Не згоден з лідером — прощайся з депутатством?

      Відновлення демократії — процес в Україні незавершений, а часто i непоступальний. Це підтвердилося 12 січня 2007 року, коли було схвалено закон про внесення змін до деяких законів України щодо статусу депутатів Верховної Ради АР Крим та місцевих рад (далі — Закон). Так завершився процес імператизації мандатів депутатського корпусу. За межами імперативного мандата залишилися лише депутати сільських і селищних рад.

Навіть Путін відмовився від цієї норми. Бо вона — недемократична

      Імперативний мандат завойовував свої позиції поступово, і цей процес, хоч як це парадоксально, розпочався ще під час Помаранчевої революції. Першим кроком у цьому напрямі стала політична реформа, вироблена в умовах авторитарного режиму. Конституційні зміни з 1 січня 2006 ввели новий для країни інститут імперативного характеру мандата члена парламенту. І хоча всі без винятку європейські держави — члени Європейського Союзу — у своїх конституціях не лише не визнають, а й прямо забороняють цей самий імперативний мандат, ініціаторів реформи в Україні це не зупинило.

      Отже, в нашій державі на конституційному рівні вищим керівним органам політичних партій було надано безпрецедентне право — позбавляти мандата того народного депутата, який втратив зв’язок зі своєю партійною депутатською фракцією.

      Не можна оминути юридичну техніку формулювання такої підстави: «невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій), або виходу народного депутата України зі складу такої фракції» (п.6 ст.81 Конституції).

      У попередньому складі парламенту динаміка міжфракційних переходів справді була високою — це стало однією з ключових проблем його політичної структурованості.

      Проте, щоб усунути проблему міжфракційних переходів, політичним партіям було надано право достроково позбавляти депутата його мандата за ширшого переліку підстав. І навіть взагалі без них, бо, наприклад, виключення депутата зі складу фракції буде автоматично означати його «невходження» до неї.

      Можна дискутувати про те, чи розв'яже такий специфічний підхід старі проблеми, чи створить ще більше нових. Однак автор цих рядків однозначно стверджує: конституційної норми з подібним змістом немає в жодній конституції країн зарубіжної Європи. Європейською конституційною практикою було відкинуто процедуру відкликання члена парламенту виборцями. Тим більше — політичними партіями.

      Але українським прихильникам імперативного мандату навіть цього видалося замало і вони поставили перед собою чергову мету — поширити його дію на депутатів місцевих рад. Вітчизняного законодавця не зупинило й те, що у 2005 році в Російській Федерації під час оновлення виборчого законодавства навіть Володимир Путін руками фракції «Єдина Росія» все-таки відмовився від ідеї імперативності мандата, оскільки це б дискредитувало його країну.

«Неморальних» — геть із депутатів?

      Якщо перший крок було зроблено тоді, коли парламент, по суті, змушений був схвалити у пакеті зі змінами до Конституції й закон про особливості застосування закону про вибори Президента, створивши в такий спосіб законодавчі основи для третього туру президентських виборів, то зараз ситуація кардинально інша.

      У грудні 2004 року частина парламенту погодилася на нині чинний антизахідний варіант конституційних змін задля законодавчого виходу з політичної кризи. Сьогодні парламентсько-урядова коаліція разом із частиною опозиції демонстративно й цілеспрямовано пішла на введення імперативного мандата депутата місцевої ради, знаючи про неприйняття цивілізованим світом цього інституту.

      І той, хто вважає, що таким чином політичні партії отримали механізм впливу на недисциплінованих депутатів, глибоко помиляється. Якщо читати оновлений пункт 5 статті 5 Закону, очевидно, що вищий керівний орган політичної партії (блоку) наділяється повноваженням приймати рішення про відкликання та дострокове припинення повноважень депутата місцевої ради (крім депутата сільської, селищної ради) за доволі нечіткими підставами.

