рівні та на рівні тематичному. На сьогодні нам було б достатньо створити бодай три окремі напрямки з захисту прав дітей, нацменшин і доступу до інформації — ці три сфери є найбільш проблемними і такими, що «лідирують» за кількістю правопорушень.
— Ви якось зазначили, що Карпачова здебільшого займається гасінням пожеж, тоді як ви пропонуєте системні зміни у сфері правозахисту. Оце і є ті системні зміни, які ви мали на увазі?
— Це тільки окрема частина системних змін. Якщо вже торкатися їх, то треба говорити й про певну модель правозахисту. Я бачу цю модель такою: правозахист — це одночасні дії в трьох напрямках. Перше: захист жертв правопорушень. Друге: інформування про це суспільства та органів державної влади. Третє: аналіз дотримання права в судовій та адміністративній практиці з метою надання певних рекомендацій щодо зміни законодавства. Я стверджую, що тільки одночасна робота у всіх цих напрямках може змінити ситуацію на краще, і зараз ми так і будуємо нашу діяльність — маю на увазі Харківську правозахисну групу...
— Ви говорите про зміни до законодавства. Та чи реально зараз, коли поступово, здається, змінюється конфігурація більшості і все, що чинить переважна частина парламентаріїв, підкоряється одній меркантильній меті — взяти якомога більше влади і законсервувати її: хтось буде опікуватись законом про судоустрій, пенітенціарні заклади абощо?
— Так, це є великою проблемою. Я, зокрема, маю великі побоювання, що судова реформа — омріяна, обіцяна і задекларована указом Президента — може просто не пройти в цьому парламенті. Хоча реформа ця вкрай необхідна, бо у Верховному Суді така кількість нерозглянутих справ накопичена, що просто жах... Ваші застереження цілком справедливі, але така ситуація у нас завжди була, в таких умовах ми постійно живемо і працюємо, тож це ще не означає, що ми не мусимо готувати нові законопроекти і наполягати на них... Власне, бували у правозахисників і свої перемоги — приміром декриміналізація наклепу. Ви ж пам'ятаєте, як у Кримінальному кодексі намагалися закріпити норму про відповідальність за образу і наклеп? Тепер ці статті виключені, їх немає. Цьому передувала системна робота і зусилля правозахисних організацій, які домагалися їх скасування... От якщо ще й омбудсман матиме право законодавчої ініціативи (він, у принципі, і так може проявляти активність — через депутатів), то це буде тільки найкраще.
— Після того, що сталося під час подолання президентського вето на закон про Кабмін, чи вірите ви, що БЮТ і «Наша Україна» об'єднають свої голоси, аби підтримати вашу кандидатуру?
— Я сподіваюсь, що так... Чому їм саме в цьому питанні розходитись? І ті й інші добре пам'ятають нашу співпрацю щодо захисту їхніх активістів — і під час останніх президентських виборів, і раніше... Хочеться думати, що вони не відмовляться від свого наміру.
— А що, власне, вам дає переконання у тому, що саме ви якнайкраще підходите на посаду Уповноваженого з прав людини? Крім себе, кого б ви хотіли бачити у цьому кріслі? Можливо, ви назвете не конкретну персоналію, а представника певної групи людей — приміром, когось iз політв'язнів радянських часів — як це робили раніше опитані «УМ» люди?
— Я добре знайомий з колом колишніх політв'язнів, в ньому багато моїх друзів... Щоб хтось з них думав про цю посаду... Я говорив на цю тему з Мирославом Мариновичем — ви його ім'я якраз називали на своїх сторінках, — але він категорично відмовився, сказав: «Женю, іди ти, це — твоє...». Він підтримав мене... Василь Овсієнко ще міг би цим займатися, але він заглибився в історію правозахисту, над чим і працює в Харківській правозахисній групі, і не хоче цей напрям змінювати. Щодо себе. У мене є певний досвід iз давніх років, а під час незалежності, починаючи фактично з 1992-го, правозахист став моєю професійною справою, й останні 15 років я займаюсь переважно саме цією роботою. Тож оскільки в мене є досвід, є зв'язки із закордонними правозахисними організаціями, думаю, що я достатньо ефективно працював би на посаді Уповноваженого. Втім обставини можуть скластися так, що ні я, ні Ніна Іванівна не наберемо потрібної кількості голосів, і тоді виникне іще якась третя кандидатура.
