У майстра на всі руки Олександра Корнія зі Шкліня Горохівського району, що на Волині, буряки та картопля із поля їдуть самі аж у льох. А Олександр Никифорович тільки на кнопки натискає. Йому не треба мучитись і власноруч перти якісь там возики чи тачки з городиною. Все робить електрика! Вже років 15 господарю справно служить величенька вагонетка, яка і доставляє з поля, що за хлівом, буряки та картоплю на подвір'я. Струм до двигуна вагонетки подається по 120-метровому кабелю. Такої довжини якраз вистачає, щоб дістатись в усі куточки городу.
І ось гарбуз і вся його родина на подвір'ї. А льох глибокий і з крутими східцями. Тут і молодому є біля чого попотіти, поки все донизу позносиш, не кажучи вже про Олександра Никифоровича, який десять років як на пенсії. Але вихід знайшовся — чоловік зробив для доставки городини у льох... ліфт! Ставиш на спеціальну платформу кошик чи мішок, натискаєш на кнопку — і поїхали по рейках!
«Теє, — затягується сигаретою селянин, — тяжко було носити. Думаю: чого буду таскати на плечах? То й зробив. Потрапив до рук редуктор, вчепив колесо — та й маєш тобі. І дружина задоволена — не бігає з кошиками по тих східцях».
Селяни знають, скільки є щодня роботи, поки попораєш худобу. Щось принести, нарізати, намішати, намити, повикидати... Ходиш і ходиш. Олександр Никифорович цей процес значно спростив і механізував, хоч і скромно каже, що нема в цьому «нічого такого особливого».
Осипку в нього меле млинок, який від «а» до «я» кулібін зі Шкліня зробив власними руками. Городину з льоху витягує ліфт. Колись миття картоплі займало багато часу, та й зашпари такі заходили, що рук не чуєш. Тепер полосканням картоплі займається спеціально зроблена електрополоскалка. Поки картопля сама миється, хочеш — кури, а хочеш — іншу роботу підганяй. Від льоху до картоплеполоскалки метрів 20. Навіщо обривати руки? Дядько Олександр виготовив кілька візочків зі спеціальними платформами окремо для кошиків та мішків, на яких значно легше перевозити вантажі.
Електровагонетку, якою овочі з поля возить, Олександр Никифорович, до речі, колись зробив, щоб цеглу з дороги на подвір'я доставити. Була з тою вагонеткою кумедна історія. «Якось я нею жом возив, — усміхається чоловік. — А тут їде якийсь дядько кіньми. Зупинився і так скептично дивиться: як-то я її, таку велику, штовхати буду? А я все накладаю вище і вище. Завантажив, натиснув на кнопку, і мій електровізок поїхав. А дядько тільки: «Тьху!,— сміється майстер.— Даремно чекав...»
Никифорович все життя пропрацював електриком. На шахті, в ресі, у колгоспі. Але і зараз до нього ідуть по допомогу, коли треба щось підсобити «по електриці» чи пораду якусь почути. Не відмовляє нікому. Тож шанують його і за золоті руки, і за добру вдачу.
Виховали вони з Антоніною Стратонівною двох дітей, мають уже п'ятеро внуків. Коли хтось з них навідується в село, аби підсобити по хазяйству, то сідає за кермо невеличкого тракторця — чудо техніки, яке Олександр Корній теж сам «склепав», використавши для цього запчастини з кількох машин.
«Я не вигадую, аби вигадувати, – говорить майстер. — Удосконалюю і виготовляю тільки те, що мені знадобиться у господарстві».
А на хазяйстві в нього ще немало пристроїв марки ОК — «Олександр Корній». Це і віялка («навіщо у Польщі купувати, коли можна самому зробити?»), і компресор — колеса помпувати, і сигналізація по всьому обійсті, і навіть радіо, яке щодня своєрідно оголошує обідню перерву...мовчанкою. На все обійстя горланить в Олександра Корнія «брехунець», а з третьої до четвертої години дня раптом замовкає. О шостій ранку радiо саме вмикається, а о дванадцятій ночі вимикається.
«Це у мене такий радіогодинник, —пояснює Олександр Никифорович. — Він на «хвилях», не дротяний, як було подумали колись зв'язківці. Прийшли і говорять: давай гроші, у тебе дротяне радіо. А де ви дроти бачите, підіть знайдіть, кажу. Нема дротів!»
Василь УЛІЦЬКИЙ,
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ.