Буквально на наступний день після того, як «УМ» записала інтерв'ю із членом Центральної виборчої комісії Андрієм Магерою, надійшла інформація про те, що Апеляційний суд Києва скасував постанову Печерського районного суду від 11 грудня про визнання протиправною бездіяльностi ЦВК у питанні перевірки зібраних підписів за проведення референдуму про вступ України до НАТО та ЄЕП. ЗМІ відгукнулись на подію найрізноманітнішими заголовками, наприклад, «Суд довів, що ЦВК недарма їсть свій хліб». Вочевидь, таки недарма. Але це не означає, що — читаємо інше інформаційне повідомлення — «Ідею Медведчука з референдумом, накрили мідним тазом». Про «мідні тази» наразі не йдеться, адже ЦВК (як вже писала «УМ») ухвалила відповідний протокол щодо перевірки підписів й передала одну з його копій до секретаріату Президента. Рішення суду аж ніяк не нівелює цей протокол, хіба що лише працює на отримання членами ЦВК моральної сатисфакції. Адже доведено, та ще й без права на касацію, що Центрвиборчком діяв у рамках закону та своїх повноважень.
І все ж саме з цього — «натовсько-референдумного» — питання, котре є зараз найгарячішим в контексті ЦВК, ми починаємо бесіду з Андрієм Магерою.
— Пане Андрію, чому протоколи ЦВК опинились у Президента, а не у Верховної Ради, як цього вимагає закон? За це ЦВК гостро критикував, зокрема й на шпальтах «УМ», Юрій Ключковський...
— Однозначно до цього питання підійти не можна. З одного боку, у нас дійсно є «Закон про всеукраїнський та місцевий референдуми» від 5 липня 1991 року — тобто такий, який був прийнятий ще в часи існування Радянського Союзу і який передбачав, що ЦВК направляє протоколи до Президії Верховної Ради Української РСР. Але в 1996-му році була прийнята чинна Конституція, котра вже не передбачала такого органу, як Президія Верховної Ради. Натоміть повноваження щодо призначення референдуму за народною ініціативою перейшли до Президента України. Тож, виходячи саме з цього положення, ЦВК склала протокол і направила його главі держави. Аналогічна ситуація була і на попередньому референдумі у 2000-му році — тоді Центрвиборчком склав протоколи і теж відправив їх до Президента України.
— Але чому ЦВК перевіряла підписи десять місяців?
— Насправді неповних дев'ять... Справа, по-перше, в тому, що з дня отримання підписів Центральна виборча комісія має місяць на те, щоб призначити повну або часткову їх перевірку. І вона може скористатися таким своїм правом. По-друге, ми всі добре пам'ятаємо, що тоді відбувались ще й парламентські вибори, тобто в часі ці дві події збіглися, тож я не кривитиму душею, якщо скажу, що тоді було, вибачте, не до референдуму — необхідно було завершити виборчий процес. По-третє, правоохоронні органи (й, зокрема, органи прокуратури) зверталися до Центральної виборчої комісії з листами, в яких йшлося про заяви окремих громадян щодо фактів фальсифікації їхніх підписів, тож із метою перевірки підписних листів правоохоронні органи робили їхню виїмку. І що, скажіть, робити Центральній виборчій комісії за таких умов? Ми були поставлені у досить складну ситуацію. Прихильники референдуму говорили, що кількість підписів у нас занижена, противники — що завищена. Вихід з цього всього був один — правовий. Що ж стосується того, чому все тривало так довго, то в Законі про референдум не регламентований термін, протягом якого ЦВК зобов'язана затвердити протоколи. І я думаю, що законодавець невипадково «забув» виписати цю норму в законі. Тому, як на мене, ніяка бездіяльність ЦВК насправді не мала місця. А навіть якщо хтось і має право говорити про бездіяльність, то тут треба пам'ятати, що умислу з боку членів ЦВК не було — навпаки, ми хотіли максимально посприяти виборчим правам наших громадян.
— А як щодо коштів на референдум? Чи вдалося Давидовичу домогтися того, щоб відповідні видатки були внесені до державного бюджету?
— Кошти на референдум у держбюджеті зазвичай не передбачають. Бо це не є якийсь плановий захід, як, приміром, чергові вибори народних депутатів чи Президента України. Зараз усе залежатиме від того, чи видасть Президент відповідний указ. Тільки після цього Кабінет Міністрів буде зобов'язаний внести до Верховної Ради законопроект про додаткові видатки у зв'язку з необхідністю проведення референдуму.
— Ви беретесь спрогнозувати ймовірність референдуму щодо НАТО? Чи просто чекаєте на президентський указ?