— Навряд чи... Давайте розглянемо таку можливість: омбудсманом залишається Карпачова. Чого слід очікувати від подібного перепризначення?
— Якщо вона залишиться... Малоймовірно, що Ніна Іванівна зможе змінитися та уникати тих політичних впливів, під які вона підпадає зараз. Політика і правозахист — речі непоєднувані. Те, що вона, будучи Уповноваженим, пішла в політику, мало, як на мене, досить-таки руйнівні наслідки для авторитету цієї людини та й для наступних можливостей омбудсмана взагалі. Навряд чи з її поверненням ситуація буде здатна змінитися на краще. Хоча — слід віддати їй належне — вона досить вперта, енергійна, має характер бійця. Можливо, деякі питання вона зможе й надалі вирішуватиме позитивно. Не знаю...
— А тепер щодо ваших планів. Приміром, ви залишаєтесь поза грою, тобто при своїй нинішній діяльності громадського правозахисника, яким буде ваш план дій? Карпачова свого часу більше за все уваги приділяла захисту в'язнів та жертв «примусової сексуальної експлуатації». Ви, судячи з ваших заяв, налаштовані захищати громадян від нових соціальних тарифів. Ще є якісь пріоритети?
— Я буду займатися тією працею, якою займався й досі — захистом прав людини. Буду брати активну участь у створенні механізмів запобігання катувань — такі механізми слід запроваджувати в усіх місцях позбавлення волі... Ось історія, що сталася в Ізяславі — в суботу почала голодувати вся колонія, тобто близько тисячі людей. Вимога одна: змінити керівництво. В'язнів, як вони самi заявляють, довели до цього побиттям, брутальним поводженням, відсутністю медичної допомоги хворим — а там дуже багато інвалідів... Таку інформацію я отримав, але поїхати туди і перевірити її я не можу, бо не маю можливості бути допущеним на територію колонії. Треба налагодити справжній громадський контроль за місцями позбавлення волі — оцим я і буду займатися. Щодо тарифів, то зараз зростає кількість людей, які не можуть платити за ними, а система надання субсидій просто огидна і дуже принизлива для людей. Якщо у вас є садова ділянка або хата в селі — у вас не буде субсидії. Хтось iз подружжя не працює — не буде субсидії. Є машина старенька — не буде субсидії. Це ж наруга над людьми, і я починаю просто звіріти, коли чую розмови старих людей про те, що вони не знають, як їм жити далі.
— Харківська правозахисна група проводила акцію «Будяк року». Ви номінували цим званням цілий ряд структур — і СБУ, і ГПУ... Хтось iз «нагороджених» відгукнувся?
— Відгукнувся. Василь Васильович Кощинець (керівник Департаменту з виконання покарань. — Авт.) написав нам листа, великого. Дуже цікавий лист, що мав би засвідчити, як усе непогано, але ті дані, які він наводить, свідчать про речі страшні взагалі-то... Але це окрема розмова. Що стосується української Служби безпеки та органів прокуратури — то звідти ми ніяких відповідей не отримали.
— І, щоб підвести риску: все-таки як ви оцінюєте власні шанси на обрання Уповноваженим? Адже голосів БЮТ та «Нашої України» (навіть якщо вони солідарно підтримають саме Євгена Захарова) не вистачить, аби провести вас на цю посаду...
