(Володимира СТАДНIКА.)
Засади діяльності вітчизняних ЗМІ надихали законодавців на створення нових актів вже не раз. Пізніше ми повернемось до короткого огляду здійснених чи задуманих реформ. А наразі мова піде про чергову спробу полегшити буття державних і комунальних ЗМІ — шляхом передачі їм редакційного майна та виведення з-під тиску «отців-засновників». Інформацію щодо того, яким чином це планує зробити, зокрема, Національна спілка журналістів України, «УМ» надав голова НСЖУ Ігор Лубченко.
Передусім зауважимо: йдеться про окремий сегмент ЗМІ — про ті з них, де серед засновників зазначені представники виконавчої влади різного рівня — іншими словами, про районні та міські газети, які прийнято іще називати комунальними. Наскільки «добре живеться» таким медійникам під опікою міського голови або депутатів райради, краще за все розкажуть вони самі. І вже, власне, розказували не раз, свідчить Лубченко. Звичайно, стригти під один гребінець всі випадки співіснування преси та влади було б неправильно, і все ж, зазвичай, пуповина, що єднає перших та других, перетворюється на зашморг для журналістів. Аби далеко не ходити за прикладами, згадаємо конфлікт столичного мера Черновецього з працівниками ТРК «Київ» та журналістами газети «Вечірній Київ».
Преса, робота якої організована на подібних засадах, звичайно, є диковиною для демократичних країн. Та поки що на наших теренах подібний архаїзм зберігається, скільки б не говорили законодавці про необхідність роздержавлення мас-медіа. А між тим медійники, що потрапили під диктат можновладців, змушені узгоджувати з ними написане, а відтак — втрачати дедалі більше читачів. Але найдивніше те, що ідея реформування комунальних ЗМІ зустрічає непорозуміння й опір не лише зі сторони чиновників, але й самих журналістів цих видань. І якщо перші просто не хочуть втрачати ефективного засобу впливу на електорат, то другі бояться, що не виживуть у ринкових умовах без тих копійчаних виплат iз бюджету, які, до речі, їм доводиться ще й довго випрошувати. І все ж вирішувати проблему роздержавлення ЗМІ доведеться. Національна спілка журналістів пропонує почати процес з розв'язання майнових питань.
Комунальні газети у радянські часи, зазначає Ігор Лубченко, виходячи по три-чотири рази на тиждень тиражем до 20 тисяч примірників, давали чималі прибутки, які обласні управління у справах видавництв накопичували і потім будували у райцентрах приміщення редакцій та друкарень. Отже, передача редакціям їхніх приміщень була б сьогодні актом справедливості. Йдеться, ясна річ, про передачу безплатну. Однак, говорить голова НСЖУ, «на всі мої звернення з цього приводу Фонд держмайна відповідає: чинне законодавство не дозволяє віддавати державне майно безоплатно. Що ж, тоді є варіанти: продати ці приміщення за символічною ціною або дозволити редакційним колективам викупити їх за залишковою вартістю».
Те саме, додає Лубченко, стосується і редакційного майна. Тобто столів, стільців, комп'ютерів, автомобілів тощо — адже все, що колись спромігся заробити журналістський колектив, вважається комунальною власністю. Тож якщо творче ядро видання захоче розірвати зв'язки з представниками влади й вийти з числа засновників газети, медійники залишаться в кращому разі хіба що з ручками та блокнотами, позбувшись решти майна. Тому НСЖУ наполягає на тому, що все, чим володіють редакції (в тому числi й недержавних газет, якi вже тривалий час знаходяться у примiщеннях видавництв, i доклалися до формування їх бюджетiв), має бути передане у власність трудових колективів.
Але тут виникає одне «але». Хто після усіх майнових пертурбацій виступатиме засновником ЗМІ? Трудовий колектив? Але трудовий колектив не може бути юридичною особою. Українське законодавство передбачає державну, приватну власність і колективну власність громадських організацій та релігійних об'єднань. Дехто з колег, підкреслює Лубченко, «побоюється створення акціонерних товариств, бо є приклади, зокрема, і у сфері ЗМІ, коли акції потихеньку хтось викуповував, аж доки не ставав власником контрольного пакету, не звільняв колектив і не наймав нових працівників на значно гірших, ніж доти, умовах». Тому найкращим виходом із ситуації є, мабуть, реєстрація первинних організацій Національної спілки журналістів України як юридичних осіб. Саме первинна організація НСЖУ на підставі статей 63, 93 і 112 Господарського кодексу України може створювати редакцію газети, ставши її засновником.
«Роки дискусій з цього приводу засвідчили: колективи редакцій, які очолюють керівники молодшого і середнього віку, розуміють, що треба реформувати ЗМІ, хоча це і буде важко. Там, де редактори (а іноді й сам творчий колектив) пенсійного або передпенсійного віку, — різке неприйняття самої ідеї, твердження, що держава втратить свою інформаційну складову. Хочеться запитати: а що, Естонія чи Польща перестали бути суверенними державами, позбувшись комунальних і державних ЗМІ? Я інколи прошу редакторів «районок» сказати щиро: якби кожній сім'ї давали безкоштовно телепрограми, чи передплачували б жителі їхню газету? А коли питаєш потенційних передплатників, чому вони ігнорують свою «районку», відповідь однозначна: вона нецікава, не пише про проблеми, які турбують людей. Розумію, що значною мірою це залежить від заангажованості журналістів, тиску на них із боку місцевої влади. Реформування дає можливість редакційним колективам зітхнути вільніше, і я думаю, що гріх не скористатися такою можливістю», — підсумовує Лубченко.
