Хорунжа Олена Степанів.
Перша жінка-січовий стрілець народилася в день святої Катерини — 7 грудня. Як і ця свята, вона любила науку і книги, була відданою і твердою у вірі і ніби... осяяною німбом. «Олену всі любили, — розповідає львів'янка Мирослава Омельченко про Степанівну, «патрона» свого пластового куреня. — Вона була дуже товариська, тактовна. І мала якісь надприродні здібності. Одному стрільцю раз приснилася Степанівна, ніби його будить і каже: «Тікайте, бо зараз сюди впаде бомба!» І він, iз заплющеними очима, піднявся, біг і гукав: «Бомба, бомба!». Усі стрільці розбіглися і направду в те місце впала бомба. Він прокинувся вже від вибуху».
У проміжках між битвами, засіданнями таємних товариств, царським полоном і радянським концтабором доктор Степанів-Дашкевич написала понад 75 наукових і популярних книг. Зокрема «Економічну географію західноукраїнських земель», монографію «Сучасний Львів», нариси «Мандруймо по рідному краю» та «Архітектурне обличчя Львова».
«Олена Степанів вправно стріляла, була справжнім чоловіком, — робить дивний висновок виховниця Національної скаутської організації «Пласт» Мирослава Омельченко. — І при тому поєднувала мужність військовички з тендітністю. Ось у фотоальбомі вона то у військовому строї, то в гарній сукні. Різні хроніки описують, якою героїчною була ця усміхнена жінка. Часто ім'я Олена у списках переписували на «Олег», бо не могли повірити, що то не хлопець». Ця гарненька синьоока й золотоволоса донька священика на той час закінчила львівську Першу дівочу школу імені Шевченка і семінарію Українського педагогічного товариства. Причому, як зазначає дослідниця Ірена Книш зацікавлення «Пластом», стрільбища з браунінга та рушниці, опанування методами партизанки й нічного таборування, захоплення розповідями про героїв визвольних рухів різних народів ніяк не заважали Олені в навчанні. Особливо в географії, яку викладав доктор Степан Рудницький.
Потім навчалася на історичному факультеті Львівського університету і одночасно «просувала» ідею участі жіноцтва у стрілецькому русі, брала участь у санітарних курсах і військових вправах, поглиблювала знання в наукових гуртках і вдосконалювала свою гру на фортепіано. Двадцятирічна красуня жила, ніби за військовим графіком. І, звісно ж, зневажала «розбещених і недалекоглядних» земляків. Так, поляки в очікуванні Першої світової війни в мундирах і зі зброєю марширували містом Лева. Однак українські стрілецькі формування австрійський уряд не дозволив, а львівське українство сподівалося на якесь «чудесне» визволення свого народу. Степанівна згодом писала у спогадах: «Усіх опанувала дурійка «два кроки вперед, два назад». Кожне товариство вважало своїм обов'язком давати бал. Ще й нині чую на собі гнівні погляди балевиків за те, що ми у пластунських одностроях з червоним хрестом на рамені наважилися з'явитися на однім з наших балів і просити внесків на організацію стрілецтва».
Степанівна стала першою жінкою серед старшин товариства «Січові стрільці-ІІ». Невдовзі 33 жіночки зібралися в жіночій чоті, яку очолила Олена. У серпні 1914 року дівчина вступила до Легіону Українських січових стрільців, залишивши дім і батьків. Як хорунжа УСС брала участь у боях на горі Маківці. Нагороджена медаллю хоробрості та військовим хрестом Карла V. Утім майже два роки відбула в російському полоні. Під час обміну полоненими в квітні 1917 року через Петроград, Фінляндію, Швецію й Німеччину повернулася до свого стрілецького коша, що стояв тоді біля Стрия. А в жовтні 1918 року, як член Головної управи Української галицької армії, вела таємні переговори з гетьманом Павлом Скоропадським.
