99 разів про одне й те саме

      Цю тоненьку й не вельми яскраво оформлену книжку випустила цьогоріч львівська літературна агенція «Піраміда». Можливо, у цій неяскравості зовнішній таїться глибинний підтекст: мовляв, усе яскраве й барвисте міститься не на обкладинці, а в тексті. Можливо... Бо при ближчому розгляді й оформлення виявляється не таким уже безнадійним, і все видання справляє цікаве й гарне враження, що зайвий раз підтверджує судження про хибність першого погляду.

      У цій книзі практично немає дійових осіб — ні головних персонажів, ані другорядних. Єдиним персонажем у творі француза Ремона Кено є, власне, розповідь: її стиль, а точніше — стилі, в множині. Тому й назва у книжки відповідна: «Вправи зі стилю».

      Хоча оповідач, він же головний герой, у книжці все ж присутній. І з ним трапляється пригода, маленька, незначна, яку навіть і пригодою назвати можна лише з великою натяжкою. Епізод із життя оповідача настільки незначний і дріб'язковий, що замість переповідати його, краще навести оригінальний текст Кено (в українському, звісно ж, перекладі). Отож:

      «В автобусі маршруту «С» — година пік. Якийсь тип років десь двадцять шість, фетровий капелюх зі шворкою замість стрічки, занадто довга тонка шия, наче її хтось йому витягнув. Люди виходять. Тип нарікає на сусіда. Мовляв, той його штовхає щоразу, як хтось пробирається на вихід. Тон плаксивий, але з нотками злостивості. Побачивши вільне місце, похапливо його займає.

      Через дві години знову бачу його перед вокзалом Сен-Лазар, на Римській вулиці. Він із товаришем, який каже йому: «Тобі на пальто треба пришити додаткового гудзика». І показує, куди саме (на розріз пальта) і навіщо».

      Ось така історія, ніби й не варта уваги, а тим більше художнього опису. Проте автор далі у книзі робить, здавалося б, неможливе. Він переповідає цю саму історію ще дев'яносто вісім разів, щоразу інакше, різними стилями. Лаконічно, метафорично, пишномовно, з використанням медичної і зоологічної термінологій, у віршах і в формі лайки, мовою селюка і високими стилями, з англійським, італійським, давньогрецьким акцентами. Одну й ту саму пригоду нам показують під різними кутами зору, і вона, ця нікчемна й буденна пригода, грає від цього, неначе діамант, усіма своїми гранями. А діаманти, як відомо, — товар штучний, на знавця. Тому й книжка Ремона Кено також на знавця. Студенти-філологи, майбутні письменники, редактори, журналісти і просто шанувальники гарного й незвичайного письма — ось та читацька аудиторія, на яку спрямоване й розраховане видання «Піраміди», а такі читачі теж існують, хоча й не становлять більшості читацького загалу. Втім, істинних шанувальників прекрасного, людей з тонким смаком ніколи й не було багато. Проте саме вони, а не «сіра більшість», визначають перспективи, диктують моду й подальші шляхи розвитку літератури.

      Власне, таким пророком і провідником по раніше не звіданих шляхах у літературі був і сам Ремон Кено. Він вчився не на філології, а на математичному й філософському факультетах Сорбонни, пізніше близько співпрацював із митцями сюрреалістичного напряму, а наприкінці свого життя входив до журі Гонкурівської премії, однієї з найпрестижніших у світі. Його твори — це словесне штукарство у найчистішому вигляді, тож перекласти їх іншими мовами надзвичайно важко і водночас  неймовірно почесно. (Наприклад, сербською мовою «Вправи зі стилю» переклав Данило Кіш, один із найславетніших авторів ХХ сторіччя). Тому варто відзначити й роботу українських перекладачів Ярослава Коваля і Юрія Лисенка. Обоє вони працюють на дипломатичній службі, зокрема Коваль займав високі посади в українських представництвах франкомовного світу, що вже саме передбачає глибоке й вільне опанування мовою. А Юрій Лисенко, який виконав усю редакторську працю (читай: адаптував текст Кено для українського читача), відомий цьому самому читачеві ще й як поет Юрко Позаяк, теж тонкий стиліст і пародист із бездоганним чуттям гумору, зачаєного в слові.

      Тому сама поява подібного видання українською мовою вже є доказом, що література українська (а переклад — невід'ємна частина літератури) рухається вперед, розвивається. Поволі, потроху, але неухильно і невпинно. З'являються нові твори, нові переклади, — й цей факт сам по собі є найкращим свідченням перспективності мови, якою твориться наша література. При бажанні це останнє твердження можна переписати дев'яносто дев'ятьма різними стилями.