      Згідно із Законом, повноваження депутата місцевої ради можуть бути достроково припинені в тому разі, якщо він:

      1) не подав заяву до місцевої ради про входження його до складу депутатської фракції відповідної місцевої організації політичної партії (блоку), за виборчими списками відповідної місцевої організації якої його було обрано депутатом місцевої ради;

      2) вийшов зі складу депутатської фракції (подав особисту заяву про вихід зі складу депутатської фракції або перейшов в іншу депутатську фракцію);

      3) відкликається з інших підстав, встановлених вищим керівним органом політичної партії (блоку).

      Тобто закон встановлює дві підстави для дострокового припинення повноважень депутата місцевої ради, а, крім того, уповноважує керівний орган партії (блоку) довільно встановити будь-які інші підстави для цього.

      Відроджуючи радянську традицію, ще більш нечітко сформульовані підстави для відкликання виборцями депутата парламенту АРК. Тут указані й «порушення депутатом Конституції і законів України, інших актів законодавства», і «незадовільне виконання депутатських обов'язків», і «використання депутатського мандата в особистих та корисливих цілях», і навіть «систематичне порушення норм етики і моралі» (пункт 2 Закону).

      Український законодавець, очевидно, не дуже чітко уявляє, що «порушення законів України» — це й перевищення швидкості водієм, і перехід пішоходом вулиці на червоне світло світлофора тощо. Про такий привід, як «порушення норм моралі», не варто й говорити. Оскільки при всій повазі до моралі, змісту її норм точно не знає ніхто. Частина суспільства, наприклад, усерйоз вважає глибоко аморальною участь депутатів рад різного рівня в ухваленні рішень про виділення земельних ділянок фізичним особам без проведення аукціонів. Водночас самі народні обранці та політичні сили, які їх спрямовують, схоже, дотримуються з цього приводу іншої «моральної» думки.

«Задній хід» — усупереч Конституції

      Неконкретні формулювання Закону розширюють простір для довільного їх тлумачення, вибіркового застосування його норм щодо депутатів, які відкрито чи в думках не погоджуються з «генеральною лінією» партії.

      Утім справжня мета закону окреслюється, якщо прочитати його прикінцеві положення. «Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування, і його дія поширюється на депутатів місцевих рад (крім депутатів сільських, селищних рад), обраних 26 березня 2006 року відповідно до Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 06.04.2004 року №1667-IV».

      Керівництву політичних партій надто хочеться відрахувати з числа депутатів місцевих рад тих із них, які вже від березня 2006 залишили відповідні фракції. При цьому, природно, не буде враховуватися нестійкість ідеологічної бази та політичної лінії самої партії.

      Перетасування депутатського корпусу, фактична зміна результатів місцевих виборів стане ще одним політичним феноменом України, що віддалятиме її і від демократії, і від європейських цінностей конституціоналізму. Результатом цього закону стане ситуація, коли четверо—п'ятеро керівників політичних партій (блоків) уже після виборів будуть визначати і змінювати персональний склад депутатів місцевих рад.

      Із демократією західного зразка така ситуація не має і не може мати нічого спільного. Ускладнює проблему те, що ймовірне президентське вето на цей закон ще більш імовірно буде подолане парламентом.

      Депутатів місцевої ради, можливо, врятує норма Конституції, яка встановила, що «закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи» (ст. 58).

      Але це станеться лише за умови, що сама Конституція та механізми її захисту стануть стримуючим фактором для все більш агресивних політичних сил, переважна більшість яких за своєю внутрішньою організацією є недемократичними структурами з непрозорим фінансуванням.

Василь ЛЕМАК,

доктор юридичних наук,
професор Ужгородського національного університету
(з сайту «Українська правда»).

ІНША ДУМКА

      Закон про імперативний мандат для депутатів місцевих рад допоможе подолати корупцію, сприятиме політичній структуризації суспільства, встановить чітку та зрозумілу відповідальність депутатів місцевих рад перед виборцями та політичними партіями. У цьому переконані представники Блоку Юлії Тимошенко, зокрема, народний депутат Богдан Губський. «Закон впроваджує більш прозорі та публічні правила гри в середовищі усіх місцевих рад України, а виборці отримають надійну гарантію, що депутати будуть реалізовувати передусім ті програми, за які вони голосували».