Україна має знати своїх героїв. Серед них — письменник Михайло Хейфець, автор книги «Українські силуети», однієї з найкращих серед видань про українських дисидентів, в'язнів брежнєвських концтаборів. З її теплих і водночас гостроаналітичних нарисів міжнародна громадськість у 1970—80-ті роки дізнавалася про унікальні особистості — В'ячеслава Чорновола, Василя Стуса, бандерівців-двадцятип'ятирічників. У ленінградському КДБ справу «антирадянщика» Хейфеця визнали гідною для досвідченого слідчого, до якого присилали повчитися техніки допиту «неоперених» гебістиків. Такий «курс молодого бійця» пройшов і нинішній президент Російської Федерації.
Нещодавно у видавництві «Смолоскип» відбулася презентація нової книги Михайла Хейфеця «Історія одного політичного злочину», що її упорядкував і видав голова Харківської правозахисної групи Євген Захаров.
«Якось сидів я на допиті, раптом відчинилися двері і зайшов невисокий молодий чоловік, — згадує Михайло Хейфець. — Він підійшов до слідчого, дав якийсь папір, той прочитав, кивнув. Прибулий мовчки просидів увесь допит. Я його запам'ятав, бо раніше бачив з улюбленою ученицею моєї дружини, вчительки музики. Майнула думка: «Гебіста вибрала Наташка». Минуло років 25, і на екрані телевізора бачу нового прем'єр-міністра Росії — того самого невисокого чоловіка. Я переглянув документи і дізнався, що тоді він був студентом 5-го курсу. У мене допит проводив великий майстер, і Володимир Володимирович у нього навчався. Мав таку виробничу практику».
Хейфець каже, що його «справа» була безглуздою помилкою КДБ: «Я їх просто дуже образив». Реального «криміналу» — поширення самвидаву ДБ не розкрила. Письменника засудили у справі № 15 — Хейфеця, Марамзіна і Бродського. Коли Йосипа Бродського видворили з СРСР, не дозволивши вивезти з собою жодного вірша, у Володимира Марамзіна виникла ідея зберегти для майбутнього покоління вiдомостi про великого поета. Але ніхто не брався написати передмову. 40-річний Михайло Хейфець на той час здавав до видавництва свої сценарії і п'єси, отримував 100 відсотків платні й нічого не бачив надрукованим. Передмову до підпільного п'ятитомника Бродського доручили написати йому, автору пригодницьких оповідань і повістей. Він не став аналізувати поетику, натомість написав статтю «Йосип Бродський і наше покоління».
«Як я ставився до людей, які посадили великого поета за грати, в психушку, відправили на заслання? — риторично запитує пан Михайло. — Я написав дуже образливу статтю. Її основна думка така: «Дурні ви, що переслідували Бродського. Він вас впритул не бачив. Чи то його справа — займатися радвладою, цим дрібним епізодом світової історії?» Замовник сказав, що друкувати таку передмову не буде: «Нас усіх посадять, і культурне починання буде загублене». Сказав переробити. Один із літературознавців, з якими Хейфець радився, повідомив, «куди треба». Тим часом Марамзін уже переправив до Парижа збірник із передмовою іншого автора. Дізнавшись, що рукопис за кордоном, кадебісти 1 квітня обшукали квартиру Хейфеця. Знайшли три примірники статті й виглядали розгубленими. По письменника прийшли 22 квітня, у день народження Леніна. «Я з них посміювався, що забрали мене безплатно, в ході комуністичного суботника», — згадує дисидент. Хейфець не визнав себе винним. І вважає, що саме цього кадебісти не можуть знести. Бо виходить, що вони неправі. Отримав 4 роки табору і 2 — заслання.
«Я вмів розмовляти з кадебістами, — хвалиться письменник. — Я давав їм зрозуміти, що вони такі ж задурманені, як і всі ми. Я відчув, що цi люди самі не люблять радянську владу. Їх як виховували? Весь народ ми, мовляв, обманюємо. І тільки вам — ви ж наші кадри — кажемо правду. Вони дуже пишалися цим. А тут починали розуміти, що їх теж дурять, але на іншому рівні. Якось я розмовляв зі слідчим, я розповів про стукача з моєї камери, який жалівся, що попросив цибулі, а начальство сказало, що цибулі немає. Але яке ж то гарне становище в країні, якщо немає ні ананасів, ні бананів, ні цибулі! У Росії немає цибулі, я згодний. Але ж немає її і в оперативних фондах КДБ, щоб ви могли працювати з агентурою. Та що ж це за влада така!?». Мій слідчий врешті-решт став ставитися до мене дуже добре. І він вставив у звинувальний висновок фразу, яку я тоді не оцінив: «Хейфець Михайло Рувімович сприяв розкриттю істини у справі». Я тоді не розумів простої речі — ніхто з них самовільно нічого не може змінити. Вони — пішаки».
