Нещодавно помер чилійський диктатор Августо Піночет, який перебував при владі 17 років. Його смерть поділила суспільство: частина чилійців проклинала тирана, інша — якій байдуже до свобод — згадує лише той період 70-х років, коли настала відносна економічна стабільність. Те ж і з сьогоднішнім ювіляром, оскільки період правління Леоніда Брежнєва дорівнював піночетівському і багато колишніх радянських людей вважають його «кращими роками свого життя». Для цих людей немає значення, що Брежнєв залишив країну в «застої», запроторював інакодумців до «психушок» та в'язниць, що за його наказами десятки тисяч наших співвітчизників поклали голови у військовій авантюрі в Афганістані.
Брежнєв та брежнєвщина залишаються предметом великих містифікацій. З нагоди сотої річниці з дня народження «дорогого Леоніда Ілліча» варто згадати хоча б окремі.
Соту річницю з дня народження Брежнєва російські ЗМІ вшановують майже з таким розмахом, як 1970 року радянські — столітній ювілей іншого Ілліча — Ульянова-Леніна. До хору оспівування та вшанування заслуг Брежнєва активно підключилися також на півдні та сході України. Як-не-як, а він наш земляк.
Дата народження є першою з містифікацій, оскільки Льоня Брежнєв прийшов на цей світ насправді 19 грудня, але за старим стилем. За новим, як свідчать матеріали в архівах Міністерства оборони СРСР, — 1 січня 1907. Але з його ж ініціативи всі дні народження та ювілеї відзначалися 19 грудня, щоб не були применшені чи затьмарені святкуванням Нового року.
Так само і з національністю. Леонід Ілліч у перший період партійної діяльності заповнював відповідну графу в різних документах як «українець», а з 1952 року вказував виключно «росіянин». Істині відповідає друге, оскільки його батьки Ілля та Наталія були вихідцями з Курської губернії Росії. Для Брежнєва Україна завжди була лише територіальним поняттям, однією з провінцій Росії. З України він виніс хіба що український акцент та окремі манери поведінки, яких не позбавився до кінця життя. Навіть під час перебування на посту генсека КПРС Брежнєв з більшим задоволенням відвідував закордонні столиці, ніж Київ, який «освятив» своєю присутністю вже у «непотрібному стані» 9 травня 1981 року з нагоди відкриття Музею історії Великої Вітчизняної війни.
До революції маленький Льоня відвідував класичну гімназію. Ймовірно, що мав здібності, оскільки був одним із шести учнів робiтникiв із загалом 45 учнів. Мав добрі оцінки з математики і провальні — з іноземних мов. Як більшість молоді з робітничих родин, після революції молодий Брежнєв обрав для себе кар'єру в промисловості (хоча його біографи стверджують, що в дитинстві мріяв стати актором і впродовж 1920 року виступав в аматорських театрах): закінчив спочатку Курський землеврядно-меліоративний технікум, а потім (заочно) Дніпродзержинський металургійний інститут. У комсомол вступив 1923 року, а в партію — 1931-го. Брежнєв також пройшов через курси в танковій школі. Таким чином, здав кандмінімум молодого апаратчика і після служби в армії був призначений директором Дніпродзержинського металургійного технікуму.
У травні 1938 року був призначений завідувачем відділу Дніпропетровського обкому партії, а вже у лютому 1939 року зробив черговий крок у кар'єрі: обійняв посаду секретаря обкому партії, відповідав за оборонну промисловість. До речі, в ті роки був вродливим та елегантним молодиком, улюбленцем комсомольських та партійних активісток. Серед колег та друзів мав репутацію модника-франта та був відомий під прізвиськом «балерина». Молодий Брежнєв належав до того покоління партапаратників, яке не воювало за владу, а зросло в епоху сталінського диктату. Брежнєв навіть мав особисту користь з кривавих сталінських чисток у партійних шеренгах 1937—39 років, оскільки більшу частину старого партійного керівництва було винищено і перед молодими відкривалася перспектива стрімкої кар'єри.
Брежнєв був призваний до армії вже в перший день війни — 22 червня 1941 року. Спочатку займався евакуацією найбільш важливих підприємств з Дніпропетровська. 1942 року, коли вся Україна була окупована, Брежнєв стає політруком Закавказького фронту. У квітні—травні причетний до операції взяття плацдарму під назвою «Мала земля» поблизу Новоросійська, яка була одним із незначних епізодів Другої світової війни, але через 30 років, завдяки книзі Брежнєва, стала в очах радянських людей мало не ключовим етапом війни.
