Семен Глузман: Я б не переоцiнював iнститут омбудсмана

      Ім'я Семена Глузмана називали в числі не так імовірних, як просто бажаних претендентів на посаду Уповноваженого з прав людини. Як знає наш читач, після відставки Ніни Карпачової крісло омбудсмана залишається вільним. Тож зараз у парламентських фракціях мав би тривати процес обговорення наступника Карпачової, адже закон вимагає, аби це питання було розв'язане у певні строки. Хоча жодного пожвавлення у цьому процесі поки що не спостерігається, і політики, зайняті вкотре більш актуальними питаннями (бюджетом тощо), не квапляться визначатися з претендентами. Що тільки зайвий раз доводить вторинність інституту омбудсмана в нашій країні. Однак ідеться зараз не про це. Поки що на тему «нової Карпачової» висловлюються тільки експерти і політологи. Дехто з них, до речі, припускає повернення в активне політичне життя Віктора Медведчука, яке, буцімто, може відбутись саме за рахунок того, що колишній голова кучмівської адміністрації займе крісло Уповноваженого. Залишимо це наразі без коментарів, тим паче що така версія існує лише на рівні припущення... Що ж стосується Семена Глузмана — людини трагічної і неординарної долі, — то він, по-перше, цілком реалістично оцінює власні шанси, а по-друге, заздалегідь відмовляється від подібної «честі», посилаючись на вік і втому від усієї абсурдності теперішніх українських реалій. Та про це — трохи згодом, а поки що до Глузмана є інше питання.   

      — Пане Семене, питання майже банальне: яким вимогам, на вашу думку, має відповідати Уповноважений з прав людини?

      — Крім тих офіційних критеріїв, що прописані у законі, важливо, щоб людина, яка прийде на цю посаду, була бодай частково моральною і розумною. Бо за роки роботи Карпачової і її людей сталося найгірше — дискредитація інституту як такого. Краще б його не було взагалі, краще б уже починати все зараз спочатку. Я думаю, що людина, яка отримає подібний спадок, — це нещасна людина, бо їй доведеться відчищати цей корабель від наросту, що обліпив його днище. Я думаю, що це мав би бути юрист, бажано — з серйозною практикою й усвідомленням того, що відбувається в країні. Особисто я не переоцінював інститут Уповноваженого ще тоді, коли пан Мороз (а Уповноважений з прав людини — його дітище) вперше проявив таку активність у створенні посади омбудсмана. Я тоді був з числа скептиків і казав, що це передчасно, й не тому що ми така дика країна, а тому що спочатку ухвалюють певні закони, за якими живе держава: Цивільний кодекс, Кримінально-процесуальний тощо, а потім уже створюють орган контролю за виконанням їхніх положень. Та все відбулося навпаки, бо так було простіше звітувати перед Радою Європи і сказати: от, дивіться, ми — європейці, бо в нас є омбудсман. Хоча в Узбекистані теж є омбудсман, але я не буду це коментувати, щоб не вплинути негативно на зв'язки між двома країнами, а наш читач може здогадатися, який в Узбекистані Уповноважений...

      Я переконаний, що в країні є люди, які могли б зайняти цю посаду. Знаю одну таку людину — це доктор юридичних наук, з якого, мабуть, вийшов би блискучий омбудсман, він зумів би набрати нову команду і відправити цей корабель у плавання... Хоча боюсь, що все буде як завжди у нашому парламенті: зберуться люди і почнуть з'ясовувати, хто за кого, хто проти кого, а відтак оберуть когось, хто не пройшов у парламент, але має бажання десь похизуватись. Єдине, на чому я хочу наголосити ще раз: не слід переоцінювати інститут Уповноваженого, він й приблизно не має тієї ваги, що є у МВС або навіть у Міністерства юстиції — традиційно дуже слабкого органу, та все ж більш впливового, ніж омбудсман, оскільки Мін'юст — це принаймні частина виконавчої влади, а омбудсман владі не потрібен, він потрібен нам — тим, хто їздить на метро, а не на шестисотих «Мерседесах».

      — І хто та людина, що є у вас на прикметі?

      — Я мав на увазі Миколу Мельника — колишнього заступника голови ЦВК, який зараз працює в Онопенка в апараті Верховного Суду. Це — дуже світла людина, не знаю, як іще сказати... Я його добре знаю, можливо, хтось із ним пов'язує інший образ... Але він, як то кажуть, «селянський син», самоучка, блискучий юрист, порядна людина, і це — найголовніше. Якби він погодився на цю посаду, я б йому в цьому допомагав... Я десь останні чотири-п'ять років відстежую його роботу — він же постійно лізе під ніж! Він пішов від Давидовича не тому, що там було так уже й погано, він пішов на нижчу зарплату... Це прекрасно, що є люди, яким ще щось потрібно, окрім грошей і влади...

      — Про Мельника як про гідну кандидатуру саме на цю посаду я ще ні від кого не чула, а от ім'я Євгена Захарова — голови Харківської правозахисної групи — поряд із вашим іменем згадували не раз. Як вам, до речі, такий варіант?

      — Погано. Я не буду зараз вдаватися у подробиці, лише скажу, що це — поганий варіант для країни. І тому що він не юрист, і тому що в мене є підстави вважати, що це був би дуже невдалий вибір. Але як би я до нього не ставився, проблема полягає в тому, що Захаров не пройде Верховну Раду через кілька причин. І одна з них — те, що він засвітився поруч із Президентом (маю на увазі вибори та інше), це йому просто так не «пробачать». Усе-таки омбудсман залишається людиною Верховної Ради. Тому що вона призначає його на цю посаду... Ми — не Чехія і не Австрія, у нас ця залежність буде впливати, так що хочеться нам цього чи не хочеться, але, скоріше за все, Уповноваженим буде людина, призначена парламентською більшістю. Хоча й перебувати на короткому ланцюгу можна також по-різному, хтось, імовірно, зуміє зберегти для себе певну свободу для маневру та щось зробити для країни.

      — Ви все повторюєте, що Уповноваженим має бути юрист. А от мені доводилось чути думку, що як ніхто інший на цю посаду підійшов би котрийсь зі старих дисидентів. Старих — не в сенсі віку, а з тих, що відсиділи своє ще при радянській владі. І в цьому контексті називали, зокрема, імена Мирослава Мариновича та Степана Хмари.

      — Ні, це неправильно. Маринович ніколи не буде Уповноваженим, а Хмара, я думаю, погодився б, але ж він абсолютно деструктивний, тут Хмарі бути не можна... Це ж не посада революціонера! Треба ставитися до всіх реалій і стримано, і адекватно... Та й хто б Хмару призначив?

      — Логіка тут полягала у тому, що той, хто на власній шкурі відчув, що таке репресії влади, пречудово зрозуміє нинішніх стражденних...

      — Ні, це неправильна логіка. Людина, яка носить у собі колишні страждання, здатна такого наробити... Це що, буде якась помста з її боку? Кому й за що?

      — Не помста, а краще занурення у проблему...

      — Ні, занурення у проблему має бути на професійному рівні. Знаєте, не треба сприймати інститут омбудсмана як установу, що зобов'язана рятувати всіх без винятку, хто тільки звернеться до неї. Уповноважений — це посередник між владою та людьми, які стали жертвами «НЕправосуддя», це така людина, яка постійно дзвонить у дзвоник і сповіщає, що є проблеми в застосуванні права. Я, наприклад, дуже не люблю, коли мене називають «правозахисником». Ну немає такої професії! Ми живемо в країні, де можна відкрито лаяти владу, де можна звернутися до адвоката, це вже не Радянський Союз, врешті-решт... Тож Уповноважений має постійно говорити про якісь лакуни у праві та існуючих законах. Ні Карпачова, ні хтось інший не може і не повинен постійно рятувати тих, хто сидить у тюрмі, тим паче що більшість сидить там усе-таки мотивовано. Не варто, наприклад, забувати й про тих, хто є потерпілим внаслідок злочину. Якщо омбудсман буде займатися тільки тюрмами, то толку з цього не вийде.