Слідчий викликав дружину і маму і навчав у своєму кабінеті з портретом Дзержинського: «Я вам кажу як приватна особа, якщо Михайло Рувімович напише прохання про помилування, то через рік виховуватиме дітей вдома». Дружина потім описала цей «прийом» у листі, який, як не дивно, передали в зону. «Він побачив, що я незадоволена, і спитав: «А чого ви-то хочете для свого чоловіка?». «Я хочу, щоб він залишився тим, ким був, — порядною людиною». «Ось ви яка!» — зашипів він». Хейфець не просив помилування. Вони й самі не вірили в таке каяття. «Прохання означало тільки те, що ти погоджуєшся їх обманювати, а вони погоджуються робити вигляд, що тобі вірять, — каже пан Михайло. — Ти показуєш цим, що погоджуєшся бути радянською людиною — думати одне, а говорити інше».
Хейфець не знав, скільки літератури вже написано про табори. Про «Архіпелаг Гулаг» тільки чув. Тому вирішив, що його допустили в секретне місце, про яке ніхто не знає. Таке собі творче відрядження. Приятель Айрікян сказав йому: «Міша, тобі дають найправильнiший термін. 4 роки — це стільки, що все можна дізнатися про табір. Два роки для цього — мало. 5 — забагато, вже нічого нового не дізнаєшся. А чотири — достатньо». Слідчим сказав, що напише по книзі за кожен рік, що йому дали.
Є анекдот: єврея викликали в КДБ і кажуть: «Рабінович, ми точно знаємо, у вас є брат в Ізраїлі». «Ну що ви, я його не знаю і не пишу йому!». — «Ось тепер і напишете». Рабінович сідає за стіл і пише: «Дорогий брате, нарешті я знайшов місце і час написати тобі листа». У першій «табірній» книзі Хейфеця «Місце і час» iшлося про єврея, який знайомиться з українцями і повертається до свого коріння. «Я, абсолютно позбавлений національного чуття, нічого не знав про єврейство, — пояснює пан Михайло. — Потрапивши в зону, де довкола були націоналісти, передусім українські, я зрозумів, що національне — це важливий елемент життя людини. На мене велике враження справив Зорян Попадюк. Він питав у кадебістів: «Ви вважаєте, це добре — створювати Бангладеш?». «Звичайно!». — «Так чому ви проти того, щоб українці мали державу?». За це його наступного ж дня відправили у Володимирську закриту тюрму».
Політв'язні мали свої «канали передачі інформації». Художник Борис Пенсон, сіоніст-«самольотчик», який працював на Стуса з Чорноволом і помістив їхні матеріали в Парижі, запропонував Хейфецю передати на волю і щось своє. І він став писати. «Сусід по койці був стукач, і сусід по станку, — розповідає письменник. — Але, врешті-решт, в органах сидять не якісь легендарні «штірліци», а звичайнісінькі люди. Їхня перевага криється тільки в одному — вони вісім годин на день працюють, думають, як тебе зловити. І я став виділяти півгодини щодня, аби думати, як їх обхитрувати, не бути ними спійманим».
Восени працювали в другу зміну — з п'ятої до години ночі. Хейфець виробляв норму до 11 години. Потім казав, що піде покурити на вулицю, хоча ніколи не курив... Стукачі розслаблялися, робота закінчена... Під вікном цеху стояв стіл, за яким грали в шашки. І він швидко писав усе, що обдумував за верстатом. Найскладніше було заховати. «Я запозичив хід з художньої літератури, з Едгара По, — ділиться пан Михайло. — В оповіданні «Загублений лист» злочинець заховав листа, і, за дорученням королеви, його шукала вся місцева поліція. А лист валявся на видному місці, під столом у смітнику. Я взяв шкарпетку, зробив у ній дірку і зашив, бо цілу шкарпетку можуть украсти. Повісив на шворці, де сушилася білизна. Час від часу приходив вішати щось iз випраних речей і клав у шкарпетку тексти. І вони зберігалися там, на очах у всіх. Книга пішла в Париж. Борис узяв фото родини і наклеїв їх на товсті дошки. А всередині в дошці був сховок. Я заодно засунув туди декілька віршів Стуса».
Друга книга — «Русское поле» — три інтерв'ю у російських людей (націоналіста, демократа і кримінальника) про те, як вони потрапили до зони.
Третя книга — «Путешествие из Дубровлага в Ермак» — про те, як людина після табору їде на заслання і дізнається, що відбулося за чотири роки, поки була в зоні. «Тільки-но я вийшов, вони зразу стали мене видворяти, — розповідає письменник. — Викликали дружину: «Якщо Михайло Рувімович захоче поїхати в Ізраїль, ми допоможемо придбати квиток». Намагалися посадити знову — «за угон літака», можете собі уявити. Бо угонщика можна арештувати без санкції прокурора. Бог врятував. В Ізраїлі я написав ще дві книги про табір — «Українські силуети» і про вірмен».