Брежнєв у квітні 1943 очолює політвідділ 18-ї армії, яка восени цього року стає частиною Першого Українського фронту і бере участь у звільненні України. Керівником політвідділу фронту на той час був Микита Сергійович Хрущов, який пізніше відіграє ключову роль у житті та кар'єрі Брежнєва (і навзаєм). На початку війни Брежнєву як секретарю обкому було присвоєне звання полковника, а в серпні 1946 року вiн був демобілізований з армії у званні генерал-майора, тобто просунувся лише на один чин. Не пестували його і нагородами. Це про щось та свідчить. Фактично він усю війну провів у штабах як політрук, а не бойовий командир на першій лінії фронту. В травні 1976 року Брежнєв зробив себе маршалом Радянського Союзу, як жартували на Заході, першим «політичним маршалом» з часів сталінської ери.
Після війни Брежнєв займається відбудовою промисловості на Україні: з серпня 1946 року на посаді першого секретаря Запорізького обкому партії, а з листопада 1947-го — першого секретаря Дніпропетровського обкому партії, 1950 року вперше призначається (слово «обирається» тут недоречне) депутатом Верховної Ради СРСР. І відразу ж після цього стає першим секретарем у Молдавії, яка в результаті війни перейшла зі складу Румунії до складу СРСР. До речі, на святкуванні чергової річниці Жовтневої революції 7 листопада 1952 року Сталін, коли йому представили Брежнєва, сказав: «Який симпатичний молдаванин!» Брежнєва відразу вводять до складу ЦК КПРС.
Брежнєв познайомився з Микитою Хрущовим 1931 року невдовзі після вступу до партії і відтоді став його протеже. Після смерті Сталіна у березні 1953 року в партійному керівництві відбулася суттєва реорганізація. Зокрема, численна Президія ЦК КПРС була реформована у менш чисельне Політбюро. Брежнєв не потрапив у вузьке чисто «обраних», але Хрущов, який став Генеральним секретарем КПРС, провів його на не менш важливу посаду — голови Політичного управління армії і флоту зі званням генерал-лейтенанта. Брежнєв «пригрів» це місце ненадовго, бо 1955 року його за протекції того ж «земляка» Хрущова призначають першим секретарем компартії Казахстану. Верткий Брежнєв сприймав цю посаду як заслання, тому недовго «підіймав цілину». Вже у лютому 1956 року завдяки протекції Хрущова його переводять до Москви та роблять кандидатом у члени Політбюро, який відповідав за оборонну промисловість, космічні програми, важку промисловість та капітальне будівництво. Брежнєв тепер уже входить до вузької обойми «людей Хрущова» і в червні 1957 року підтримує свого патрона під час внутріпартійної боротьби зі старою сталінською компартійною гвардією, головними в якій були В'ячеслав Молотов, Георгій Маленков та Лазар Каганович. Але розповідають, що коли на засіданні ЦК Каганович вступив у гостру перепалку з Брежнєвим з приводу його підтримки Хрущова, то Леонід Ілліч від переляку знепритомнiв.
Після поразки сталіністів вдячний Хрущов вводить Брежнєва до складу Політбюро. Не за горами і чергові призначення: 1959 — другий секретар ЦК, у травні 1960 р. — Голова президії Верховної Ради СРСР. (Формально, за радянською Конституцією, ця посада прирівнювалася до президентської у західних демократіях, хоча справжнім главою держави був глава партії — Хрущов).
Брежнєв декларував відданість своєму патрону, але 1963 року Хрущов спіймав його на змові, яку «землячок» організував спільно з Анастасом Мікояном з метою усунути вождя партії. Хрущов зрозумів підступність свого протеже, але покарання було м'яким: Брежнєва на посаді секретаря ЦК змінив Фрол Козлов, якого Хрущов тепер бачив своїм наступником. Та м'якість — не та риса, яка потрібна для виживання в банці з отруйними павуками під назвою ЦК КПРС. 14 жовтня 1964 року, коли Хрущов перебував на відпочинку, змовники влаштували другий, уже вдалий, переворот. Вони розподілили між собою посади таким чином: Брежнєв — перший секретар партії, Олексій Косигін — прем'єр-міністр, Мікоян — Голова Верховної Ради. До речі, колеги рекомендували Брежнєва на найвищу партійну посаду з розрахунку, що цей «франт» не протримається й року, а вони поділять між собою посади після періоду смути. Недооцінили павука по банці, не дочекалися.
За Хрущова Брежнєв підтримував його політику розвінчування злочинів сталінізму, реабілітації жертв терору та поступової лібералізації радянської інтелектуальної та культурної політики. Але відразу після захоплення влади згорнув цей процес. У травні 1965 року в промові з нагоди 20-ї річниці перемоги у війні він вперше зі смерті «вождя народів» відгукнувся про Сталіна дуже позитивно. У квітні 1966 року перейменував свою посаду з першого секретаря на Генерального, бо саме такий титул носив Сталін. Цього ж року з процесу над письменниками Юрієм Даніелем та Андрієм Синявським починається травля ліберальної інтелігенції та переслідування інакодумців. Після того як КДБ очолив Юрій Андропов, комітет отримує величезні повноваження. Щоправда, людей, яких підозрювали у нелояльності до радянського режиму, вже не розстрілювали, а кидали до таборів.
