На сцені — вся сім'я
Якщо хто і не бачив на Волині постановок цього аматорського театру, який ще 30 років тому став народним, то, напевне, хоча б чув про нього. І про його незмінного керівника — Петра Мосійчука з Колок Маневицького району. Людина-легенда, він і досі, у свої 75, — ні-ні, зовсім не «тягне», як дехто може подумати, а заряджає енергією цілий творчий колектив.
— Я звик: як працюєш, то працюй, а не роби вигляд, — ділиться рецептом успіху Петро Мосійчук.
Так живе сам, так навчав і своїх трьох синів. Були часи, коли Петро Трифонович, його дружина Єва Антонівна і їхні сини усі разом брали участь у виставах. А декорації і костюми глава сімейства власноруч майстрував вечорами. І зараз Колківський аматорський — один із небагатьох творчих колективів, який ще можна побачити як на великих сценах, так і в сільських клубах. В їхньому репертуарі — і «Назар Стодоля», і вистави про сучасне життя, в тому числі й п'єси, автором яких є сам Петро Мосійчук. А виступати театру часто-густо доводиться в умовах, не кращих, ніж були в довоєнні часи.
— Існувала тоді така польська організація, як «Спілка військової молоді», під виглядом якої гуртувались наші прихильники «Просвіти», — згадує Петро Трифонович. — Організовували концерти, вистави: прямо в клуні із ряден робили завісу і виступали! Малим мене мама водила на такі виступи. Я, пам'ятаю, потім ще тиждень ходив і марив цими виставами, так западали вони мені в душу...
Ця творча жилка притаманна усім без винятку Мосійчукам. В якій ще волинській родині знайдете таку велику концентрацію заслужених артистів і художників? Один син — Олег — заслужений артист України, режисер Тернопільського драмтеатру, його дружина Ярослава теж має звання заслуженої артистки. Іншого — Ігоря — доля занесла аж у Придністров'я. Але і там він, як і його дружина Антоніна, отримали звання заслужених художників цієї республіки.
— Коли дружина чимось незадоволена, я віджартовуюсь: «Хіба тобі мало п'яти заслужених митців удома? Хто ще таким може похвалитись?» — сміється глава сімейства.
Сам Петро Трифонович своє звання заслуженого діяча культури отримав аж... iз п'ятого разу, у жовтні 1992 року.
— Думав, що з четвертого, — каже він. — Але тодішній начальник управління Володимир Денисюк мене поправив: «Ні, — говорить, — лише з п'ятого дозволили».
Участь у молодіжній підпільній організації у повоєнні роки, сталінські табори, Норильське повстання... Не могли органи забути усього цього Петру Мосійчуку, тому й отримав він звання лише після здобуття незалежності. Символічно, що був першим в області, у кого на палітурці був зображений вже не радянський герб, а тризуб.
Сім років у сталінських таборах
Червоні партизани вбили батька та дядька Петра Мосійчука. Енкаведисти спалили дідову хату... І 12-річний Петро попросився до хлопців з лісу. Ті тільки посміялись: «Ще вистачить і на твою долю».
Але Петро не заспокоївся. Надивившись на голодних і обідраних жебраків зі Сходу, які просили по селах хліба, хлопець, маючи хист до малювання, зобразив карикатурного Сталіна у лахмітті. Й поряд дописав віршик: «І як його, добрі люди, свята земля носить? Довів народ до голоду і сам хліба просить». Усе це примудрився віддрукувати кустарним способом, і незабаром у його рідних Годомичах та навколишніх селах стали з'являтись антисталінські листівки.
— Ідеш, було, дорогою, нема нікого — і на дереві вчепиш, — згадує Петро Трифонович. — Енкаведисти бісились. Шукали, хто це робить, а знайти не могли.
Скоро Петро знайшов однодумців, таких же молодих хлопців, як і сам. Під листівками став з'являтись підпис — НОУМ — Націоналістична організація української молоді. У підпіллі гуртувались хлопці з кількох сіл. Однак у 1948 році їх розсекретили. Один із членів організації похвалився повстанцям, що теж веде боротьбу. А бандерівцями виявились переодягнені енкаведисти...
Петру Мосійчуку, якому тоді виповнилось лише 17, і трьом його товаришам дали по 25 років ув'язнення. А дружині Миколи Бойка, який і погорів на підставних особах, — шість років за те, що не доповіла органам про антирадянську діяльність свого чоловіка.
У Луцькій тюрмі Петро на три дні опинився у камері-крапельниці за те, що виліпив з хліба фігурку Льови-наглядача. Такі сувеніри і підбадьорюючі записки хлопці передавали по ниточці дівчатам на інший поверх. Але одного разу ниточка обірвалась... У камері розміром метр на два опинилось сім хлопців. Спали стоячи. Але найгірше, що зверху над камерою була вбиральня, спеціально зроблена так, щоб смердюча рідина капала на голови...
Далі були табори у Мордовії і Караганді. Але усюди хлопці-західняки змушували рахуватись iз собою.
— Ех, — зітхає Петро Трифонович. — І тижня не вистачить, щоб розказати про усе табірне життя. Усякого було. Коли я відсидів шість років, стали готувати етап у Норильськ. Нам тоді, пригадую, сказали: «Ми вас веземо туди, звідки ще ніхто не вертав...»
Петро Трифонович повернувся. Як нагадування про той рік у пеклі за полярним колом — значок учасника знаменитого Норильського повстання, під час якого загинуло близько 800 каторжан.
— Ми стали дружно, наче брат із братом,
За право жити без тюрем і кайданів.
В лице нам смерть плювала з автоматів,
І дикий рев оскаженілих псів...
Петро Трифонович тремтячим голосом починає цитувати рядки з «Гімну політв'язнів Норильська» і раптом на півслові замовкає.
— Але хіба знає молодь про ці повстання? Вона швидше знає героїв американських бойовиків.
Подарували селищу... пам'ятник
Зізнатись, після зустрічі з Петром Трифоновичем знову поставили собі запитання: звідки в людях, яким довелось пройти через страшні сталінські катівні і табори, так багато світла, так багато вогню в очах і жадоби до життя? Відчувається у них отой стержень, який змушує поважати їх i навіть їхніх, так би мовити, ідеологічних опонентів. А сам Петро Трифонович і не одразу знайшовся, що відповісти на це.
— Важливо не обізлитись після таборів... Мені здається, що я це зміг.
Зупинялись ми у Колках і біля пам'ятника князю Роману, засновнику Колок. Це також справа рук сім'ї Мосійчуків. Батько разом iз трьома синами постарались для рідного селища. Пам'ятник відкрили у 1997 році, на 800-річчя Колок.
— Спочатку мали відкривати стелу,— згадує Петро Трифонович. — Але якраз були вдома усі мої хлопці. «Давайте, — кажу їм, — зробимо щось цікавіше». Порадились і домовились створити бюст князю Роману.
А разом iз пам'ятником народилась у селищі і нова традиція: тепер біля нього фотографуються молодята. Не в одній колківській родині у сімейних фотоальбомах є такі весільні знімки.
— Знаєте, коли йду і бачу біля пам'ятника квіти, — на душі якось одразу теплішає, — говорить Петро Мосійчук.
Василь УЛІЦЬКИЙ,
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ.