Брати по крові

      Bерховний суд Іспанії ухвалив рішення про нове розслідування вбивства телеоператора Хосе Коусо. 8 квітня 2003 року 37-річний Коусо загинув, коли американський танк ударив по багдадському готелю «Палестина», в якому жили іноземні журналісти. Тоді ж було вбито й українця, оператора «Рейтер» Тараса Процюка. Минулого року позов родичів Коусо відхилив іспанський суд нижчої інстанції, але Верховний суд прийняв апеляцію, завдяки чому стає можливим зажадати екстрадицію звинувачених солдатів. Утім сім'я загиблого розуміє, що сержанта Томаса Гібсона, капітана Філіпа Уолфорда і лейтенант-полковника Філіпа де Кампа буде нелегко привезти зі США до Іспанії... Такими є сухі повідомлення міжнародних інформаційних агентств. З них ми беремо головне: Іспанія домагається покарання винних у смерті свого громадянина. Чи так само все відбувається й в Україні?

Три танкісти і дві смерті

      А в Україні тим часом пролонговують конкурс на кращий пам'ятник Георгію Гонгадзе. Спорадично це дійство з пам'ятником триває з 2001 року. Але мертвим кам'яні брили не потрібні, а живі вимагають значно більшого. Тараса Процюка з Іраку не дочекалися дружина і син. Напевно, їм теж важливо знати, що американські вояки несуть якусь відповідальність за смерть Тараса... Але навряд чи вони матимуть нагоду розділити відчуття сатисфакції з родиною Хосе Коусо.

      Свого часу Філіп Уолфорд — командувач танкового підрозділу, який стріляв по готелю у Багдаді, заявляв, що й поняття не мав про специфіку «Палестини» і про те, що саме в цій будівлі перебувають іноземні журналісти. Його підрозділ захищав щойно захоплений американцями стратегічно важливий міст, тож в умовах бою капітан Уолфорд просто діяв згідно з інструкціями — помітивши людину з предметом, який нагадав йому бінокль, він наказав відкрити вогонь. Інший військовий — полковник Девід Перкінс — запевняв, що в усьому винні іракці, бо вони зайняли позиції на першому поверсі готелю і стріляли звідти з гранатометів, тож екіпаж танка вдався до вимушеної самооборони. Однак снаряд американців чомусь вдарив по 14-му та 15-му поверхах «Палестини» і потрапив просто у похідний офіс агенції REUTERS. Постріл був прицільним, стверджували потім очевидці, до того ж ніякі іракці з готелю не стріляли — це засвідчили журналісти, які в ньому проживали.

      Складно сказати, що тоді керувало американцями насправді, але результат їхнього фатального пострілу відомий — дві смерті й ще три тяжких поранення. Останні отримали шеф бюро REUTERS Саміа Нахул, фотограф Фалех Хебер та технічний співробітник Поль Паскаль. А Центральне регіональне командування Збройних сил США підбило такий підсумок під інцидентом: «Постріл із танка був здійснений з метою самооборони та згідно з правилами ведення бойових дій». Отож Сполучені Штати назвали те, що сталося, трагедією і висловили співчуття рідним Тараса Процюка. А відтак поставили крапку.

      Вибачення від американців Іспанія спочатку прийняла. Але родина Хосе Коусо продовжувала власну боротьбу. Їхня перша спроба звернення до Феміди була провальною, але потім Верховний суд сказав своє слово. Як пояснив суддя Сантьяго Педрас, американська влада не бажає сприяти розслідуванню смерті Хосе Коусо, тому екстрадиція підозрюваних в Іспанію є єдиною можливістю їх допитати. Міністерство оборони Сполучених Штатів відмовилось коментувати ситуацію. А прес-аташе Третьої танкової дивізії (де проходили службу Гібсон, Уолфорд і де Камп) Дженніфер Скейз повідомила, що названі солдати більше не входять до складу дивізії. Це, слід думати, означає те, що Міноборони знімає з себе відповідальність за дії своїх вояків. Що ж, в історії протистояння іспанського суду з американською владою ще рано підводити риску.

Процес в Україні проти Америки не має перспектив

      У 2003 році Вашингтон ухвалив рішення не надавати компенсацію родині Процюка. Тодішній посол Сполучених Штатів в Україні Карлос Паскуаль ще раз наголосив, що причиною загибелі журналіста став нещасний випадок. Український МЗС не висловив із цього приводу жодного протесту й не спробував вплинути на «вердикт» США. За подібний політичний «пофігізм» відповідальність, звісно, несе влада — і тодішня, і теперішня. Але, з іншого боку, незрозуміло, чому родина загиблого не вдалася до таких самих дій, що й сім'я Хосе Коусо, тобто не звернулась до суду? Щоправда, як зазначила Вікторія Сюмар (Інститут масової інформації), «коли ми спробували підготувати судовий позов, адвокати заявили, що він практично немає жодної перспективи в Україні, оскільки це дуже складна процедура — позиватися до іноземців».

      Спробувати, однак, усе ж вартувало. Хоча давати подібні поради — заняття невдячне. Україна — не Іспанія, тож якщо заздалегідь відомо, що подібний процес забере у близьких Тараса останні нерви, моральні сили і вочевидь кошти для розрахунку з адвокатами, то починати його дійсно немає сенсу. Натомість батьки Процюка навесні 2005 року звернулися до Віктора Ющенка (напередодні його візиту до США) з проханням нагадати американським властям про їхнього сина. Вони зазначили, що, оскільки Україна платить компенсації сім'ям загиблих пасажирів російського літака, який був збитий українською ракетою, українські громадяни теж, мабуть, «мають право добиватися від американців компенсації за вбивство сина». Президент тодi висловив моральну підтримку і пообіцяв їм фінансову допомогу з бюджету. На цьому стукання рідних Тараса у зачинені перед ними двері й завершилось.