Прозаїки дитиніють

      У рамках Різдвяного книжкового ярмарку «Грані-Т» презентувало проект «Сучасна дитяча проза», позиціонований як авангардний. Авангардність проекту полягає в тому, що історії для дітей писатимуть автори, яких дитячими ніхто не вважає. Для початку взяли шість доволі розкручених імен, з яких з творами для дітей пов'язані лише Леся Воронина, знана як «матінка» журналу «Соняшник», та Ірен Роздобудько, яка свою прозову кар'єру починала 1995 року з історій у згаданому дитячому часописі. Для решти чотирьох письменників дитяча література — цілком нове й незвичне амплуа. Олесь Ільченко відомий як поет, журналіст, перекладач та автор доволі відвертої еротичної лірики. А письменники Світлана Поваляєва, Лариса Денисенко та Любко Дереш — це популярні в сучасному літературному процесі творці епатажної прози, деякі зразки якої не варто рекомендувати читати дітям до вісімнадцяти років.

      Пропозиція взятися за дитячі казочки впала письменникам, як сніг на голову. Тим більше, що «дитиніти» доведеться протягом усього наступного року. Адже головний сюрприз проекту в тому, щоб кожен із цих шести авторів щомісяця видавав по маленькій книжечці, які в кінці 2007 року зберуть в одну грубу в цупкій та модній палітурці. Хоча завдяки художньому оформленню ці перші книжечки й так модні, авангардові й просто аж випромінюють любов, а головне, повагу до майбутніх читачів. Інакше й не може бути. Адже письменники мали свободу запрошувати близьких їм по духу художників. Так, книжку Ірен Роздобудько ілюструвала її дочка Яна, Олесь Ільченко залучив до праці свого доброго приятеля, відомого художника Костя Лавра, а всю «дванадцятисерійну» казку Світлани Поваляєвої оформлюватиме її бойова подруга ще з часів хіпівської юності Світлана Фесенко, відома в журналістиці як Іда Ворс. «Казку я прочитала раніше за працівників видавництва. Саму ж Світлану я намалюю з заплющеними очима, її образ закодований у мене в серці», — каже художниця.

      На презентацію підтримати маму прийшли сини Світлани Поваляєвої, а заодно — герої її казки і співавтори Василь та Роман.

Роман

(молодший син Поваляєвої, 10 років):

      — Мені дуже сподобалась мамина казка, особливо та частина, яку я туди вставив.

      — Мама просила тебе про допомогу?

      — Так, мама нас обох попросила допомогти їй.

Василь

(старший син Поваляєвої, 11 років):

      — У казці є і моя частинка. А особливо мені сподобався чарівний слимачок Вррум. Він дуже добре описаний. Взагалі для мене несподіванка, що мама почала писати казки, я не чекав такого.

      — А дорослі мамині книжки ти читав?

      — Ні, поки що не читав. Але я краще проситиму, щоб мама писала дитячі книжки.

Світлана Поваляєва:

      — Свої дорослі книжки я від дітей не ховаю і не ховатиму. Колись вони їх, може, й прочитають. А писати казку для цього проекту вони мені допомагали дуже активно.Тому в нас зараз повноцінне креативне трiо.

КОМЕНТАРІ З ПРИВОДУ

Леся Воронина:

      — Не всі дорослі письменники мусять вміти писати казки. Думаю, що для багатьох — це був неймовірний експеримент, така собі «перебивка», перестрибування кому з дуже серйозних, кому — iз епатажних, часом навіть сороміцьких писань у дитяче. Я уважно придивляюся до того, що пишуть ці люди, і бачу, що це цікаво. Там є почуття міри, такту і розуміння дитячої психології. Коли інтелектуали молодшого покоління заведуть собі діток, вони потягнуться до дитячих книжок, підписаних саме цими знайомими з ранньої юності іменами. Раніше словосполучення «дитячий письменник» сприймалося, як тавро. Встановлювались рамці, за які неможливо було вийти. Цей проект — шанс ці рамці здолати і збагатити дитячу літературу.

Олесь Ільченко:

      — Я отримав цілком несподіваний, а тому неймовірно приємний кайф після написання казки для дітей. До цього я написав лише одну віршовану казку про пана Горобця, але це було дуже давно. Аж тут Леся Воронина, пильно дивлячись мені у вічі, сказала: «Ви можете написати казку для дітей». Я подумав і написав. Тепер мушу написати ще одинадцять. Але, взявши на себе цей обов'язок, відчув, що в мені пробилися якісь чакри. Я вже написав казку не на замовлення цього видавництва, а просто для себе, і відчуваю, що це ще не кінець. Може, це старість? Дитинію, мабуть.

Ірен Роздобудько:

      — Леся Воронина — моя хрещена мама в дитячій літературі. Свою кар'єру як прозаїк я починала з казок для журналу «Соняшник», себто під опікою Лесі. І зараз моя мрія писати для дітей почала здійснюватися у повному обсязі. Цього року я написала дві дитячі пригодницькі книжки: починаю експансію в дитячу літературу. Журналістика дає мені шматок хліба, але це ніяк не перетинається з творчістю. Пишучи для дітей, я отримую справжню насолоду і почуваюсь дванадцятирічною дівчинкою.

Діана Клочко, шеф-редактор видавництва «Грані-Т»:

      — Серед багатьох проектів нашого видавництва — це, як на мене, один із найцікавіших. Я ніколи не займалась дитячою прозою, але тут мене привабила можливість зробити дешеві книжки, які продаватимуться не в Києві, а потраплять на журнально-газетні розкладки в невеличких містечках і райцентрах сходу України. Таким чином дитяча проза сучасних українських письменників потрапить до рук людей, які практично не мають уявлення про сучасну українську літературу. А в кінці року ми видамо товсту книжку кожного автора, і вже ці книжки в товстих палітурках розійдуться по книгарнях. Це ще й корисний експеримент у тому сенсі, що протягом року ми відстежуватимемо, як продаватимуться книжки того чи іншого автора.