Скульптор століття

      Є люди-титани, які здатні змінити хід історії, життя, мистецтва. Скульптор Михайло Лисенко сформував повоєнну українську скульптуру. Зробив її живою, дав їй настрій, вирвав  із буднів і направив у вічність. Цим поставив її на один щабель зi світовою. Тобто став людиною епохи. Своїми роботами виховав не одне покоління чудових скульпторів. Його руку можна впізнати у роботах кращих скульпторів Радянської України — Василя Бородая, Олександра Вітрика, Віктора Сухенка, Миколи Суходолова та багатьох інших.

      Нині у Національному художньому музеї України до 31 січня  діє виставка Лисенка та його учнів. Вона ввібрала 230 експонатів, що вмістилися у п'яти виставкових залах. Заходимо до першого залу. Навпроти на стіні — величезне фото зi стареньким скульптором. Онука Михайла Григоровича —  Людмила Лисенко — ставить жовті хризантеми у вазу, що під фото.

      — Це були улюблені квіти дідуся. Він вирощував їх на грядці у дворі дитячого будинку. Там і пройшла його юність. Згадував ті часи як кращі. Вони з бабусею  й зустрілися у дитбудинку. І  полюбилися на цілий вік, — усміхається.

      Людмила — мистецтвознавець, викладач Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури у Києві. Говорить, що багато в чому в житті завдячує своєму дідусеві. Саме вона організовувала виставку. Протягом трьох років з усіх куточків світу збирала скульптуру та фото робіт учнів свого діда. А якщо зважити, що всю свою професійну діяльність Людмила пов'язала з творчістю діда та сучасною скульптурою, то до цієї виставки вона готувалася чи не все життя.  Онука з радістю розповідає про Михайла Лисенка.

Скульптор з вірністю в серці

       Посеред залу — величезна скульптура. Напівоголені чоловік і жінка ще мить — і зіллються в поцілунку. Вона обіймає його, схилилася на дуже плече. Він однією рукою пригортає жінку, а іншою, очевидно, тримає милицю.  Внизу підпис: «Михайло Лисенко. Вірність. Оргскло. 1947 рік».

      — Ця скульптура створена на кухні у квартирі на вулиці Великій Житомирській. На той час у дідуся ще не було майстерні. Вона передає весь трагізм і щастя тих часів. Скільки не повернулося тоді з фронту! А коли поверталися навіть каліками, яке то було щастя...

      — А як у той час оцінили цю скульптуру?

      — Штампами: «еротизм, роденівщина, імпресіонізм». У сталінські часи дідусь таки мав багато сміливості, щоб так творити. Тим паче що на цьому він не спинився: «Ревнощі»,  «Повернення», «Любов та зрада» зроблені не в дусі часу. Бабуся розповідала, що коли ввечері дідусь сідав за роботу, то зранку в нього була ціла попільниця недопалкiв «Біломорканалу» і весь стіл встелений ескізами майбутніх робіт. А от і сама бабуся, —  показує невеличке погруддя красивої молодої жінки.

       Бабуся була красунею. Її б ліпити та ліпити. Та дідусь вважав, що так накличе на неї біду, тому це єдиний портрет Вацслави Мар'янівни.

      — А вас дідусь ліпив?

      — Я найстарша онука Михайла Лисенка, хоч і не рідна. Його старший син Олександр зійшовся з моєю матір'ю, коли я була ще дитям. Мені першій і випала доля натурниці. Уявіть у розпал літа поставити дитину в нав'язаних бантиках  і змусити її не ворушитися. Та я все-таки стояла, — сміється. — А дід наскільки захоплювався своєю роботою, що забував навіть про моє існування. Він весь був там всвоїй скульптурі. І щоб його повернути я говорила: «Поганий дід». Так з'явилися скульптури «Портрет дівчинки» та «Люся» 1973 року.

Райський сад з венеціанськими голубами

      — Дідусь був унікальною людиною, яка цікавилася всім. У його домі завжди було повно людей, як у тому дитячому будинку. За сімейним столом чи в обід, чи ввечері завжди збиралося 15—20 чоловік: від простого селянина, що частенько заїжджали із батьківщини діда— Сумщини, — до студентів, професорів.

      — А де був будинок?

      — У Києві на Редутному провулку. О! Це був цілий котедж. Землю подаровано дідусю в 1946 році рішенням партії. Та будинок дід збудував сам із допомогою головного інженера. І чого в нас там тільки не росло. Величезний сад — більше 30 дерев, — з величезними яблунями. Зранку дід тим і займався, що прищеплював дерева. Це був справжній райський сад. При вході до нього дід поставив погруддя. Тараса Шевченка та Івана Франка.

      — А живність якусь тримали?

      — Тримали. Правда, всі з нас сміялися, що наші кури помирали власною смертю. Так, вони в нас існували для краси. А ще були голуби на даху. Дідусь спеціально їздив на виставки ВДНГ і купував яйця породистих голубів. І яких тільки в нас їх не було. Із хохолками, із пухнастими лапками. Було як почнеш їх годувати, то обсядуть тебе зусібіч, як у Венеції на площі святого Марка. Дідусь завжди знаходив час, щоб поїхати на ринок й купити вівса та проса для своїх улюбленців. Замовляв і спеціальні клітки. Незважаючи на свої вади (в дитинстві пережив травму і став горбуном), підіймався щодня по 32 сходам і годував голубів.

      — Ви й зараз живете в цьому будинку?

      — Ні. У нас його відібрали. Це був якийсь жах, — відводить очі. І нікому нічого не докажеш. Та й доказувати нічим. Хіба міг дідусь тоді, коли будував будинок,  подумати, що потрібно зберігати накладні про сплачені рахунки за будматеріали? Їх тоді не так виховували. А будинок збудований за кошти діда. 

«Мій кращий твір — це мої учні»

      Михайло Григорович відразу ж після війни викладав скульптуру в Київському державному художньому інституті. До 1960 року Лисенко був завідувачем кафедри, а з 1960 року — керівником монументальної майстерні. За більш ніж 20 років він сформував неповторну школу української скульптури. Випустив у світ 106 скульпторів, 13 заслужених діячів мистецтв, 7 народних художників України, 8 заслужених художників України, 4 академіки. Більшість із них можна побачити на виставці.

      — А як же комуністична ідеологія, партійне замовлення?

      — Без цього ніхто з художників, хто хотів жити і творити, не обходився. Інша річ, хто як виконував ці замовлення. У дідуся це завжди була жива інтерпретація. Якщо ліпив Сталіна, то звичайним чоловіком. Він читав газету в кріслі. Та, з іншого боку, на той час у художників були замовлення, була реальна робота. Вони отримували за неї гроші, майстерні, житло. Сьогодні цього немає.

      — Були конфлікти з владою?

      — По всякому бувало. Було й так, що відбирали замовлення. Над проектом пам'ятників Миколі Лисенку дідусь працював більше 10 років, та це замовлення забрали і передали іншому скульптору: одному з партійних чиновників не сподобалася тавтологія. Мовляв, як це Лисенко ліпить Лисенка?

      — Де ви зберігаєте роботи дідуся?

      — Малі форми — вдома. А для більших скульптур наша родичка віддала однокімнатну квартиру. Сама ж пішла до монастиря.