Доктором філософії Олена Степанів стала у Відні у 1921 році. Її дисертація називалася «Розподіл і розвиток суспільства в старій Русі до половини ХІІІ ст.». Тоді ж одружилася з д-ром Романом Дашкевичем. Повернувшись до Львова, викладала географію та історію в гімназії василіанок у Львові і Львівському (таємному) українському університеті, була виховницею в «Пласті», ініціювала створення Географічної комісії НТШ, вільно володіла трьома європейськими мовами і вивчала арабську й санскрит. А в «таємному» житті співпрацювала з Українською військовою організацією (УВО). На роботу до школи ходила в спортивного крою гарних і важких черевиках. Її учениці згадували, що якось одна з них вийшла до дошки, аби розповісти про Африку й папуасів. Степанівна пильно подивилася на неї і каже: «І зачіска в тебе, як у папуасів. Жінка не повинна так вбиратися». Потім перепросила і лагідно поправила їй волосся. Сказала, що дівчинка не повинна ховати своє чоло. І всі учениці стали зачісувати коси на пробір, як у Степанівни.
Її вихованкам важко було збагнути, чому саме адвокат Роман Дашкевич став для Степанівни обранцем: «Не раз, відвідавши її хату з шкільними приносами, ми слухали звуки стрілецьких мелодій, що їх вичаровували з фортепіано бадьорими й ніжними переливами, з досконалою технікою, ті самі руки, які так міцно тримали зброю. Ні, не було на овиді нікого достойного й гідного такої жінки. І нам здавалося, що вона могла любити тільки геніїв...». З пластунами влаштовувала вечори пам'яті героїв Крут, жертв Голодомору, репресованих у «радянській» Україні митців. Врешті, польська окупаційна влада заборонила їй працювати в «Пласті».
Після «золотого вересня» 1939-го хорунжа УСС вчителювала й працювала в наукових інституціях АН УРСР. У війну, серед іншого, допомагала радянським військовополоненим. А дівчата в УПА часом брали собі псевдо «Степанівна». Перед приходом радянських військ на Захід не поїхала, і ніколи через це не шкодувала, хоча багато страждала. У грудні 1949 року, за присудом ОСО при МДБ СРСР, опинилася в ув'язненні. Тюрма на Лонцького, щоденні допити й тортури, а потім концтабір. Як пише дослідниця Анна Кос, там в одному баракові доля звела разом Олену і одну з «Степанівен» з ОУН — Ольгу Гросберг. З мордовських торфовищ повернулася до Львова в 1956-му смертельно хвора. «Визволителі» забрали все — квартиру, родинні пам'ятки, документи. У концтаборі намагалися «перевиховати» і її сина, нині видатного історика-сходознавця Ярослава Дашкевича.
«Нещодавно мої юначки ставили виставу з життя Олени Степанівни, — розповідає виховниця пластового куреня імені Олени Степанівни Мирослава Омельченко. — Про те, як вона йшла на війну, а їй забороняли, бо вона жінка. Степанівна знайшла тоді в шафі січової домівки військовий однострій, трохи його перешила і пішла фотографуватися на документи. Фотограф упізнав у ній жінку, її арештувала поліція. Коли її вели вулицями, перехожі гукали: «Жінка-шпигун!». Але в Степанівни були добрі друзі. Остання сотня Володимира Старосольського ще була у Львові, і він визволив Степанівну з поліції, взяв її у свою сотню — і вони вирушили в Карпати. Цей момент ми інсценували». Дівчата з куреня готують серйозні історичні вистави, костюми, записують фонограми, просять справжніх балетмейстерів допомогти поставити танці. Деякі пластунки й самі мають дипломи танцюристок.
Восени і навесні дівчата з куреня ходять на могилу Степанівни, що на Личаківському цвинтарі, прибирають, моляться на панахиді. Щороку виїжджають до села Вишнівчик неподалік Львова. Там збереглася порожня батьківська хата Степанівни. Пластунки доглядають за нею і хочуть влаштувати там музей і «пластову домівку». «У нас є нова традиція — кожного року переобирати провід куреня у рідній хаті Олени Степанівни, — розповідає Мирослава. — Ми звітуємо, а потім в одностроях ходимо по селу». Старші люди у Вишнівчику пам'ятають і один одному переказують, як січові стрільці поверталися з якогось бою і були неподалік від села. Олена тоді попросилася на півгодини побачитися з батьками, бо ж вона, виїжджаючи зі Львова до війська, не змогла з ними попрощатися. Вона зайшла до рідного дому, не мала часу пообідати з батьками, просто обійняла їх і сказала: «Я іду боротися за Україну». А потім на коні об'їхала все село. Вишнівчик розташований у заглибку, а дорога до церкви йде верхом. «І по тій верхній дорозі, де Степанівна їздила на коні, ми ходимо в одностроях, з курінним прапором, і співаємо про неї пісню, — хвалиться Мирослава. — І всі селяни вже знають, що то курінь імені Олени Степанів, який береже традиції».
