КТР № 221

      Із цього села на Сибір та в інші «места не столь отдаленные» було вивезено мешканців 30 хат, 46 чоловік заарештовано і засуджено. Сьогодні із репресованих боголюбців залишилося лише кілька чоловік. Одна з них — ця невеличкого зросту жіночка, яка вже розміняла дев'ятий десяток. Лідія Іванівна Граділь — чудовий оповідач. Її пам'ять зберегла такі деталі дитинства та юності, що дивуєшся, як усе те можна було запам'ятати, не кажучи вже про прізвища та імена односельчан, бойових друзів. Вона бачила Пілсудського і владику Полікарпа (Полікарп Сікорський у роки війни був владикою УАПЦ), читала біля насипаної коло Боголюбської церкви символічної могили борцям за волю України вірші, які й досі ще пам'ятає. Вона просила вчителя, щоб дозволив прочитати «Розриту могилу» Шевченка, але Сергій Павлович Філіпов, син поміщика зі Сходу України, який утік на Західну Україну від радянських порядків, дав їй зовсім інший вірш невідомого автора. В українських строях учні декламували біля могили українську поезію. Це був 1941 рік. Від тієї могили пізніше й сліду не залишиться — прийдуть знову совєти і тракторами зрівняють її з землею. Боголюбським дітям пощастило не лише з учителем, а й зi священиком: із 1927 по 1939 рік у селі правив отець Йосип Василів. Він читав дітям Закон Божий, але встигав, окрім усього, ще стільки розповісти цікавого з історії України, що діти після четвертого класу, які йшли вчитися до Луцька, відразу йшли у шостий, пропустивши п'ятий клас. Святий отець разом з учителями примножував той український дух, який завжди був присутній у селі Богом любимим, і саме за цей дух його мешканці жорстоко поплатяться понівеченими долями, винищеними цілими родинами...

Тризуб за іконою так і не знайшли

      — На Пілсудського погнали багато учнів з усіх прилуцьких шкіл. Зустрічали його на площі, там, де зараз Старий ринок. В'їхав він на білому коні, діти вітають його квітами і співають: «Єще Польща нє згінєла». І раптом з учнівського гурту доноситься: «Але згинуть мусить, якщо нємєц не добиє, то холєра вдушить». Ох і дісталося нам потім від учителів! — сміючись, згадує Лідія Іванівна. — А коли владику Полікарпа зустрічали, то дівчатка розставлені були вздовж дороги і кидали квіти по черзі на шлях, яким їхав владика. Пам'ятаю, як Полікарп в'їхав на кареті, вийшов з неї, підійшов до нас і обняв ватагу, скільки в його обійми помістилось. А ми чогось плакати почали: чи то з переляку, чи то з несподіванки.

      Пригадався Лідії Іванівні і Великдень 1938 року. Вона з батьками святила паску біля церкви, і вже священик двічі обійшов із хористами довкола храму, коли раптом на дзвіниці випурхнув у піднебесся... жовто-блакитний прапор.

      — Так гарно він розвивався на вітрові! Хлопці потім його зняли, згорнули і моєму татові принесли додому, бо тато 15 років обирався солтисом. Принесли на зберігання стяг саме йому. Прийшли ми з церкви додому, тільки попоралися і сіли розговітися, як уже пси гавкають, на порозі стоїть поліціянт Качур. Привітався, правда, українською мовою, розпитав, що і як, чи все в порядку. Батько мусив показати прапор. А він каже: «То ваша святиня, бережіть її». Поліцейський постерунок був у сусідніх Уляниках. І вздовж дороги до нього дуже гарні верби росли. І от на одній із верб хтось повісив червоний прапор, і на воротах самого постерунка теж. Качур, той каже: «Оце вже не ваше».

      Уже кілька років поспіль до Лідії Іванівни приїздить гостя із далекого Торонто — Люба Василів-Базюк, донька того самого священика Йосипа Василіва, котрий служив у Боголюбах до війни і який стільки дав місцевій молоді у пізнанні української історії. Коли прийшли перші совєти, хлопці з ОУН переправили сім'ю священика за Буг, у Холм. Донькам отця Йосипа Каті та Любі було по 12 та 10 років. Доля добряче повертіла-покрутила цю родину по світах, жили вони в Європі деякий час, поки не потрапили в Канаду. І ось уже тричі пані Люба, яка пише та видає книги, приїздить до Боголюб, щоб поспілкуватися з Лідією Чмелюк, ученицею свого тата. Якось вона запитала у неї: «Скажи, Лідо, як ти стала таким патріотом?». Дивувалася закордонна гостя, що стільки боголюбських дівчат та юнаків пішло в роки війни у націоналістичне підпілля.

