Євген Кушнарьов був уособленням того федералістського руху. (Фото з архіву «УМ».)
На тлі відзначення річниці Майдану якось непомітно пройшла інша «знаменна» подія в історії України — друга річниця сепаратистського шабашу в Сіверськодонецьку Луганської області. Саме там на так званому «міжрегіональному з'їзді органів самоврядування» вперше на доволі високому представницькому рівні була озвучена вимога перебудови України на федеративних засадах, від високих посадових осіб прозвучали заклики до територіального відокремлення Сходу країни від «помаранчевого» Центру та Заходу.
Ідея федералізму актуалізувалася в Україні раз-по-раз iз настанням складних часів і лихоліть. Першим її озвучив Михайло Драгоманов. Але для нього федералізм був частиною специфічної анархістської ідеї в її українському варіанті. Михайло Грушевський сприйняв деякі ідеї Драгоманова, але в слово «федералізм» вкладав свій, соціалістично-утопічний зміст. Зрештою, і тодішня партія федералістів мала соціалістичний відтінок. Для В'ячеслава Чорновола у 1990 році федералізм був однією з ідей перебудови України — на засадах історичного районування за німецькою моделлю. Зрештою, Чорновіл сам відмовився від цієї ідеї. У другій половині 90-х років у деяких головах зароджуються побажання щодо галицько-буковинського, донецько-криворізького, закарпатсько-русинського, само собою, кримського сепаратизму, але всі вони носили характер інтелектуальних рухів, що лише констатували відмінність окремих територій України одна від одної. В політичному, економічному та інших планах сепаратизм тієї чи іншої частини України не отримав обгрунтування та не знайшов підтримки з боку більшості населення.
Як показують соціологічні дослідження, понад 85 відсотків населення України — проти відокремлення тієї чи іншої частини держави, і це не зважаючи на серйозні суперечності історичного, психологічного чи ментального характеру між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем.
Тож бунт депутатів у Сіверськодонецьку не мав реального підгрунтя і не опирався на волю народу. Це був бунт еліт, які в передчутті поразки на виборах одного їхнього висуванця (Януковича) вирішили об'єднатися довкола іншого лідера — тодішнього глави Харківської облдержадміністрації Євгена Кушнарьова. Саме як «Кушнарьовщина» ввійде в історію України акція у Сіверськодонецьку. Недаремно другий пункт підсумкової резолюції того з'їзду передбачав створення органів міжрегіонального союзу із дислокацією їх у місті Харкові. Пан Кушнарьов таким чином намагався повернути столицю розділеної України до свого міста, яке вже було столицею у 1920—30-х роках.
Два роки тому в Сіверськодонецьку зібралися люди, які: а) програли вибори; б) хотіли згуртуватися і привернути до себе увагу як до політичних дисидентів; в) сподобатися Росії та апелювати до Путіна; г) намагалися самозахиститися, убезпечитися від втілення в життя «помаранчевого» гасла «Бандитам — тюрми!». Євген Кушнарьов поєднував у собі всі складові цього процесу, тому й перетворився на лідера руху за федералізацію Сходу України. Варто нагадати, що невдовзі після Сіверськодонецька був ще один, уже не такий резонансний з'їзд «федералістів», проведений Кушнарьовим уже в Харкові.
Аргумент «кушнарьовців» був простий і зрозумілий: Україна без Сходу перетворюється на аграрну державу з погано розвинутою промисловістю. Схід — це бюджетонаповнюючі області, це метал, вугілля, кокс, енергетичні гіганти, це понад 70 відсотків ВВП для української економіки. Проте Кушнарьов розумів: Схід — це не лише Донецьк. «Ми не за київську владу. Ми не за донецьку владу. Ми — за харківську владу», — заявляв Кушнарьов у 2004 році. Тобто у випадку успіху «кушнарьовщини» Євген Петрович навряд чи приніс би на блюдечку перемогу Вікторові Януковичу. Між «губернатором» Харківщини і Прем'єр-міністром України існували серйозні суперечності. Воно й не дивно: Кушнарьов — більш інтелігентний, хитрий і досвідчений у політичних баталіях, більш «свій» у Москві. Янукович — регіональний лідер, що волею долі, партнерів і Президента Кучми очолив уряд, а потім внаслідок канцелярських ігор Віктора Медведчука — ще й кандидатом від влади на президентських виборах. Кушнарьову, на відміну від Януковича, бракувало підтримки і ресурсної бази. Сіверськодонецьк став зоряним часом Кушнарьова.