      — Назвіть вашу власну топ-десятку проблем, якими повинен займатися Уповноважений...

      — Ви ставите правильне питання, але я вважаю, що омбудсман не має права офіційно говорити про свої пріоритети. Для нього всі постраждалі — рівні. А неофіційно він, звісно, мусить розуміти, що є найважливішим на сьогоднішній день і що він може зробити саме зараз. Я вважаю, що найбільша наша проблема — це суди. Власне, чому я кажу, що не люблю слово «правозахисник» і що правозахисники є не настільки важливими? Та тому, що в будь-якій нормальній країні найперший правозахисник — це суд. Ось я йду в суд, і я маю бути переконаним у тому, що отримаю справедливе, а не куплене рішення — із цим у нас величезна проблема! Більша навіть, ніж колись у Радянському Союзі... Там теж судили несправедливо, але такої корупції все ж не було. У нас же суди зруйновані остаточно. От над цим і слід працювати: омбудсман повинен допомагати голові Верховного Суду своїми аналітичними документами, статистикою тощо. Друге найважливіше завдання — зайнятися медициною. Я не маю на увазі тільки психіатрію, вся система охорони здоров'я перебуває фактично у колаптоїдному стані — відбувається повне розмивання цієї системи, і, окрім того, що кожен новий міністр видає купу декларативних заяв, більше нічого не відбувається. І тут страшна не тільки корупція, а й те, що, ідучи до лікаря, ви фактично потрапляєте до псевдоспеціаліста, який вам нічим не допоможе... Школа? Так, це теж значна проблема, але там, так би мовити, деформація настає повільно, вона почалась не сьогодні... А от медицина... Я навіть не говорю зараз про якісь пересадки органів або інші фантастичні для нас речі, просто зайдіть у будь-яку поліклініку і подивіться, що там робиться... Зараз іти до лікаря (я тут не всiх поголовно маю на увазi) — все одно, що йти до знахарки. А ще й з'являться нові фармацевтичні клініки, які купують собі лікарів, і де вам виписують рецепт, зовсім вам не потрібний, але такий, котрий цій клініці потрібно продати...

      — І яким є ваш прогноз: новий омбудсман справиться з цими завданнями? Чи, навпаки, нагромадить інші?

      — Не знаю. Зараз інститут Уповноваженого у стані агонії. Але хто б туди не прийшов, одна людина нічого не вирішуватиме. Працювати повинна група осіб, що називається «Верховна Рада», бо до кого мусить апелювати Уповноважений з прав людини, як не до Верховної Ради? Але дзвоник Уповноваженого мусить чути не лише парламент. От приїжджають до нас Северінсен із Вольвенд, а також інші пані та панове, які ставляться до нас краще, ніж будь-яка влада... Приїхавши сюди, вони цікавляться не лише системою виборів, вони ще й зустрічаються з такими, як я, ставлять свої запитання... Пізніше вони — як дипломати! — говорять зовсім не те, що відчувають, і десь уже в кулуарах з'ясовується, що ім'я Карпачової дорівнює в їхніх вустах втраченим можливостям, і що вони ставляться до її інституту значно гірше, ніж навіть до МВС чи до СБУ. Що ж це за країна така?! Уповноважений на сьогодні очолює найбільш закрите відомство, навіть на брифінгах у СБУ можна почути значно більше інформації...

      — То особисто ви хотіли б зробити закрите відомство відкритим, та й узагалі очолити його, аби й дати лад і медицині, і судоустрою, й іншим питанням?