      — Прийшли німці й почали молодь до Німеччини забирати. От наші хлопці й дівчата зібралися в клубі радитися, як рятуватися від неволі. А порятунок один — іти в ліс. І пішли ми лісами колесити. Тільки двоє чоловік у Німеччину поїхало. Гриць Марценюк (Кайдаш), крайовий провідник ОУН, організував у нашому селі юнацьку сітку ще до війни. Сам загинув у сорок першому в Піддубцях, на 16-му кілометрі, ми їздимо на його могилу й досі. Потім дізналися, що поляк його убив. Гриць їхав велосипедом з Луцька, він там у театрі працював. Отож мене заквартирували зв'язковою у Годомичах Маневицького району. У лісі, хлопці сказали, Ліда не буде. Одягалася, як проста поліщучка, доводилося ходити у широких спідницях, постолах, щоб нічим не відрізнятися від місцевих жінок. Коли німці розбили Колківську народну республіку, нашу сотню перекинули у Млинівський район і розквартирували у селі Чекно. Мені дали лінію на Острожець. Та воювати оточеними з усіх боків то німцями, то поляками, то партизанами червоними ставало все важче. І сотенний наказав переходити в Карпати. Але хтось мусив повертатися додому, щоб налагоджувати зв'язки. Ніхто, звичайно, не хотів, то він зняв шапку, кинув у неї папірці, й ми тягнули жереб. Вертатися додому випало мені. Йшла пішки, дивилась на той жах, на спалені села, де вціліли одні димарі, а люди вибиті. Думала, вже не дійду до свого села. Та якось добралася. Приходжу 28 березня 44-го, а у нас у хаті радянський штаб розквартирований. Оце втрапила! Та я більше в клуні була, ніж у хаті. Ніби якось перемололося все. У нас головою сільським був чоловік із Омеляника родом, а в нього теж дві дочки в повстанцях були. Судили їх потім, дали обом по десять років. Він мене з подружкою Марійкою Терпелюк викликав і поставив на роботу. Каже, може, так до вас ніхто не чіплятиметься. Мене молоко на приймальний пункт приймати послав. Ну то й що: у квітні почала працювати, а в грудні вже заарештували. Казали мені люди, що стежать за мною, але не вірилося. Я зв'язковою в Уляниках була. Того дня молоко завезла і пішла по своїй лінії. Вернулася додому під ранок, втомлена, впала на ліжко, не роздягаючись. І тільки заснула, як гавкає собака і вже кричать: «Хазяйка, открой!». Вони бачили, як я прийшла, але до хати впустили, а потім уже налетіли. Гіпсові портрети Шевченка і Франка енкаведист Удахін об землю одразу розбив, а тризуб iз прапором, які за дощечку образка підклала, не знайшли. Як iз тюрми вернулася, тоді тільки дістала. А Кобзар на горищі був захований — знайшли. Із хати забрали все: коня, корову. Залишили маму з сестрою на голій соломі. Що то їм довелося пережити...

Лікарка, яка нібито отруїла Горького, захоплювалася дівчатами-«бандеровками»

      У тюрмі вибивали свідчення катуваннями. Защемлювали пальці між двері і в камеру-одиночку закривали, де зі стелі постійно капала вода, а під ногами бігали щурі. 12 березня 45-го військовий трибунал виніс вирок: 15 літ каторги. Відправили на етап відразу. І почалося: Тайшет, Джезказган, Кінгір, Тайшет.

      — Мій КТР номер був 221. Літери ці означали «каторжанин». Нас як привезли у 1945-му в Тайшет, то «бытовычки» побули на зоні днів три, не більше, і їх швиденько прибрали. Залишили тільки нас, політичних. У сорок дев'ятому долучилися ще ті, хто був засуджений на 10 років. Працювали на мідних шахтах, потім на марганцевих, але дуже мерти почали каторжани, і тоді нас перекинули у Кінгір. У цій одній з найбільших тюрем Лідія Іванівна пробула із 49-го по 54-й, до придушення повстання в'язнів. Потім знову відправили у Тайшет.

      Якось у таборі підійшла до них жінка і запитала російською мовою: «Девочки, можно с вами пообщаться?» «Бандеровки» недолюблювали російську мову, але з цією посестрою по неволі спілкуватися не відмовились. Виявляється, вона довго відважувалася, перш ніж до них підійти. А запитала одне: «За что вы сюда попали?». Дівчата розповіли, і з того часу Ніна Андріївна була їм за старшу сестру. Вона захоплювалася їхнім патріотизмом. Її саму було засуджено ще до війни: начебто за те, що вона, лікар-хірург, отруїла Горького. Отримала за це вищу міру, яку потім замінили 25 роками. Як склалася подальша доля цієї бранки сталінського режиму, дівчата вже не знали. Коли їх звільняли, вона ще залишалася у таборі.

