Материнство з особливим статусом

      За українськими законами, жінка, яка живе з ВІЛ, може народити немовля у будь-якому пологовому будинку країни — чи то районному, чи то обласному — і лежати у загальній палаті з іншими мамочками. Зрештою, ВІЛ — не харчова і не повітряно-крапельна інфекція, аби передаватися через побутовий контакт, тож іншим породіллям таке сусідство нічим не загрожує. Але практика засвідчує, що здорові жінки,  варто їм лишень дізнатися, що на сусіднє ліжко поклали інфіковану жінку, влаштовують грандіозний скандал керівництву медичного закладу і всілякими правдами й неправдами намагаються вижити нещасну з палати. Непоодинокі випадки, коли у наданні допомоги майбутнім мамам із ВІЛ-позитивним статусом відмовляють навіть лікарі, знаходячи для пояснення своєї відмови найнеймовірніші причини...

      Куди звертатися вагітним жінкам, які бояться такої дискримінації? Чи можуть у ВІЛ-інфікованих батьків народитися цілком здорові діти? Як часто це трапляється і за яких умов це можливо? Відповіді на ці та інші запитання «УМ» шукала в офіційних кабінетах та в лікарняних палатах Києва.

«ВІЛ — це не найстрашніше в житті»   

      В одному з пологових будинків Києва працює спеціальне відділення для ВІЛ-інфікованих жінок. До нього приїжджають вагітні не лише з різних районів столиці, а й iз сусідніх і навіть віддалених областей. Жінки бояться, що у рідному містечку звістку про їхню біду швидко рознесе «сарафанне радіо», а тоді... прости-прощай, спокійне життя.

      Заходжу до палати, де лежить молода (років 20, не більше) красива жінка. Дізнаюся, що кілька днів тому вона народила хлопчика вагою більш  нiж чотири кілограми, справжнього богатиря, тому пацієнтці довелося перенести кесарів розтин. Але це — дрібниці в порівнянні з тим щастям, яке приніс синок до родини Оксани. І навіть невтішний результат перевірки на ВІЛ, який спершу шокував жінку, сьогодні її не засмучує. Оксана каже, що ВІЛ — це не найстрашніша річ, яка може статися з людиною.

      — А що ж тоді найстрашніше? — не втримуюсь я.

      — Потрапити в пекло, — чую у відповідь. — Ось це справді страшно. А з ВІЛ-інфекцією людина може прожити навіть більше, ніж неінфікована. Зараз я себе добре почуваю, нічого не болить, жодних неприємних симптомів. Та й взагалі хворію рідко, пігулок майже не вживаю. Ось тільки перед пологами приймала АРВ-терапію для дитинки, щоб до неї вірус не перейшов, і все. Якби я не здала аналізів, то й не здогадувалася б навіть, що в моїй крові живе цей вірус. Знаєте, хоч у мене є знайомі, які живуть з ВІЛ, і я з ними без проблем спілкувалася,  раніше мені й на думку не спадало, що в мене самої колись таке буде. А коли дізналася, спершу просто була шокована, лише потім заспокоїлася...

      — Як до цього поставилися ваші близькі, родичі? Якою була реакція вашого чоловіка, коли він дізнався про ваш ВІЛ-статус?

      — Так про це майже ніхто не знає! Я стояла на обліку в районній поліклінці (Оксана живе в населеному пункті Київської області. — Авт.), а потім перейшла до міської поліклініки, і мене ніхто не запитував чому. Тому витоку інформації до сусідів-знайомих не було. А батькам я не хочу казати — ще засмутяться, будуть переживати, а змінити чогось все одно не зможуть. Знають тільки двоє знайомих та чоловік, який мене найбільше підтримав. Без нього не знаю навіть, як би я перенесла цю новину. Він навіть сказав мені, що аналіз на ВІЛ не буде робити, бо результат для нього не має значення. Все одно мене не полишить і все одно буде любити. Я ж його дружина перед Богом...

      — Як скоро вас із дитиною випишуть і батько побачить свого сина?

      — За кілька днів уже будемо вдома (посміхається). Влаштуємо свято, запросимо на родини друзів — усе як у людей. Буду синочка бавити, бо ж тут його лиш раз на добу бачу.

      — Чому?

      — Ми не годуємо діток грудьми, тому малюків тримають в окремому приміщенні, годують сумішами і приносять раз на добу — лише на годинку. Мабуть, щоб мами не забували, як їхні діти виглядають... 