Брежнєв підготував план повної реабілітації Сталіна, яку мав проголосити у грудні 1969 року, під час святкування 90-ї річниці з дня народження комуністичного тирана, але змушений був відмовитися від цього плану в результаті гострих протестів компартій Польщі та Угорщини.
Перша міжнародна криза спіткала режим Брежнєва навесні 1968 року, коли керівництво Чехословаччини на чолі з Александром Дубчеком почало заявляти про бажання будувати в своїй країні «соціалізм з людським обличчям». У липні Брежнєв розкритикував керівництво чехословацької компартії як «ревізіоністське» та «антирадянське», а 21 серпня ввів до суверенної країни радянські війська за підтримки військових контингентів ще чотирьох країн Варшавського Пакту: НДР, Болгарії, Польщі та Угорщини. Після цього ще більше зросли репресії проти дисидентів всередині самого Радянського Союзу. Хрущов мав кров на своїх руках після придушення Угорського повстання 1956 року, але саме його «відданий» учень Брежнєв офіційно сформулював право Кремля втручатися з використанням військової сили у справи держав-сателітів з метою «захисту соціалізму». Це «право» отримало на Заході назву «доктрина Брежнєва».
За Брежнєва сталося значне погіршення відносин між СРСР та Китаєм, кульмінацією якого були збройні сутички між радянськими та китайськими військами на ріці Уссурі в районі острова Даманський. СРСР став на бiк Північного В'єтнаму у В'єтнамській війні. Наші військові контингенти (явно, а частіше — приховано) були задіяні в численних конфліктах в Африці, на Близькому Сході та інших точках планети.
Кульмінацією «брежнєвщини» стала військова авантюра в Афганістані, про яку нам до цього часу нагадують військові поховання на українських цвинтарях, де на нас з могильних плит дивляться обличчя хлопчиків у військовій формі, ще зовсім дітей, яких «дорогий Леонід Ілліч» відправив гинути у невідомі їм землі з невідомою їм метою. За дев'ять років, один місяць і 19 днів афганської війни через неї пройшли більш як півмільйона військовослужбовців «обмеженого контингенту» радянських військ. За цей час країна втратила вбитими 15 тисяч військовослужбовців (за неофіційними даними — 40 тисяч). Ще два мільйони «афганців» залишилися каліками.
Ще 22 січня 1969 року офіцер радянської армії Віктор Ільїн здійснив спробу замаху на життя Брежнєва. Невдалу. Доля сприяла Брежнєву і раніше, коли у лютому 1961 року літак, яким він летів до Африки, збили французькі винищувачі. Але Ілліч уцілів. Генсек, на відміну від тих, у кого він відібрав життя у розквіті сил, пережив інфаркт у грудні 1974, зупинку серця у липні 1978, інсульт у березні 1982 та помер через кілька днів після інфаркту у листопаді 1982 року. Просто віджив своє і помер у стані глибокого старечого маразму. Залишивши по собі країну у приблизно такому ж стані.
До цього часу не лише в нас, а й на Заході побутує міф Брежнєва-миротворця. Зi сказаного вище зрозуміло, що «голубом» він не був. Але все ж став усупереч власній волі, з огляду на обставини. 1971 року розпочався активний діалог між США та Китаєм. У Кремлі усвідомили, що справа пахне небезпечним антирадянським альянсом і терміново розпочали «відкриватися» перед США. У травні 1972 року Москву відвідав президент США Ричард Ніксон і під час цього візиту Брежнєв підписав з ним Угоду про обмеження стратегічних озброєнь (ОСВ-1) та протиракетної оборони (ПРО). З цього і розпочалася епоха «розрядки» у відносинах між Сходом та Заходом.
Оскільки у січні 1973 року США підписали у Парижі угоду про виведення своїх військ iз В'єтнаму, то на шляху «розрядки» було усунуто одну з важливих перешкод, і Брежнєв у травні цього року вперше відвідав Західну Німеччину, а наступного місяця здійснив також перший державний візит до США. Найвищим акордом брежнєвської розрядки стало проведення 1975 року в Гельсинкі Наради з безпеки та співробітництва в Європі, в заключному акті якої визнавалася непорушність повоєнних кордонів у Східній та Центральній Європі. Завдяки цій угоді СРСР легітимізував свою гегемонію над країнами так званого соціалістичного табору. А Захід в обмін на це отримав обіцянку Кремля «поважати людські права та засадничі свободи, включно зi свободою думки, совісті, релігії чи віри незалежно від статі, расової, релігійної та мовної належності». СРСР ніколи не дотримувався цих своїх обіцянок. Єдиною поступкою США став негласний дозвіл на еміграцію з СРСР євреїв.