— Так, видати подібний указ є конституційним правом Президента. Конституційний Суд свого часу зазначив: як ЦВК, так і Президент України мають право проводити перевірку винесених на референдум питань на предмет їхньої відповідності Конституції. Відтак призначення Президентом референдуму не є його обов'язком, але є його повноваженнями, тож він може приймати рішення як про проголошення референдуму, так і про відмову у цьому. Важко сказати, як саме вчинить Президент, але якщо буде його указ, ЦВК його виконуватиме.
З Андрія Магери, як людини толерантної і поміркованої, надзвичайно складно було видобути бодай слово про те, як би він поставився до «реінкарнації» в кріслі голови ЦВК відомого всій країні «Серьоги-Підрахуя», тобто — якщо без амікошонства — Сергія Васильовича Ківалова. Як відомо, нині Сергій Васильович — народний депутат України від фракції «Регіонів». Він чудово почувається в Раді, де працювати йому «цікаво», ба навіть «цікавіше», ніж на попередній роботі. Відтак повертатися до ЦВК він не збирається, і слава Богу... От тільки саме обговорення цього питання вже дещо бентежить, адже законно обраний голова ЦВК Ярослав Давидович також залишається на своєму місці і заяву про звільнення, наскільки нам відомо, писати наміру не має. У тому то й річ, кажуть деякі депутати-«регіонали», що Давидович — голова незаконний, уся ЦВК — нелегітимна, а постанова парламенту від 8 грудня 2004 року (якою попередній склад ЦВК було відправлено у відставку) — неправомірна. Так, повторимося, думають «регіонали»...
— Пане Андрію, а що з цього приводу скажете ви?
— Автори цієї ідеї просто підставили самих себе. Чому я так вважаю? Тут треба звернути увагу на порядок призначення і звільнення членів ЦВК. Правові підстави для звільнення членів ЦВК передбачені у Законі про Центральну виборчу комісію. Йдеться про припинення повноважень членів ЦВК у разі закінчення семирічного терміну, на який їх призначено, або — якщо говорити про дострокове припинення повноважень — у разі досягнення ними 65-річного віку, подання заяви про звільнення за власним бажанням, позбавлення громадянства тощо. Перелік цих підстав є вичерпним, і розширювати його чи звужувати ніхто не може. Але, окрім цих підстав, може бути також подання Президента України — глава держави є єдиним суб'єктом подібної ініціативи.
— Річ у тім, що «регіонали» взагалі не посилаються на Президента, вони лише твердять, що висловлення недовіри Центрвиборчкому з боку Верховної Ради не є підставою для відставки членів ЦВК...
— А про недовіру дійсно не йдеться. Але причому тут це, коли Президент України Леонід Кучма 8 грудня 2004 року зробив подання на звільнення членів ЦВК? Все було зроблено згідно з законом. А щодо ЦВК — так тоді ж існувала домовленість між владою і опозицією, і всі про це чудово знають. (Тут Магера дійсно має рацію, адже якщо згадати довготривалі «круглі столи» за участю Кучми і представників опозиції, всі спроби знайти компроміс, то тоді так само легко пригадається і історичне без перебільшень голосування у Верховній Раді, підсумками якого, зокрема, стала відставка членів ЦВК на чолі з Ківаловим та Генерального прокурора України Васильєва. Тоді ж на засіданні Ради був присутній і Леонід Кучма, який виголосив промову, побажавши Україні ніколи не мати ні переможців, ні переможених. — Авт.)
— Таким чином, ви вважаєте, що піддавати сумнівам постанову ВР від 8 грудня 2004-го — вигадка безперспективна і повернення Ківалова ви не очікуєте?
— Про персоналії не йде. Йдеться про принципи діяльності того чи іншого органу — і ЦВК зокрема, й Верховної Ради. Постанову про неправомірність відставки членів ЦВК 8 грудня 2004 року прийняти можна, але як її виконати? Якщо говорити зараз, що ЦВК — така-сяка, «нехороша», нелегітимна — а в це, можливо, хтось, не будучи юристом, й справді повірить! — тоді я хочу спитати тих депутатів, що сумніваються у правомірності ЦВК: а чого ж ви подавали до Центрвиборчкому у 2006-му році заяви про реєстрацію вас кандидатами у народні депутати України?
— І все ж стосовно Ківалова. Ви уявляєте його як свого співробітника, ба навіть керівника?
— У принципі, при дотриманні усіх правових умов і відповідності необхідним критеріям хто завгодно може бути членом Центральної виборчої комісії.
— Що вас могло б змусити піти з посади члена ЦВК?
