Михайло Сорока з сином Богданом у Львові. 1949.
Бандерівців уявляють по-різному. Одні — як віруючих жертовних хлопців, які в 1940-х роках покинули свої домівки й пішли в ліси воювати за Україну. Інші — як озвірілих різунів, руки в яких «по лікті в крові»... А що, коли уявити їх ще іншими — студентами престижних європейських вузів, які вільний час присвячують підпільній організаційній праці. Дітьми відомих інтелігентних батьків, які в юному віці отримують суворі судові вироки. В'язнями, які в нестерпних умовах закохуються, народжують дітей, творять підпільну мережу та серед найбільшого зла залишаються оточеними ореолом святості. Такими залишилися в історії одні з найнебезпечніших для радянської влади бандерівці — Михайло Сорока й Катерина Зарицька.
«Думаю, що нікого не ображу, як скажу, що моя поява на світ не дуже втішила когось...» — писав Михайло Сорока до родини, згадуючи, що його батько помер за два місяці до народження сина, а молода мама, вийшовши вдруге заміж, змушена була залишити дитя на виховання бабі й діду. Проте це не зашкодило хлопцеві здобути добру початкову освіту і після річної самостійної підготовки поступити до Тернопільської гімназії — навчального закладу, доступного далеко не для пересічної дитини. Саме тут він уперше перетнувся з майбутньою дружиною — Катрусею, донькою відомого професора математики Мирона Зарицького. Навчання дівчат у хлопчачій гімназії — не надто поширена річ, але донькам викладачів це дозволялося. Малий Михайло запам'ятав професорську доньку, «що вітром носилася по коридорі перших класів зі своїми товаришками Лесею та Олею».
Після переїзду родини Зарицьких до Львова шляхи Михайла й Катрусі на кілька років розійшлися. Михайло вступив до української гімназії в Ржевниці (Чехословаччина), а згодом — до Празького політехнічного інституту на факультет архітектури. Катруся ж після закінчення гімназії сестер василіанок та музичного інституту ім. Лисенка поступає на аграрний факультет Львівської політехніки. Обоє «влилися» до підпільної Організації Українських Націоналістів (ОУН). Михайло Сорока ще під час навчання в Тернополі став членом спортивного товариства «Хортиця» та «Пласту», а уже в Празі — «Сокола». Катруся теж пройшла школу «Пласту». Згодом у тендітній студентці університету небагато хто вгадав би члена бойово-розвідувального відділу Крайової Екзекутиви ОУН на Західній Україні.
Підпільник Михайло Сорока у поліційних звітах часто згадується через нелегальні переходи польсько-чехословацького кордону в Українських Карпатах. Здебільшого переправляв книжки. 9 січня 1937 року його вкотре затримують і засуджують на 4 роки. У день арешту Сорока ще встигає надіслати з пошти листівку до Праги: «Щирий привіт з рідної сторони. Передучора і нині велика заметіль. Учора день напрочуд був гарний. Я вповні спокійний, бо обов'язок виконав. Нині повертаюся. Пишу на пошті. Тішусь, бо за хвилю буду боротися зі снігами і бурею. Щирий привіт мамі, тітці, Ялинці. Михайло».
У в'язниці опинилася і Катруся Зарицька. У її бойово-розвідувальному відділі дівчата стежили за представниками польської адміністрації. Цей дівочий відділ був причетним майже до всіх гучних оунівських замахів. Після чергового резонансного атентату — на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, — Катрусю арештували. І на показових процесах у Варшаві та Львові засудили на 5 років в'язниці.
Під час того ув'язнення Катруся та Михайло «повторно» познайомилися. Кажуть, що Сорока співав у церковному хорі при тюремній капличці (за Польщі таке було можливим), а Катруся ходила на богослужіння. Незабаром вони почали листуватися. Зв'язковим між ними був в'язничний сповідник отець Тарнавецький. Коли після підписання пакту Молотова—Ріббентропа в Галичину прийшли «перші совєти», тисячі українських в'язнів, користуючись загальним хаосом, покинули польські в'язниці. На волі Михайло й Катруся найперше одружилися. І повернулися до звичної, знову-таки підпільної, діяльності. Михайло студіював математику у Львівській політехніці. І став членом Крайового Проводу ОУН.
У березні 1940 року, після чотирьох місяців подружнього життя, молодят «взяли» більшовики. «Визволителі» цікавилися польськими політичними арештантами, бо справедливо вважали їх небезпечними і для «червоного» ладу. Взагалі, арештовувати прийшли Катерину. А разом з нею затримали і її чоловіка Михайла, який заступився за дружину. І хоча проти Сороки ніяких свідчень не було, його як «актівного дєятєля ОУН» засуджують на 8 років концтаборів і відправляють етапом у Владивосток, а потім у Воркуту. Катруся залишилася у Львові, в тюрмі «Бригідки». Тут народила сина Богдана, якого у 8 місяців передала на виховання своїм батькам. Несподіване звільнення принесла німецько-радянська війна. Отож Катруся стала провідницею жіночої ОУН і організувала Український Червоний Хрест.