А поки Національна спілка журналістів опікується розробкою законопроекту під умовною поки що назвою «Про реформування державних і комунальних ЗМІ», з аналогічною ініціативою виступив також уряд в особі віце-прем'єр-міністра України з гуманітарних питань Дмитра Табачника. А почалося все з того, що на початку грудня профільний комітет Верховної Ради з питань свободи слова та інформації запропонував заборонити відчуження майна державних і комунальних видань до ухвалення закону, який регулюватиме увесь процес роздержавлення. Буквально за кілька днів потому Дмитро Табачник повідомив, що розроблений ним законопроект передбачає безплатну передачу майна колективам редакцій.
«Це дуже важливий і новаційний проект закону. Фактично йдеться не тільки про реформування, а й про роздержавлення друкованих ЗМІ, які перебувають у віданні центральних органів виконавчої влади, обласних, районних, міських рад, а також обласних і районних державних адміністрацій. Проект передбачає безплатну передачу майна — друкарень, приміщень, устаткування колективам редакцій», — пояснив Табачник.
Він додав, що законопроект доопрацьовуватиметься впродовж найближчого місяця. «Спілка журналістів пропонує здійснювати роздержавлення ЗМІ поетапно. На сьогоднішній день близько 45 редакцій міських і районних газет готові перейти до цього експерименту — тобто безплатно одержати у власність нерухомість, приладдя, друкарні і перейти до незалежного існування», — сказав він.
Експерти пояснюють таку готовність урядовців відпустити комунальні ЗМІ у вільне плавання тим, що в такому разі Кабмін Януковича матиме змогу задекларувати досить ліберальну відмову від адміністративних важелів впливу на громадську думку. Те, що мас-медіа, які доти фінансувалися з місцевих бюджетів, а відтак виступали рупором регіонального керівництва, тепер отримають довгоочікувану «свободу», буде позитивно сприйнято і спільнотою журналістів, і громадськістю взагалі. Тобто в будь-якому разі це додасть плюсів розробникам законопроекту — Табачнику та його команді.
Згадавши останнього, ми, до речі, аж ніяк не вичерпали перелік усіх, хто прагне полегшити життя комунальній пресі. Іще одним розробником законопроекту на ту ж саму тематику виступило Міністерство юстиції. Щоправда, це вже досить давня історія — ще на початку березня цього року Національна рада з питань телебачення і радіомовлення розглянула мін'юстівський проект Закону «Про роздержавлення ЗМІ». Як зазначав тоді член Нацради Віктор Понеділко, документ, запропонований йому та його колегам для розгляду, вийшов досить прийнятним, адже він врахував один тонкий нюанс: «Цим законопроектом передбачено те, що поки всі інтереси журналістів, зайнятих у ЗМІ, що підлягають роздержавленню, не будуть враховані, медіа на роздержавлення не виставлятимуться».
Отже, як бачимо, на законодавчому ринку України спостерігається певне пожвавлення. За пресу досить активно «взялися» ті, кому є що сказати з приводу її майбутнього. Принаймні з приводу майбутнього друкованих державних ЗМІ, що, за ідеєю, незабаром кануть у небуття. Натомість розширюватиметься сегмент медіа іншого «походження» — приватних, заснованих трудовими колективами тощо. Віра в їхню повну незалежність — така ж омана, як і віра у те, що преса в нашій державі дійсно є бодай четвертою за рахунком владою. Історія зі знімальною групою каналу СТБ та депутатом Калашниковим, чиє хамство залишилось непокараним, — найкраще тому підтвердження. Вітчизняні ЗМІ ще довгий час лишатимуться прикметниками при грошовитих «іменниках», що знехотя опускатимуть яку не яку копійку в голодні дзьоби «своїх» журналістів. І байдуже, на якому рівні це відбуватиметься — на рівні районної адміністрації, політради якої-небудь партії, що завела собі газету-іграшку, чи на рівні окремої особи, котра володіє медіа-холдингом чи принаймні тимчасовим «бойовим листком». Колір грошей визначатиме і колір прикметників — другорядних частин мови, яких, при потребі, можна замінити й на інші... Однак це окрема тема, що немає стосунки до заявленої спочатку.
Натомість стосунок мають усі попередні ідеї (деякі з них продукувались ще при Кучмі) щодо того, як навести лад у роботи ЗМІ. Їх досить цікаво згадувати тепер. Наприклад, йдеться про запропонований Раді іще до виборів-2004 Закон про державну таємницю, згідно з яким працівник СБУ міг прийти до журналіста і почати з'ясовувати, якими джерелами інформації той послуговується, бо цього, мовляв, вимагають інтереси держави. Або іще один (не менш обговорюваний свого часу і не менш одіозний) закон — про моніторинг телекомунікацій. Цей документ, який створювався нібито для того, щоб полегшити роботу та упорядкувати діяльність віртуального сегмента мас-медіа, насправді також давав карт-бланш спецслужбам, бо де-факто легалізував їхнє право прослуховувати будь-кого, навіть не маючи на це суддівського дозволу.
