Коли дізнався, що генерал Августо Піночет помер, мене охопило сум'яття. По-перше, з причин суто особистих. У 1973 році, коли чилійські військові штурмували президентський палац Ла Монеда, я був студентом біологічного факультету Київського університету. Саме тоді КДБ заманулося зробити у мене в гуртожитку обшук, бо якраз поспіли свіжі доноси про спробу створення молодіжної організації — ясна річ, революційної. Будучи шмаркатим конспіратором-початківцем, я приліпив папірець з явками і паролями пластиліном зі зворотного боку портрета чилійського співака Віктора Хари. Цей портрет висів у мене над ліжком, бо Че Гевару дістати було значно важче. Та й Гевара тоді означав приблизно те саме, що зараз Бандера, — міфологізовану неоднозначність, безкарне дратування консервативних жлобів.