      — Ні. Тому що я реаліст. Я, можливо, погодився би бути в апараті, допомагати, працювати радником, але очолити... Ні. Мені 60 років, я втомився тягнути цю країну за бороду з болота і рятувати українців, що страждають. Бо коли кияни йдуть на вибори й обирають собі за мера... того, кого обирають, то що тут скажеш? Кого ми вибрали? Так, вибір там був невеликий, але ж... І все це відбувається в Києві, у найбільш культурному і розвинутому місті. В мене, знаєте, всього одне життя, і я не вірю у переселення душ. 

      — І все ж це єдине життя ви продовжуєте використовувати не тільки задля власної персони... Бачу у вас теки з написами «Тортури», «Чорнобиль», «Листи в Бюро»... Судячи з усього, Українсько-американське бюро захисту прав людини все ще діє?

      — Так, я продовжую свою роботу. Але Бюро зараз у дуже тяжкому фінансовому стані, практично воно припинило своє існування, одна тільки Таня Яблонська (відомий правозахисник, співробітниця Бюро, задіяна, зокрема у справі Руслана Антоника, журналіста, засудженого за нібито скоєне ним убивство. — Авт.) ще намагається витягувати когось із тюрем. Насправді я вже дуже серйозно думаю про закриття цієї організації, бо молодь сюди не приходить, молодь не хоче працювати за невеликі гроші, а тим паче — зовсім без грошей. Вони теж втомились, вони хочуть жити краще, а не гірше. А романтики — взагалі погані менеджери, ми ж це знаємо... Я ще намагаюсь щось робити, але я — ще раз повторюю — від усього втомився, і мені зараз значно цікавіше писати на «Телекритику», у «Фокус», «Профіль» або розмовляти з вами, аніж займатися політикою. З однієї сторони, те, що я роблю, може бути використано політиками, але сам я політиком бути не збираюсь. А омбудсман — це все-таки у першу чергу політик.

      — Колись ви сказали, що живете зовсім не в тій Україні, про яку колись мріяли... Звідси, мабуть, походять усі ваші теперішні настрої і песимізм.

      — Ні, це не песимізм, це реалізм. Я якраз критично ставлюся до своїх «колег» по ГУЛАГу, які мріяли про іншу Україну, а тепер незадоволені. Я розумію, що ця країна не боролась за незалежність — вона її випадково отримала, так само, як Туркменістан, Узбекистан або Білорусь. Так, вона відрізняється від цих країн у кращий бік, і тому в нас ще є шанс стати нормальною європейською країною, але якщо ми його не використаємо, це дуже погано закінчиться для всіх нас. Тому я дуже реалістично ставлюся до цієї країни — так, це не та країна, про яку мріяли Іван Світличний, Валерій Марченко, Василь Стус, усі мої мертві та живі друзі... Та що поробиш? Це — реальна країна, в ній живуть люди, які все-таки більшою мірою європейці, ніж інші громадяни колишнього СРСР...

ДОСЬЄ «УМ»

      Семен Глузман здобув вищу освіту у Київському медичному інституті 1969 року. У травні 1972-го був заарештований КДБ за обвинуваченням у «антирадянській агітації та пропаганді». Глузман отримав сім років ув'язнення і три роки заслання. В тюрмі він продовжував займатися науковою та публіцистичною діяльністю. Зокрема, написав книгу під назвою «Пособие по психиатрии для инакомыслящих». На певному етапі життя сферою інтересів Глузмана була психологія виживання в екстремальних умовах.

      У 1991 році Семен Глузман створив громадську організацію «Асоціація психіатрів України», яку й очолює по цей день. Крім цього, Глузман також керує роботою Українсько-американського бюро прав людини.

       Глузман — почесний член Американської психіатричної асоціації, Королівського коледжу психіатрів Великої Британії, Канадської психіатричної асоціації, Німецького товариства психіатрів і невропатологів. У 1977 році ім'ям Семена Глузмана була названа лікарня у французькому місті Сан-Дені.