      ...Вони ходили по базару з подругою, як дві сновиди, начебто вільні, без отого остогидлого тавра каторжанина, яким мітили їх, як скотину, аж у чотирьох місцях (на лобі, правій руці, на спині й коліні), але безпорадні й розгублені, як малі діти. Йти не було куди, ночувати теж. На ніч вони знову повернулися у табір. Попросилися переночувати. Конвоїри змилостивилися і пропустили дівчат на пропускник. Там вони й переспали першу свою вільну ніч після багатьох років неволі. За плечима тендітної, як дюймовочка, Ліди було більш як чотири тисячі каторжанських днів і ночей. У подруги Марійки Іванків з Івано-Франківщини — майже стільки ж. Вранці вони знову пішли тинятися по базару, там їх побачив і перепинив незнайомий чоловік. Ця зустріч стала для них рятівною, а для волинянки Ліди Чмелюк — визначальною, бо, дякуючи цьому чоловікові, вона знайде незабаром свою другу половинку...

      — Дівчата, ви не з табору? — запитав у розгублених Ліди та Марійки Степан Клімаш.

      — А що, у нас на лобі написано, — навіть трохи розсердилися дівчата.

      — Та начебто ні.

      Так і зав'язалася між ними розмова. Дівчата не мали куди податися, бо в Україну ще не пускали, а їхати в Красноярський край, як пропонували українським каторжанкам, вони не захотіли. Хай уже тут, у Тайшеті, де розпочиналася їхня «КТР біографія».

      — Я вас, дівчата, тут не покину. Ми з хлопцями живемо на квартирі, працюємо. Будете з нами жити. І повів нас. Старий там був такий «Батя» із Львівщини. Навіть і не знаю, як звати його по-справжньому. Він і розподілив: «Марійка, каже, крепша, піде з нами шпали класти, а це мале вдома останеться, їсти щось зварить і підлогу помиє. Якось проживемо». Я, коли звільнилася, важила 36 кілограмів. Так ми й залишилися тут на цілий рік. Там я свого Петра Граділя знайшла. А 10 квітня дали нам паспорти, і уже ні дня ми не хотіли тут бути, бо рвалися в Україну.

      Чоловік Ліди був родом із Горохівщини. Молоді спочатку поїхали до Петрових батьків. Якось вранці свекор каже невістці: «Збирайся, підемо у молитовний дом». Ліда відповіла, що вона православна і віри своєї змінювати не збирається. Свекор розсердився дуже: «Мені така невістка не треба, забирайся геть!». Дівчина, не довго думаючи, зібрала речі й на дорогу вийшла, щоб їхати у свої Боголюби. Там і наздогнав її Петро. Не за батьком, а за жінкою пішов. Поселилися біля Лідиної мами і залишились тут на все життя. Згодом народилися син і донька. У 1988-му поховала чоловіка і живе разом із сином.

      Дехто із земляків Лідії Іванівни не може зрозуміти й досі, чому цій бабці не сидиться. Кудись їде, на якісь зустрічі поспішає. До всього їй є діло. А хтось часом кине образливе: «Яка вона «упівка»? Їх усіх побили». Всіх та не всіх, а діло до всього має, бо душа болить, що досі немає єдності серед українців. Болить, що українську церкву в їхньому селі деякі люди обзивали бандерівською, не знаючи напевне, що ще з 1921 року в Боголюбській церкві служба відправлялася тільки українською мовою, бо церква була автокефальною. Тому і в 1992-му теж свідомо люди зробили свій вибір, до якої церкви належатиме їхній старовинний край. Болить серце за розколотий Рух, за Ющенка. І що не люблять українці одне одного, і чвари за булаву тривають. До чого все це призвело, вона бачила ще в сорок першому, коли мельниківці й бандерівці сперечалися, чий прапор правильніший. Одні казали, що зверху має бути жовтий колір, а синій — знизу. Інші — що навпаки. Одні хотіли будувати Україну за підтримки німців, а інші — самі. Часом і привітатись одне з одним боялися, коли на стежках повстанських зустрічалися, щоб ніхто нічого зайвого начальству не сказав.

      — Усі свої люди, всі українці, а такі буваємо дурні, — не приховуючи свого болю, каже Лідія Іванівна.

      Рік, що минає, був для неї непростим: нещасний випадок надовго вибив її з колії. Ще взимку зламала ногу, досі з нею знемагає. Та навіть постільний режим не згасив її неспокою, вона і в гіпсі у курсі всіх політичних і державних подій. Над ліжком пані Ліди висить трохи потьмянілий портрет Шевченка:

      — У мене там, у світлиці, є гарний вишитий портрет. Вишила Тараса в школу, сільську раду, братству УПА подарувала. Люблю вишивати.

      Сина свого вони з чоловіком теж назвали Тарасом, а доньку — Лесею. Імена вибирали істинно українські. Бо той дух український, всотаний ще з дитинства, не змогли витравити ні табори, ні каторга. Нам би, нинішнім українцям, почерпнути його трохи у цих старих, але міцних душею людей...