Мовний расизм

      Коли Італія в середині ХIX століття визволилася з-під чужоземного панування, італійською мовою розмовляв лише один мешканець із сорока (!), то італійський уряд не питав, хто з італійців хоче навчатися французькою, а хто — німецькою, а мобілізував усі педагогічні сили, щоб навчити всіх італійців рідної мови. Відроджена Держава Ізраїль теж не питала євреїв, якою мовою проводити навчання в школах, навіть в армії було запроваджено 180-годинний курс навчання івриту для тих, хто недостатньо ним володів. Та ось у мене на столі лежить газета «Сегодня» за 12 жовтня цього року з нібито інтерв'ю віце-прем'єр-міністра України Дмитра Табачника Олесеві Бузині. Здається, що весь текст написав сам Бузина. Я не вірю, щоб віце-прем'єр-міністр України з гуманітарних питань міг давати такі юридично неграмотні відповіді на провокаційні запитання. І я не можу уявити, щоб віце-прем'єр приймав у своєму кабінеті цього серійного душовбивцю і душевно розмовляв із ним. Так само, як не уявляю собі, щоб він міг у своєму кабінеті вести довірливу бесіду з Чикатилом.

      «Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции»! Якщо таке нібито віце-прем'єр-міністр з гуманітарних питань каже про українську інтелігенцію («узкий слой»), то що він думає про інтелігенцію кримськотатарську, гагаузьку, польську в Україні? Німецькі фашисти не визнавали ніякої іншої інтелігенції, крім арійської! Але ж не на фашистів нам рівнятися!

      Бузина стверджує, що нібито в проекті нового закону про мови (цитую за оригіналом) «Кушнарев предложил варьировать процент русских и украинских школ в зависимости от количества людей, считающих тот или иной язык родным». Віце-прем'єр-міністр України, якби це він відповідав, повинен був би пояснити інтерв'юерові, що в Україні немає російських шкіл, а є школи з російською мовою викладання частини предметів. Принаймні в Гаазьких рекомендаціях щодо прав національних меншин на освіту на це чітко вказується. Рамкова Конвенція про захист національних меншин від 5 листопада 1992 року для осіб, що належать до національних меншин, передбачає «двомовне навчання».

      Інтерв'юер перекручує Закон про мови 1989 року, твердячи, нібито мовою міжнаціонального спілкування там визначено тільки російську: «украинский — государственный, но русский — «язык межнационального общения». Насправді ж у статті 4 Закону про мови 1989 року (а не 1990, як каже інтерв'юер) записано: «Мовами міжнаціонального спілкування в Українській РСР є українська, російська та інші».

      Не ладить із правдою пан Олесь і коли твердить, що «Украина как страна сложилась из регионов украиноязычных и тех, где всегда разговаривали на русском». Віце-прем'єр-міністр мав би пояснити йому, що розмежування між Україною і Росією у 20-х роках ХХ ст. проводилося за мовною ознакою. Якби в якомусь регіоні тоді справді розмовляли російською, він би відійшов до Росії. Хоча Росія привласнила собі навіть україномовні краї — Стародубщину, Воронежчину, район Таганрога, Кубань. Народний комісар освіти РРФСР 20-х років ХХ ст. Анатолій Луначарський (до речі, ніяк не український буржуазний націоналіст) заявляв: «Всі, хто на Україні живе, повинні знати мову українського народу. Хто ж не хоче вчитися — хай їде з України».

      Пан Олесь скаржиться, що на УТ-1 «программы на русском отсутствуют вообще», а віце-прем'єр-міністр обіцяє, що «новое руководство Гостелерадио будет серьезно заниматься и содержанием, и программной политикой УТ-1». Може, хоче повернути передачі «Освітня програма», «Українська культура», «Наша мова», які колись були на УТ-1? До речі, у Києві ще в середині ХIX століття, як свідчить Олександр Кониський, панувала польська мова: і на вулицях, і в суді, і в університеті. Віце-прем'єр заявляє, що російськомовні твори Шевченка і Гоголя школярі мають вивчати «мовою оригіналу». А чому б у такому разі не вивчати мовою оригіналу і твори Ю. Словацького, Я. Івашкевича, С. Лема, Дж. Конрада, Шолом-Алейхема — теж славних вихідців з України?

      Те, що Тарас Шевченко вимушено писав і російською мовою, помітив ще видатний єврейський мислитель Володимир Жаботинський. «Я згадав, що Шевченко писав щось таке й по-російськи. Літератори з газети «Киевлянин» зараховують йому це як величезну заслугу і соромлять нинішніх мазепинців: ось бачте, він не такий, як ви, — він не цурався «общерусского языка»! Припустімо, що це справді так; але виявляється, що «общерусский язык» у дивний спосіб цурався українського поета і не виходило в нього нічого доладного цією мовою».

      А з отого «я уже дал поручение... разработать и ввести спецкурс» випливає, ніби віце-прем'єр-міністр навіть не знає, що те, які предмети вводити, а які не вводити в шкільний курс, вирішують науково-методичні комісії Міністерства освіти й науки, а не чиновники, навіть найвищого рангу.

      Коли в цьому інтерв'ю читаєш горді слова про те, що «успехи Российской империи были продуктом совместного политического и культурного творчества двух народов — русского и украинского», то на пам'ять спадає «Кавказ» Шевченка з присвятою Якову де Бальмену: «Мій Якове добрий! Не за Україну, а за її ката довелось пролить кров добру, не чорну». Так можна договоритися до того, що й Ярема Вишневецький, і магнати Потоцькі — герої, гордість України!

      На початку минулого століття видатний єврейський мислитель-гуманіст Володимир Жаботинський писав: «Слабкий і той доказ, що Київ, Одеса, Катеринослав розмовляють уже по-російськи, ніколи не розмовлятимуть по-українськи. Це залежить виключно від долі українського руху. 60 років тому не лише вся Прага, але й майже весь Будапешт розмовляли по-німецькому, і тодішнім людям здавалася безглуздою й дикою думка, що на цих чудових бруківках коли-небудь пануватиме «мужицька мова». А нині не лише Будапешт розмовляє по-мадярському, а й Прага говорить по-чеському, і не лише на бруківках, а й в суді, і в театрі, і в університеті, і в політехнікумі».

Іван ЮЩУК,

професор Київського міжнародного університету.