«Мені пощастило: я єврей, мене можна було видворити за межі СРСР. А від українців позбавлялися іншим чином, — міркує Хейфець. — Усі, з ким я сидів, пішли за новим терміном. Що я міг зробити? Я став писати про них книгу. Я розумів, що їм буде легше, коли про них говоритимуть, повідомлятимуть по радіо». У книжці «Українські силуети», перевиданій українською мовою на початку 1990-х, зібрано нариси про В'ячеслава Чорновола, Миколу Руденка, Зоряна Попадюка, Василя Стуса, Василя Овсієнка, повстанців-двадцятип'ятирічників. Як історик Хейфець ще в Ленінграді досліджував «Народну волю», бачив, скільки там було талановитих людей, переважно українців. «Цьому народові не дали розкритися і внести у світову скарбницю те, що він здатний зробити, — каже пан Михайло. — Були величезні жертви, втрати. Неможливо, щоб людей прибирали, прибирали, а на народові це ніяк не відображалося».
Хейфець міркує, чи було ув'язнення Стуса вбивством? І вважає, що посадити таку чесну до краю людину, як Стус, означало його вбити. «Надзвичайно цінував Стуса Паруйр Айрікян, — розповідає Хейфець. — Я кажу, ти ж не знаєш української. А він: «Але я ж чую!». Я часом теж не розумів смислу, але чув, як це звучить. Можна говорити однією мовою, але різними мовами. Я зрозумів це, коли потрапив до Ізраїлю. Я вільно спілкуюся на івриті — в магазині, в банку, на ринку. Але коли говорять інтелігентні люди — не розумію нічого. І я збагнув, що в Росії, мабуть, більша частина народу не розуміла тих слів, якими я користувався. Василь, як усякий великий поет, пристрасно захоплювався мовою. Його улюбленою книгою був Словник поліських говірок». Михайло Хейфець вивчив кілька віршів Василя Стуса і прочитав їх своїй дружині, росіянці Раїсі. І та сказала про пані Стусову, що вона щаслива жінка: «Він її зробив безсмертною!». Головним для Стусових друзів було врятувати його вірші. Коли у політв'язнів вилучали все рукописне, Михайло Хейфець підійшов до Овсієнка і прошепотів: «У мене збереглися чернетки Стусових віршів. Давайте їх вивчимо, з пам'яті не вишкребуть». Понад 30 врятованих таким чином поезій передали на волю.
Сьогодні колишні політв'язні часом відчувають ностальгію за відвертістю, толерантністю у розмаїтті національно орієнтованих представників різних народів у таборах. Подібний стан внутрішньої єдності відчувався і на Майдані восени 2004-го. «Коли починалася Помаранчева революція, ми не відлипали від телевізорів. І раптом в ефірі «5-го» каналу я побачила пікет біля нашого посольства в Ізраїлі й там — Михайла Хейфеця. Він широко усміхався і махав синьо-жовтим прапорцем. Для мене так почався міжнародний резонанс нашої революції», — розповідає Михайлина Коцюбинська. Колишній політв'язень, відомий філософ і теолог, перший проректор Українського католицького університету Мирослав Маринович каже, що Господь двічі подарував йому розкіш розрізнення добра і зла. Це період дисидентського протистояння і — Майдан. «І в зоні, й на Майдані ставалося диво, зникали відмінності, які ускладнювали життя різних груп до того, — ділиться пан Мирослав. — Ви уявляєте, якою складною є історія україно-єврейських стосунків. Але в таборі ми, можливо, вперше, стали чути аргументи один одного. Очевидно, завдяки тому, що люди в тих умовах піднялися на певну висоту духу, з якої усі справи бачаться в іншому світлі, на якій переплавляються стереотипи. На тій висоті можливе те, про що люди мріють завжди, у всіх релігійних і філософських системах — перекидання містка від однієї душі до іншої».
Коли мені кажуть, що євреї зробили російську революцію, я відповідаю, що так, вони брали в ній найактивнішу участь. Але при цьому вони обслуговували російський народ, якому хотілося стати центром світу. Англійці уже дозріли — займаються своїм народом. А в Росії ідея ощасливити інших живе й досі. Чому в Росії Путін популярний? Бо він обслуговує це почуття. Він справді народний вождь. І це нещастя Росії. Гітлер теж хотів ощасливити людство: вища раса тут, решта нижче, а тих, які шкодять, планували виполоти.
У 1970-ті роки антиукраїнські видання — «Правда України», «Радянська Україна», «Жовтень» та інші — писали про те, що євреї й українці проводять спільні антисовєцькі акції. Хтось написав статтю про «союз тризуба і зірки Давида». Такий союз тоді справді був — на Заході і в концтаборах. Iз російською громадою було важче. Коли російські демократи брали участь у спільних акціях, то виявлялося, що вони — або українці, або поляки чи євреї. А для «істинно рускіх» лакмусовим папірцем було національне питання.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