Згадаємо також «перл із перлів», про який свого часу детально писала «УМ» — 277-му статтю Цивільного кодексу України, де йшлося про те, що «негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною». Згідно з цією статтею, виходило, що критичні матеріали про чиновництво писати не можна, бо всі вони будуть проголошені недостовірними. Але тут таки — особливості вітчизняного законодавства! — під табу потрапляв і будь-який позитив, бо він міг бути розцінений як реклама, а за рекламу редакція видання повинна сплатити податок. А ще той-таки прийнятий при Кучмі Цивільний кодекс забороняв журналістам згадувати, приміром, ім'я затриманої правоохоронцями особи до того часу, поки суд не ухвалить обвинувальний чи виправдальний вирок. І це при тому, що в українських СІЗО не викорiнена практика тортур, тож єдине, на що покладали надії останні — на гласність, яка (можливо!) зупинить їхніх катів. Порівняно з вищезазначеним, норма, котра забороняла використання імені фізичної особи в публіцистичному чи іншому творі без її згоди, виглядає як зовсім не варта уваги дрібниця.
Згадаємо нарешті і спроби законодавчо врегулювати проблему позовів до ЗМІ (йдеться про встановлення верхньої грошової межі, про сплачування значного державного мита, що мало б відлякати любителів судитися з усіма ЗМІ підряд), спроби чітко визначити, що є політичною рекламою (за яку преса мусить сплачувати видатки), спроби розібратися з невідповідністю величезної кількості зареєстрованих мас-медіа (багато з яких створювались як проект-одноденка, необхідний на час виборів для виливання бруду на опонента) кількості справді працюючих видань.
Усе це було колись, і дещо вже втратило актуальність, а дещо, навпаки, так і лишилось нерозв'язаною проблемою й досі. Вочевидь, якщо на нашу державу найближчим часом й справді чекатимуть позапланові політичні потрясіння, на зойки «зайок» від журналістики, як каже депутат Калашников, ніхто не звертатиме уваги іще значний час. Не до того буде... І коли країна справді зануриться у позачергові вибори, вирішення найболючiших питань мас-медіа (як би не загострили їх ці самі вибори) відтермінується іще на певний час. До найближчого затишшя і відпочинку від галасу довкола уряду чи більшості. Що ж стосується складного періоду, який нині переживають комунальні ЗМІ, — дай їм Бог і законодавець «розрулити» бодай цю їхню біду.
Одним із надважливих завдань після Революції гідності є перетворення державного телебачення, повністю залежного від влади, у громадське — яке б об’єктивно інформувало про події, які відбуваються в Україні. Тобто не просто «припудреними», а зовсім іншими мають стати ефіри, зокрема Першого Національного, які роблять працівники Національної телекомпанії України — досить громіздкої структури, у віданні якої багато функцій і підрозділів. >>
Минулого тижня на засіданні Верховної Ради народний депутат від «Свободи» Ігор Мірошниченко вимагав від Генпрокуратури України розслідувати спільну діяльність «Громадського телебачення» та Національної телекомпанії України. Емоційний «свободівець» висловив незадоволення керівництвом НТКУ: гендиректором Зурабом Аласанією та його заступниками Олександром Лієвим і Дар’єю Юровською. >>
За останні місяці, відколи в Україні розпочалися протестні акції, постраждала більша кількість медійників, аніж у будь–якому збройному конфлікті у світі, — заявила позавчора головний юрисконсульт Національної спілки журналістів України , президент Асоціації медіа–юристів України Тетяна Котюжинська. >>
Минулі вівторок–середа стали ще одним кризовим періодом за три останні місяці протистояння громадянського суспільства і діючої влади. Речники останньої, страхаючи, протрубили, що «зачистять» київський Майдан за годину, а Президент Янукович перед тим порадив усім мітингувальникам розійтися. >>
Відомо, що на українські терени журналістика прийшла в 1776 році, коли у Львові впродовж року виходив французькою мовою тижневик Gazette de Leopol («Львівська газета»). Перша газета українською мовою «Зоря Галицька» (1848—1857) — сучасниця «Весни народів» — виходила так само у Львові. >>
У листопаді є дві дати, які спонукають говорити про історію електронних мас–медіа: на початку місяця у 1951 році транслювали перші телекадри у Києві, а раніше, 16 листопада 1924 року, здійснили першу в Україні радіопередачу з Харкова (з 1994 року це у нас офіційний День працівників радіо, телебачення і зв’язку). Тому ми вирішили поговорити про минуле телебачення з Іваном Мащенком, одним з найвідоміших українських дослідників історії радіо і ТБ, автором книги «Міфи і реалії телерадіоефіру» та двотомників «Телебачення України» і «Енциклопедія електронних мас–медіа». >>
