З коханими не розлучайтесь на Лівому березі

      У 80-х роках минулого століття чи не найбільше сліз кіномани проливали під час перегляду мелодрами Павла Арсенова «З коханими не розлучайтеся». Пам'ятаєте, Мітя і Катя у виконанні секс-символів часу Олександра Абдулова та Ірини Алфьорової так зворушливо з'ясовували свої стосунки, що спостерігати за цим спокійно просто було неможливо. Взявши до рук п'єсу Олександра Володіна, за якою була знята та картина, режисер Юрій Погребничко (народний артист Росії, лауреат Державної премії Росії) вирішив ускладнити завдання і для себе, і для акторів, яких запросив у виставу. А саме — додати до історії про Катю й Мітю трішки тексту Достоєвського. «Офілософити» спектакль, підкреслити його головну думку, не дозволити глядачеві сприймати виставу як мелодраму чистої води мали хрестоматійні Раскольников та Свидригайлов (цих персонажів було по двоє), Порфир Петрович, Соня, Дуняша...

      Художники Олег Луньов та Надія Бухвалова придумали для цих людей, які жили в різні століття, такий собі металевий бункер. Здалеку він нагадував нормальний цегляний будинок, що вабив теплом домашнього затишку, а на кожному ганочку сидить по парі голубків. Але, придивившись, можна побачити, що крізь фарбу кольору цегли проступає холодний метал, який може прихистити, але не зігріти... На що розраховують люди, обманюючи себе та своїх рідних? Чому замість теплих стін зводять жерстяні мури, в яких ніколи не буде затишно душі? На ці питання відповідала добра половина трупи Театру драми і комедії. Не зважаючи на численність персонажів вистави «Голубчики мої !..», назвати бодай когось із акторів виконавцем епізодичної ролі просто язик не повертається. Бо кожен із них у своїх кількох репліках мав зіграти історію і долю — герої розлучалися і мали пояснити судді, чому саме стоять зараз перед нею. Чоловіка в кашкеті за руку до суду привела мати і недвозначно звинуватила зятя у тому, що той ніяк не побудує для молодої сім'ї кооператив. («Вона думала, раз грузин, — значить, багатий, — тримав оборону перед тещею герой Віталія Лінецького. — А грузини бувають різні: бувають багаті, а бувають бідні»). Хтось утомився від постійних пиятик чоловіка, хтось знає, що супутник життя уже має іншу жінку, але на розлучення не погоджується, бо «живуть і без кохання». І ледь не в кожного в очах ще залишився вогник, який не дозволяє судді ось так просто взяти і оголосити ухвалу про розлучення... За великим рахунком, усі їхні причини та пояснення виглядають дріб'язковими, такими, через які можна переступити і йти далі. Коли хочете, безглуздими, як вуалька на вушанці (знову ж таки, респект художникам). У всіх нас — і сучасних, і тих, яких у своїх творах описував Достоєвський, — дуже схожі проблеми і рефлексії, вважають Надія Бахвалова та Ксенія Ніколаєва. А тому одягають усіх жінок у виставі в сукні теплого теракотового відтінку. Ну а вушанка? Так життя ж — це боротьба, в якій жінка майже завжди — на передовій.

      Одностайність одягу прислужилася ще одній задумці вистави — хорам, яким у «Голубчиках...» відведено ледь не половину всього «ефірного» часу. Спочатку ці вокальні колективи працювали за статевим розподілом: жіночий та чоловічий хори співали шлягери минулого століття «Из далека долго течет река Волга», «Ромашки спрятались», «Стою на полустаночке» та інші... А вже у фіналі стали всі разом і заспівали «Сиреневый туман».

      Ролі у «Голубчиках...» виконують улюбленці київської публіки Віталій Лінецький, Лев Сомов, Леся Самаєва, Світлана Орличенко, Олександр Ганноченко, Світлана Золотько... На диво, досить аморфно проіснували на сцені головні закохані — Катя (Наталя Озірська) та Мітя (Олексій Тритенко). Хоча й не виключаю, що до такого висновку підштовхнули враження від Каті—Алфьорової та Міті—Абдулова... В усякому разі, надлишку експресії у цих образах я не помітила. А відома сцена про перегородку, яку неможливо зламати, бо свого часу вона була незаконно збудована, реально загубилася на тлі численних подій цієї вистави.

      Режисер Юрій Погребничко на прем'єрні поклони не залишився — поїхав до Москви. Для київських глядачів він начитав власного зворушливо-іронічного вірша — його вмикають під час фінального виходу. На цю своєрідну «аудіоприсутність» режисера глядачі не образилися і нагородили Погребничка, нехай і заочно, грандіозними оплесками. Можливо, їх також варто було записати і надіслати Погребничку?