      А на запитання, чи є ВІЛ у крові сина, Оксана відповіді не знає. Поки дитині не мине півтора року, жоден лікар не скаже напевно, чи передалася інфекція дитині. Батькам залишається тільки чекати...

«Жінка з ВІЛ — то не стихійне лихо!»

      Передачу ВІЛ-інфекції від мами до дитини медики називають вертикальною трансмісією. Ще 2003 року ця біда торкалася 38 відсотків дітей від ВІЛ-позитивних, сьогодні ж показник зменшився до 8—10 відсотків. Як стверджує головний акушер-гінеколог Міністерства охорони здоров'я України, професор В'ячеслав Камінський, такого прогресу вдалося досягти завдяки спеціальній програмі, яка працює в Україні протягом трьох останніх років. Йдеться про моніторинг усіх випадків ВІЛ-інфекції у вагітних: медики відслідковують, скільки таких жінок є в кожному регіоні, яку профілактику вони проходили, чи передалася немовлятам інфекція, яка доля спіткала новонароджених дітей...

      «Кожна вагітна, у якої під час обліку виявили ВІЛ-позитивний статус, безплатно отримує в Центрі СНІДу препарат і проходить курс антиретровірусної терапії (АРВ), аби зменшити активність вірусу, — розповідає В'ячеслав Камінський. —  Отже, на пологи вона приходить уже підготовленою, і шансів, що в неї народиться здорова дитина, стає більше. У пологовому будинку її правильно розроджують. Якщо лікар бачить, що, пологи «вкладуться» в чотири години безводного проміжку, то жінку розроджують природним шляхом. Якщо ж лікар прогнозує, що пологи будуть тривалішими, а безводний проміжок буде більшим від чотирьох годин, то він робитиме кесарів розтин. Ця спеціальна, бережлива операція (з відгородженням дитини) спрямована на те, щоб у дитини не було мікротравм, щоб на шкіру та слизові оболонки немовляти потрапило якомога менше крові матері. Крім того, жінки з ВІЛ-позитивним статусом не повинні годувати дітей грудьми, оскільки вірус може передатися малюкові з материнським молоком. Держава забезпечує цих дітей, тож голодним ніхто сидить... Запровадження такої цілісної системи дозволило нам відчутно знизити відсоток дітей, які народжуються ВІЛ-позитивними, у 3,5 раза за три роки». 

      Як стверджує головний акушер-гінеколог МОЗ України, цей показник можна зменшити й надалі, до 3—4 відсотків. Втім у двох відсотках випадків дитина все одно отимає інфекцію від мами, навіть якщо лікарі зроблять усе правильно: і АРВ вчасно призначать, і пологи приймуть професійно, і сумішами немовля годуватимуть. Річ у тім, що в жінки, яка вживає ін'єкційні наркотики, недосконала система мати—плацента—плід, і плацента не виконує бар'єрну функцію. В результаті  кров матері (а з нею — і ВІЛ) потрапляє у кровоток плоду, і лікарі нічого не можуть із цим зробити. Часом через проблеми у матері дитя інфікується внутрішньоутробно і помирає від СНІДу на першому році життя...

      «Треба розуміти, що ВІЛ-інфікована жінка — це не стихійне лихо, — каже професор Камінський. — Ми спілкуємося з ними у транспорті, магазині, на роботі, і в цьому немає нічого небезпечного, оскільки вірус не передається при побутових контактах! Такі жінки мають народжувати там, де вони живуть — і в районній лікарні, і в обласному центрі, а не їздити за сотні кілометрів до Києва чи Одеси, де працюють спеціалізовані відділення пологових будинків. Єдине, що такі жінки мають отримувати АРВ, розроджуватися професійно і не годувати малюків груддю.

      Ми рухаємося до сучасних перинатальних технологій, а це значить, що в нас кожна жінка має народжувати в окремій палаті. І в цій кімнаті жінка має перебувати і до пологів, і під час, і після, —сюди до неї можуть приходити мама і чоловік, звідси вона з дитиною йде додому. Сьогодні вже в багатьох регіонах пологи проводять в індивідуальних залах. Жінка прийшла, оце її палата. Виписалася додому — палату помили, продезинфікували, і сюди приходить інша жінка. Якщо ми запровадимо таку практику по всій Україні, то питання, куди класти ВІЛ-інфікованих чи породіль з гепатитом, зникне саме по собі».