— Підстави, викладені у законі. Якщо з приводу мого звільнення буде прийнято рішення, що суперечитиме закону, мені не залишатиметься нічого іншого, як оскаржити це рішення у суді.
— Зараз вам більше подобається працювати членом ЦВК ніж у 2004-му?
— Раніше робота ЦВК була значною мірою заполітизована. Занадто великий вплив відчувався як з боку біло-голубої, так і «помаранчевої» команди. Не думаю, щоб хтось позаздрив у 2004-му членам ЦВК... І в цьому полягає велика відмінність із виборами 2006-го року — тоді вже ніхто над нами не стояв, ніхто не тиснув, нам лишалось тільки звіряти свої дії з чинним законодавством і ні на кого не озиратися.
Про ймовірність (чи, навпаки, неймовірність) дострокових парламентських виборів сказано вже дуже багато. В будівлі на бульварі Лесі Українки «УМ» цікавило не так кільканадцяте зважування шансів українських громадян побачити своїх обранців «розпущеними», як ступінь готовності ЦВК до нового виборчого дійства. Готовності і моральної, і матеріальної... Ось що з цього приводу сказав Андрій Магера:
— ЦВК буде змушена виконувати указ Президента України про дострокові вибори, якщо такий указ буде виданий. І незважаючи на те, що чинний закон про вибори народних депутатів має чимало лакун і саме в частині проведення дострокових виборів, ми змушені будемо їх провести. І заповнювати лакуни власними актами — актами Центральної виборчої комісії.
— Про які саме лакуни йдеться?
— І про ті, що в частині висвітлення діяльності ЦВК засобами масової інформації, і про ті, що в частині формування складу виборчої комісії. Окремі питання є й щодо порядку фінансування виборчої кампанії. Строк для проведення дострокових виборів є дуже скороченим — протягом 60 днів з моменту опублікування президентського указу вони вже повинні відбутися. Дуже складно зробити так, щоб вибори пройшли бездоганно на всі сто відсотків.
— Коли ви говорите про складнощі з формуванням виборчих комісій, ви маєте на увазі, що політичні партії, які беруть в цьому безпосередню участь, делегують до комісій зовсім не підготовлені кадри?
— Так, у чомусь ви маєте рацію. Виборчі комісії формуються з числа кандидатур, запропонованих політичними партіями, які є суб'єктами виборчого процесу. Безумовно, дуже багато членів цих комісій є непідготовленими. Я б не хотів говорити, що вони всі такі — є чимало й по-справжньому професійних людей. Але минулі парламентські вибори показали, що коли вони не розведені в часі з місцевими виборами, то багато кадрів, які могли посилити склад комісій, були задіяні в територіальних виборчих комісіях на місцях. Як на мене, вихід тут один-єдиний: якщо Конституція України і законодавство дало політичним партіям великі привілеї, а саме — в частині формування виборчих комісій, то партії, отримуючи так багато від держави, повинні давати їй щось навзаєм. Іншими словами, готувати кадри для роботи у виборчих комісіях або, як мінімум, оплачувати їхнє навчання в тих державних структурах, які готові їх консультувати.
— Скільки можуть коштувати дострокові вибори? Ярослав Давидович говорив про приблизно 355 мільйонів гривень...
— Я не готовий ні заперечити його слова, ні підтвердити, оскільки я не робив таких обрахунків. Думаю, що цифра, яку називає голова комісії, є максимально наближеною до дійсності.
— Скажіть, вам не прикро від того, що ті, кого називали фальсифікаторами на виборах 2004 року (за винятком хіба що кількох пішаків, засуджених по регіонах), не понесли жодної кари? Дехто навіть зручно вмостився у депутатському кріслі...
— Знаєте, встановлювати провину чи її відсутність є виключним повноваженням суду. Якщо ми будуємо правову державу, то один із її стовпів — принцип невинуватості особи... Не моє це завдання оцінювати ступінь провини — на це є суди, так що нехай кожен займається своєю роботою.
— Принаймні ви цікавитесь тим, як просувається розслідування справи про транзитний сервер?
— Я не знаю, на якому етапі перебуває ця справа. Якби ми направляли з цього приводу звернення до прокуратури чи СБУ, це виглядало б принаймні дивним...
— Чому? По-моєму, цілком природна цікавість...
— ...Ми, як і все суспільство, чекаємо зараз, що скажуть з цього приводу правоохоронні органи. Всі матеріали, які їм були потрібні, ми надали, тож тепер слово за ними. А щодо оцінок , то, як то кажуть, не суди і не судимим будеш......
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
