Дмитро Богомазов: Театр — це релігія міста

      Усі ми маємо бодай приблизне уявлення того, що таке «театр абсурду». А от визначення «абсурд театру» для нашої дійсності є стовідсотковою новинкою. Проте саме так і можна назвати ситуацію, що склалася навколо майбутнього театру на Троєщині. Парадокс заслуговує на верхні щаблі рейтингу людської глупоти: театр є частиною плану забудови району, затвердженого містом ще наприкінці вісімдесятих минулого століття, за нього виступає міська влада, яка виділяє для його будівництва кошти, але мешканці про майбутній осередок культури в їхньому районі не хочуть навіть чути. Громадські слухання, що відбулися в жовтні, прогнозованим народним благословенням цієї благородної ідеї так і не завершилися. Сьогодні — друга частина сеансу самоусвідомлення троєщинців своєї належності до культурної нації. Громадські слухання-2 проходитимуть одночасно у середніх школах №№ 119, 250, 294 (початок — о 19:00). «Хочемо залучити до розмови якнайбільше мешканців району, а не лише жителів будинків, прилеглих до відведеної для театру території», — пояснює такий маневр режисер Дмитро Богомазов, який має очолити цей багатостраждальний театр. Сам він разом з автором проекту, архітектором Владиславом Казимирським, планує побувати на всіх трьох дискусійних майданчиках і не залишити наодинці зі своїми сумнівами жодного небайдужого троєщинця.

       — Дмитре, ви справді вважаєте, що питання майбутнього театру для мешканців Троєщини є одним із першочергових?

       — Я вважаю, що це не питання лише Троєщини, це питання Києва  в цілому. І я гадаю, що це питання хвилює кожного, хто розуміє, що театр — це релігія міста. Що театр — це місце зустрічі людей, і в Києві має бути більше місць, де б люди могли зустрічатися. Існує певний спосіб життя, який у спальних районах узагалі укорінюється. Через те що нікуди піти, ну хіба що в гості, люди, як правило, проводять вечори вдома перед телевізором. Це не зовсім міська поведінка. В Парижі, наприклад, вистави починаються о 20:45. Для того щоб люди спершу могли піти в кафе, повечеряти, а потім — у театр. Тобто це місце зустрічі, це комунікація. Є куди піти, є події, до яких ти можеш долучитися як глядач, — це ознаки міського середовища. Для такого великого міста, як Київ, театрів справді мало. На слухання, які відбудуться сьогодні, висловили бажання прийти і виступити дуже багато відомих акторів та режисерів — вони також вважають, що це важливо, що нові театри будувати треба...

       — Даруйте за мою необізнаність у всіх тонкощах процедури втілення у життя подібних ідей, але чи не можна було ці слухання просто якось обійти? Можливо, звести їх до формальної події, провести, що називається, заднім числом?.. Де-де, а в Києві далеко не всі забудовники морочаться якимись там слуханнями — будують собі й ставлять мешканців перед фактом.

       — Якщо майбутня споруда відсутня у плані розвитку міста — то це одне. Але ж у нашому випадку йдеться про плановий об'єкт! Це театр, який залишиться у комунальній власності міста. До речі, сумніви людей часто не стосуються театру як такого, люди просто владі не вірять. Думають: заявлять театр, а потім перепрофілюють його на щось інше. Так ось гарантією того, що це буде саме театр, і виступаємо я, режисери, актори. І, не дай Боже, там щось буде інше — такий гвалт здійметься! Я перший кричатиму!

       — То ці слухання справді неможливо обійти, чи ви просто не займалися цим питанням?

       — Ну так має бути за законом. Треба почути думку громадськості... І ми не хочемо обходити громадські слухання. Навпаки, ми хочемо, щоб якнайбільше людей взяли у них участь. Чому я сприймаю результат перших слухань із подивом? Тому що мене свого часу умовляли взяти учать у цьому проекті, щоб потім працювати у театрі, який збудують. Я ніколи не горів бажанням працювати на Троєщині. Але я погодився, бо я розумію, що театр будувати потрібно, причому не один.

       — А якби ви знали, що почнеться такий головний біль, погодилися б тоді на ту пропозицію?

       — Поки що цю ситуацію головним болем я не вважаю. Я лише висловлюю свій подив. Але чи мало я зустрічався у житті з дивними подіями? Зараз це ще не головний біль. А плановий захід, частина проекту. Просто треба, щоб люди проголосували. Що таке демократія? Це не коли маленька купка людей може керувати великою купою людей. І не навпаки. Це коли слухають і тих, і інших, а потім приймають спільне рішення. Якщо я розумітиму, що на Троєщині мені буде для кого працювати, то я займатимуся цим театром і далі.

       — Дмитре, якщо чесно, то ви й Троєщина якось мало пасуєте одне одному. Ось у вас є театр «Вільна сцена», приміщення якого, звісно, не витримує ніякої критики. Але ж усі люди, які розуміють ваші вистави, вміщаються ось у цьому мініатюрному партері. При цьому завжди можна зняти більшу сцену і показати того ж «Роберто Зукко» більшій аудиторії. І не морочитися з «тією» Троєщиною...

       — Я маю у своєму активі різні вистави — ту ж «Чергу» в Театрі драми і комедії. А тут, на «Вільній сцені», дійсно, більше глядачів мені й не треба. Взагалі ж я роблю свої вистави, враховуючи місце, де вони народжуються, людей, з якими я працюю, аудиторію, яка їх дивитиметься... І якщо цей театр відбудеться, то я обов'язково врахую саме цих людей і робитиму щось уже для них.

       — А на який результат сьогоднішніх слухань ви розраховуєте?

       — Знаєте, якщо багато проголосують «проти», я так здивуюся... Здивованим, напевне, залишуся до кінця життя. Тоді я працюватиму для себе. І вже не думатиму про місто, про обов'язок. Узагалі це справа держави — піклуватися про культурний рівень громадян, будувати для них театри. Не можна людей залишати у стані недоступності деякої інформації. Це необхідно для загального розвитку людини. Як школа, лікарня, як громадський транспорт, магазини. Це доступ до певних послуг чи можливостей. До речі, знову повертаємося до демократії: людина отримує багато можливостей, з яких обирає найприйнятніші. Якщо поряд стоять гастроном і театр, і людина обирає гастроном, то цим вона себе визначає. Визначає свій статус, своє майбутнє, майбутнє своїх дітей, стан своєї свідомості... А коли у людини немає такої можливості обирати, то виходить, що обирають за неї. І держава не має підштовхувати людину до гастроному чи шприца. Вона має підштовхувати її до культури, роздумів, переживань...

       — Дмитре, а ви вже придумали, якою буде перша прем'єра нового театру?

       — Ні, поки що я не дозволяю собі так полюбити цю дитину, щоб потім дуже шкодувати, якщо її не буде. І взагалі поки що я майбутнє приміщення з двома залами розглядаю як майданчик можливостей — це буде будинок із величезними функціями. І якщо ці можливості стануть реальними, то їх можна буде дуже достойно використовувати.