На питання, чи має курінь якийсь архів чи книгозбірню, Мирослава шкодує: « Архівчики у кожного вдома, бо немає придатного приміщення. Нашу бібліотеку немає де розкласти. Тисяча пластунів у Львові, а займатися ніде. Адже навіть підвали потрібні підприємцям — для кав'ярень, магазинчиків».
Обов'язком пластунок з куреня Степанівни є піднятися хоча б раз на рік на історичну гору Маківку, де відбувалися бої січових стрільців із загарбниками. «Степанівни» ходять туди, як правило, навесні й восени. У «домівці» куреня є фото пластунок із прапором на Маківці і під ним підпис: «Кожна «Степанівна», котра себе поважає, повинна заспівати курінний гімн в однострої на Маківці».
Кольорами куреня імені Олени Степанівни є фіалковий і жовтий. Фіалковий означає ніжність, а жовтий — золото, багатство і міцність, твердість. «Це поєднання рис Степанівни — ніжна жінка і мужній воїн, — пояснює Мирослава. — І ми плекаємо в юначок ці риси. Удень на таборах, коли спекотне сонце, ми йдемо до лісу і проводимо гутірки, тобто бесіди. Про макіяж, фітнес, стиль і стилістику, про типи жіночих фігур. Про те, як тренувати тіло. Щоб дівчата були охайними і вміли доглядати за собою». Мирослава (науковий співробітник Інституту фізичної оптики) вже виховала «покоління» пластунок. Дівчаткам, які прийшли до неї 12-річними, тепер по 18 і вони вже й самі набрали собі вихованок.
«Степанівни» — це перший дівочий курінь відновленого в Україні «Пласту». Його заснував у 1991 році Орест Шот, задавши дівчатам спортивний темп. Цього року троє пластунок після курінного спортивного табору не побоялися й пішли в Чорногору самі, без хлопців. Піднялися на найвищий хребет України, на гору Говерлу, зупинилися на озері Несамовитому, де було багато туристів. «Коли ми зранку встали, то хмарилося, блискало, і ми, дівчата, були єдиними, хто зміг розпалити вогонь. Ті, хто мали примуси, почувалися щасливими. Всі інші в той холод не могли собі навіть зігріти окропу. Ми напоїли їх гарячим чаєм», — не без гордощів згадує Мирослава.
«До нас приходять різні діти, — ділиться вихованка. — У забезпечених родинах діти розніжені. Найчастіше дівчинка цілий день лежить на дивані, мама зайнята бізнесом, то дитину бавить бабця: принесе поїсти, забере брудний посуд... А з пластового табору дівчатка приїжджають зовсім іншими. Вони вміють приготувати щось поїсти, тарілку після себе миють. Батьки тануть від щастя». Нічний алярм — це коли табір піднімають серед ночі. Під вибухи петард діти прокидаються і мають виконати якесь завдання, скажімо, щось розшукати у темному лісі, де вогко і холодно. Діти пхинькають: «Та ж страшно!». А курінна їм: «Ви — Степанівни. Хто не може і не вміє називатися членом куреня Олени Степанівни — прошу до наметів, спати». Панночки біжать в ліс, тримаючись за руки, трохи тремтять, але завдання виконують.
«Степанівни» — єдиний дівочий курінь у «Пласті», який в'яже таборові споруди і ставить найвищі щогли. Вежі з дерева будуються без жодного цвяха, тільки з дерева і шнурів. Їх будували ще на початку минулого століття для вартового стрільця. З розвитком техніки потреба в таких вежах відпала. Але пластуни їх роблять, бо цікаво. Так само в'яжуть столи. «Таким чином діти вчаться співпрацювати, домовлятися, уживатися в колективі, — пояснює Мирослава Омельченко. — Це дуже допомагає в дорослому житті».
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