— Я вважаю, що шанси в мене є. Ще три тижні цієї кампанії, є час подумати, як мені достукатися до наших депутатів. У мене дуже проста ідея: я такий, який я є — знаю, що таке права людини і як організувати їхній захист у межах цієї країни... Буду доводити, що я — саме та людина, що матиме результати на цій посаді. Якщо мене почують — тоді, відповідно, оберуть. Якщо ні — то ні...
P.S. Особисто авторка цього інтерв'ю не береться судити про те, наскільки великим надбанням для справи правозахисту став би Євген Захаров на посаді Уповноваженого з прав людини. Ніна Іванівна Карпачова себе вже показала і зарекомендувала (причому не завжди з кращої сторони), Захаров — ще ні. Непоганий старт Карпачової мав ганебний фінал — усе, чого вона зуміла досягти, своїми ж руками і зруйнувала. Але інститут Уповноваженого як такий ще лишається до певної міри незаплямованим. Пришестя Карпачової-2 тільки посилить депресивне дежа вю, iз яким живе наша країна, мляво пережовуючи вісті про можливе повернення Піскуна, Ківалова, «вітаючи» майданівського антигероя Попкова тощо. Цьогорічній українській зимі бракує не тільки снігу й морозу, їй бракує ще й свіжого вітру змін, даруйте за банальність метафори... Виходячи з цих міркувань, можна, думаю, тільки вітати обрання Євгена Захарова (в разі, якщо воно все ж таки відбудеться). Далі все залежатиме від самого пошукача, його активності та готовності втілювати у життя свої програми.
А от призначення Захарова залежить від зовсім інших речей. І добрі наміри пана Євгена тут, на жаль, нічого не важать. Все вирішуватимуть кулуарні домовленості парламентських фракцій. Несподівано різка заява представників трьох із них (Раїси Богатирьової від «Регіонів», Івана Бокого від соціалістів та Петра Симоненка від КПУ) про те, що міркування спостерігачів ПАРЄ про українського омбудсмана вони вважають неприпустимим тиском і втручанням у внутрішні справи України, налаштовують на зовсім не райдужні прогнози. Півбіди у тому, що Ханне Северинсен та Рената Вольвенд несподівано отримали на горіхи від української парламентської більшості, яка зайвий раз засвідчила рівень своєї політичної культури. Значно гірше, що напередодні голосування за Уповноваженого згадана трійця так єдинодушно стала на захист Карпачової, котру гостро критикувала ПАРЄ. Мабуть, це означає, що Ніні Іванівні правляча коаліція обіцяє свою підтримку й під час натискання кнопок «за». Хоча... В українській політиці можливі такі немислимі кульбіти, що невідомо, чим ще обернеться голосування за омбудсмана.
Захаров Євген Юхимович
Народився 12 листопада 1952 року в Харковi. В 1975 роцi з вiдзнакою закiнчив механiко-математичний факультет Харкiвського унiверситету, а в 1982 роцi — аспiрантуру Ростовського iнституту iнженерiв залiзничного транспорту.
Правозахисну дiяльнiсть розпочав iз участi в правозахисному русi 70—80-х рокiв, невдовзi ставши кореспондентом московської самвидавної газети «Експрес-Хронiка».
У 1989 роцi стає спiвголовою харкiвського правозахисного товариства «Меморiал», а роком пiзнiше обирається депутатом до Харкiвської мiської ради. З 1990 року є заступником голови Харкiвської мiської комiсiї з питань поновлення прав реабiлiтованих. 1991 року засновує Харкiвську правозахисну групу (ХПГ) та паралельно виконує роботу головного редактора журналу «Права людини в Українi», а з сiчня 1997 року також редагує щотижневик «Права людини» та щоквартальник «Свобода висловлювань i приватнiсть».
1998 року Харкiвськiй правозахиснiй групi було присуджено премiю Європейського Союзу і США «За демократiю i громадянське суспiльство» на вiдзначення її активної роботи з правового просвiтництва та правової допомоги. З 2004 року Євген Захаров є головою правлiння Української гельсiнської спiлки з прав людини.
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
