Гусячий експеримент

      Якщо вірити енциклопедичному словникові Брокгауза-Ефрона, селяни тримають у господарстві гусей «як птахів на убій, для отримання потруху, м'яса, пуху і пера», тому домашні дзьобані живуть недовго і майже ніколи не дотягують до десятого дня народження. Тим часом орнітологи кажуть, що гуска може спокійно подолати тридцятирічний рубіж —  якщо господарі не шкодуватимуть харчу для вигодовування «зайвого дзьоба». Втім мало хто здатен на таку щедрість...

      Таким добрим власником, який вирішив перевірити тривалість гусячого життя на своїй домашній улюблениці, виявився мешканець села Мошків Млинівського району Володимир Андрійчук. Його «піддослідна» виростила 12 виводків гусенят, пережила перебудову і розпад Радянського Союзу, дефолт і Помаранчеву революцію, пташиний грип і кількадесят новорічних свят і лише кілька місяців не дожила до свого 30-го дня народження. Як розповів «УМ» Володимир Андрійчук, у далекому 1977 він (тоді ще школяр-семикласник) вичитав у пресі, що у США домашній гусак прожив до 40 років. Тож хлопчик вирішив влаштувати «гусячий експеримент» у власному господарстві і вибрав для одного з подарованих родині жовтопузих гусенят незвичну долю.

      Прикметно, що щаслива гуска вилупилася з яйця 9 травня — якраз на свято Перемоги. 12 років поспіль вона справно висиджувала Андрійчукам гусенят, щороку даючи приплід по 8-12 пташенят. А потім господар захотів перевірити, скільки років вона проживе і чи не «переплюне» за тривалістю життя гусака зі США.

      «Коли гуска була молода й об'їдала курей та курчат, мати казали: «Голову відрубаю та й викину собакам, — пригадує пан Володимир. —  А я кажу: «Ото лишень спробуйте відрубати!» А потім мати вже такого не казали — цікаво стало, що далі буде». Отак і повелося: і дружина у Володимира з'явилася, і діти народилися... Доньки Наталка та Людмилка росли, із пташиною гралися, а як десь не могли знайти, то гукали: «Гуско, гуско, де ти?», і домашня улюблениця гелготала й вилазила з кущів чи бігла з городу. Але не завжди...

      «Замолоду гуска була дуже хитра, — згадує пан Андрійчук. — Бува, як заведе гусенят у капусту чи в якусь іншу городину, так не догукаєшся. Або ж піде з малечею до літньої кухні, аби в курнику їх ніхто не чіпав, і сидить тихенько. Особливими делікатесами гуску не бавили — вона, як і решта птиці на подвір'ї, дзьобала пшеницю. А ще скубла буряк та цибульку — така сільська «натурпродукція».

      Після того, як гуска розжиріла й не могла водити гусенят, вона на цілих 18 років залишалася єдиною гускою на подвір'ї. Але сумно їй не було, кажуть власники. Бо вона і з качками, і з курами бігала, а як їсти насипали, то вона найперша влаштовувалася біля корита і ганяла інших від годівниці, поки сама не насититься. Тільки в останні кілька років, коли вона була стара і сліпа, ходила ледь не навпомацки (могла інколи й у хлів не потрапити), рекордсменку почали годувати окремо. Андрійчуки дуже переживали, аби вона в аварію не потрапила, тому зробили загорожу за сіткою, аби вона паслася і не вилазила на дорогу. А минулого року, коли вдарили сильні морози, гуску-довгожительку забирали до хати, щоб вона сиділа- вигрівалася. Втім встановити новий рекорд їм не вдалося. Не доживши до свого 30-річного ювілею, довгожителька померла від старості. Володимир Андрійчук каже, що тепер йому наче чогось не вистачає. Так і хочеться вийти надвір і гукнути: «Гуско, де ти?»...