У 1945 році Українська головна визвольна рада нагородила Катерину Зарицьку Срібним Хрестом Заслуги. А ще через два роки її затримали енкаведисти. Через зраду. Вона відстрілювалася, проковтнула ампулу з отрутою. Проте більшовики врятували Зарицьку для допитів. І засудили на 25 років ув'язнення.
Статус «патріарха» в'язнів і беззаперечного морального авторитета у радянських таборах мали два українці. Спочатку Михайло Сорока, а після його смерті — Іван Світличний. Коли зони й табори стали наповнюватися діячами українського визвольного руху, Сорока вже мав багаторічний досвід «таборування». А природний організаторський хист дав йому змогу організувати в «зоні» підпільну мережу ОУН. У 1947 році він створив підпільну організацію «ОУН-Північ» (або Заполярний Провід ОУН), що контактувала з Україною. В'язничне підпілля творилось у час розпалу «холодної війни», отож мало навчити в'язнів самоорганізації за умов можливої радянсько-американської війни. Реально з її допомогою «політичні» захищалися від свавілля кримінальних злочинців та таборової адміністрації.
У 1948 році Михайло Сорока звільнився. Тоді у Львові він уперше побачив свого сина. НКВС пильно стежило за Сорокою, тому коротке перебування на Західній Україні закінчилося виселенням на Сибір. Після розконспірації кількох членів ОУН-Північ Сороку заарештовують та проводять жорстоке слідство. Серед небагатьох ув'язнених один під час слідства став інвалідом, двоє наклали на себе руки, один збожеволів і ще один помер. 15 вересня 1953 року військовий трибунал присудив Михайла Сороку за статтею 58-1-а, 58-10 КК РСФСР (зрада, антидержавна агітація, організація підпілля і підготовка до повстання) до розстрілу. 30 листопада цього ж року даний присуд був замінений на 25 років ув'язнення.
А справа організованого підпілля в таборах, розпочата Сорокою, тривала. Михайло Сорока був одним із провідників 42-денного Кінгірського повстання. Воно закінчилося брутальним придушенням, коли танки не зупинились навіть перед жіночою колоною. Після цього Сорока не затримувався надовго в одному й тому ж таборі. Наглядачі добре бачили його організаційний хист. Колись він підрахував, що коли б скласти час його міжв'язничних переїздів, то назбиралося б півроку, а якщо пододавати всі кілометри — то можна було б оперезати земну кулю. На початку 1960-х кадебісти забирали Сороку з тюрми і два місяці возили до Києва, Тернополя, Львова, влаштували зустрічі з сином та ріднею. Вдягли його в елегантний костюм і водили по театрах. Завели до Інституту кібернетики. Пропонували співпрацю. Та він уперто не погоджувався. І повертався у табір — творити українське життя.
«Михайло Сорока був дивною, незвичайною людиною. Дуже лагідний, дуже спокійний, дуже уважний до друзів. Ніколи ми не почули від нього слова «я», — писав колишній політв'язень Авраам Шифрін. — Він завжди намагався бути непомітним, і це тим більше вражало, що ми знали про його велику, серйозну працю в українському підпіллі. Знали про його героїчне минуле і тому цінували його дивовижну скромність».
16 червня 1971 року Михайло Сорока помер після другого інфаркту.
Катруся Зарицька, одна із трьох жінок, які мали в СРСР 25-річний термін ув'язнення, весь час «перевиховувалася» у Владимирській та Верхньо-Уральській тюрмах. «У в'язниці її примушували працювати в пральні й виводили на роботу дещо раніше, ніж нашу столярську бригаду, — пише російський політв'язень єврейського походження Анатолій Радигін. — І ось, коли, підштовхувані сторожею, ми виходили на асфальтове подвір'я перед третім в'язничним корпусом, всі, як за командою, піднімали очі. На вікно пральні. Там уже стояла вона — напівсива висока жінка, стояла, не усміхаючись, і вітала нас. І тоді всі — українці і литовці, євреї і росіяни, молдавани і вірмени — віддавали їй честь. Одні знімали шапки, інші ж салютували по-вояцьки, під дашок... І всі мовчки. Конвоїри щоразу бачили цей безмовний ритуал, але мовчали, адже ніхто не порушував спокою. Я був у Владимирі шість із десяти років. Три роки виходив на роботу з тих дверей і протягом трьох років, кожного ранку, у весняному сяйві і в мрячних зимових сутінках, у вузькому вікні, як образ Незламної, стояла жінка, зустрічаючи і проводжаючи нас».
Після звільнення, у 1972 році, Зарицька повернулася в Україну. Їй не дозволили поселитися в Галичині. Отож придбала «хатку на курячій ніжці» в містечку Волочиськ на Хмельниччині. Чотирнадцять років, які прожила на волі, піклувалась про політв'язнів, подорожувала. Коли у 1991 році Михайла Сороку перепоховали в Україні, то поруч, в одній могилі на львівському Личаківському цвинтарі поховали й Катерину Зарицьку.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