Економіка, яка і в епоху Брежнєва базувалася на сталінській індустріалізації з наданням провідної ролі важкій промисловості, що обслуговувала військові замовлення, та невільничому сільському господарстві, безнадійно програвала значно динамічнішій економіці Заходу. Але, як не дивно, з семи з лишком десятиліть існування СРСР період 70-х був найзаможнішим і для простого народу, і тим більше для партверхівки. І це також можна віднести до заслуг «розрядки». На початку 70-х років Захід потрапив у жорстоку енергетичну кризу, шукаючи виходу з якої пригадав собі, що у «дядечка Лео», з яким ми тепер дружимо, є великі запаси нафти та газу. Із Заходу потекли нафтодолари...
Леонід Ілліч постійно поповнював свій парк розкішних західних автомобілів, а чергові медалі вішав на все вишуканіші костюми від західних модельєрів. Партноменклатура регулярно навідувалася на своїх «ЗіЛах» і «Волгах» до спецрозподільників, щоб одягнути «в фірму» себе і родичів та скуштувати французький коньячок. І народу щось діставалося, передусім мешканцям Москви, Ленінграда та інших великих міст. Наприкінці місяця у магазинах щось «викидали». На зміну фуфайкам, кирзачам та вершині радянської елегантності — ситцевим платтячкам почали приходити інші речі, інколи навіть австрійські чобітки чи французькі кофточки, якщо пощастило «дістати». Та й пахнути вже хотілося не духами «Фіалка», а принаймні «Пані Валевською».
Звідти, з того короткотривалого «комуністичного раю» 70-х, до наших часів дожила любо поширювана в електричках та тролейбусах легенда про «ковбасу по 2.20». Поширювана на вжиток невігласів з короткою пам'яттю, які вже забули про те, якими чергами закінчився на початку 80-х той рай, які забули тогочасний анекдот, що «для досягнення добробуту потрібно включити холодильник у гніздо для радіоточки». Розповсюджувачі легенди казками про брежнєвську ковбасу за 2.10 підживлюють іншу казочку — про щасливе радянське минуле.
Останні роки життя Л.І. Брежнєва були позначені культом його особи, який сягнув апогею під час відзначення 70-ї річниці з дня народження вождя у грудні 1976 року. Брежнєв був відомий пристрастю до різноманітних орденів та медалей: у його остаточній колекції їх нараховується 114. Пам'ятаєте тогочасний анекдот: «В Москві стався землетрус — з вішалки зірвався піджак з нагородами Брежнєва»? 1976 року на свій день народження він був нагороджений відразу золотою зіркою Героя Радянського Союзу (та, відповідно, орденом Леніна), яка вручається лише особам, які відзначилися надзвичайною мужністю в боях, в яких Л.І. ніколи не був, але отримав загалом чотири зірки Героя. «Хеві-металіст» Брежнєв також отримав орден Перемоги, найвищу військову нагороду СРСР, якою був відзначений як єдиний після закінчення Другої світової війни. 1989 року, вже посмертно, його позбавили цієї нагороди.
Як і статусу найбільш друкованого письменника СРСР. 1978 року в журналі «Новый мир» з'явилася брежнєвська трилогія «Мала Земля», «Відродження» та «Цілина», які насправді були написані фаховими журналістами, зокрема «Відродження» — Анатолієм Аграновським, «Мала Земля» — публіцистом газети «Ізвестія» Аркадієм Сахніним та «Цілина» — провідним кореспондентом газети «Правда» Олександром Мурзіним. Наклад кожної виданої пізніше (на першокласному фінському папері) книги становив 15 млн. примірників. Ці книги входили до обов'язкової шкільної програми. І лише 1987 року, вже після смерті Брежнєва, були вилучені з бібліотек і книжкових магазинів та списані на макулатуру. Свого часу побутував анекдот: «Брежнєв думає про себе: «Всі так хвалять мої книги, може, й собі їх прочитати».
Про жодного відомого політичного діяча ХХ століття не було складено скільки анекдотів, як про Брежнєва. Один з найвідоміших анекдотів періоду застою є також одним з найкоротших: Брежнєв бере телефонну трубку і говорить: «Дорогий Леонід Ілліч слухає». Людина-«совок» — це породження епохи Брежнєва, але її породженням також є люди, які сказали «ні» комуністичному маразму. Принаймні у вигляді анекдотів:
Это что за Бармалей
Там залез на мавзолей?
Брови чёрные, густые...
речи длинные, пустые...
Кто быстрее даст ответ —
тот получит десять лет!
А найбільш коротким описом епохи Брежнєва можна вважати тогочасну крилату фразу: «Маразм крепчал!»
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