Багато хто з людей, котрі зібралися в Сіверськодонецьку і підтримали «кушнарьовщину», мали серйозні негаразди із законом. Нова влада звинуватила їх у різноманітних гріхах — нецільовому використанні бюджетних коштів, зловживанні службовим становищем, участі в незаконних схемах у господарській діяльності тощо. За часів Леоніда Кучми ці справи навряд чи отримали б хід — Леонід Данилович використовував їх для того, аби тримати регіональних князьків у покорі. А в нових умовах усі ці справи могли вдарити по їх фігурантах з усією силою. Саме це і було основною причиною «втечі від реалій» в омріяну країну «ПіСУАР» — Південно-Східну Українську Автономну Республіку. «Не варто забувати, що від Києва до Харкова — 480 км, а від Харкова до російського кордону — 40 км», — погрожував тоді Євген Кушнарьов.
«Кушнарьовщина» — це рух помірно корумпованої «середньої управлінської ланки» та регіональних лідерів, що боялися відповідальності, але не бажали емігрувати чи вмонтовуватися в нові реалії. Це був рух опору новій владі задля уникнення відповідальності за скоєне.
Постать Євгена Кушнарьова на той час уже встигла стати одіозною. Колишній демократ, що належав до Демократичної платформи в КПРС, тобто на початку 90-х років, сприймався як соратник Сахарова, Попова, Собчака, у незалежній Україні потрапив на адміністративну роботу. Випробування грішми, очевидно, зламало його. Через десять років ніхто вже не згадував про демократа Кушнарьова (хоча він і був одним із лідерів Народно-демократичної партії, а вже в 2005-му пробував розкрутити ще один проект — партію «Нова демократія»). Всі знали «губернатора» Кушнарьова, котрий максимально втрутився в бізнесові ігри на Харківщині, намагався створити свою бізнес-групу і поширити впливи на всі сфери життя Слобідського краю. Лише лінивий не обговорював те, які преференції отримав у Харкові зять Кушнарьова, відомий бізнесмен Олександр Кагановський. Жваво обговорювалася діяльність одного з найближчих довірених осіб Кушнарьова, помітного депутата Харківської міськради, підприємця Геннадія Кернеса. Багато хто замовчував той факт, що спеціально для своєї доньки Кушнарьов відкрив ще один юридичний факультет у Харкові, який донька «губернатора» — Тетяна Кагановська — й очолила.
Вершиною стала оборудка з будівництвом Харківського метрополітену — за цим фактом згодом було порушено кримінальну справу, пов'язану з перевищенням службових повноважень. Нагадаємо, Євген Кушнарьов узяв у комерційних банків гроші під добудову лінії метро. При цьому позика була надана під високі відсотки, а розрахунки з банками мала проводити державна адміністрація, тоді як українське законодавство забороняє подібні операції державним структурам. У 2004 році, саме перед виборами, Кушнарьов відзвітував про запуск довгобуду. Пішовши з посади обласного голови, Євген Петрович залишив у спадок великі боргові зобов'язання і непогашений кредит. Як наслідок — на деякий час Кушнарьов потрапив за грати. Врятували його вчасна переорієнтація на Партію регіонів і проходження за її списками до парламенту.
Подібних історій було чимало і в житті інших учасників сіверськодонецького форуму. Кушнарьов же став уособленням цього процесу. Процесу, що символізував агонію старої системи.
«Кушнарьовщина» із її Сіверськодонецьком стала складовою частиною Помаранчевої революції, аналогом французької Вандеї ХVІІІ століття. Проте Кушнарьов не повторив шлях Жоржа Кадудаля. Гучно сказавши «а», «кушнарьовцям» у їхній Вандеї не вистачило духу сказати «б». Адже, по суті, стару владну систему було збережено, люстрації залишаться нереалізованим гаслом. Саме тому учасники з'їзду, роз'їхавшись, поквапилися забути про те, що говорили у Сіверськодонецьку. Сам Кушнарьов із гіркотою писав, що в цей час довкола нього опинилося чимало зрадників.
Минає час. Загал поступово забуває про події дворічної давності. Кушнарьов став одним із речників Партії регіонів і не проявляє самостійної політичної активності. Та й самі «Регіони» вже рідко згадують про федералізацію... «Кушнарьовщина» залишилася політичним курйозом в українській історії новітнього періоду, авантюрою, яка, на щастя, не мала наслідків. Але де гарантія, що ці гасла і технологічні знахідки не будуть використані новітніми «кушнарьовцями» через деякий час, на наступних, може, й позачергових виборах? Москва все ще не проти підтримати українських розкольників. Тому про Сіверськодонецьк і фактор Кушнарьова слід пам'ятати...
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
