Із творчістю Анастасії Рак — лауреатки премії імені Катерини Білокур — я познайомилася на цьогорічному фестивалі «Країна мрій». Пам'ятаю, йшла Алеєю майстрів, дивуючись різноманіттю талантів, що ними Бог нагороджує людину, і раптом побачила картини. Абсолютно не схожі на академічний живопис, вони були наповнені таким теплом, що я мимоволі затрималася біля них, поринувши в прості й вічні українські сюжети — дівчина прощається з козаком, діти ходять з вертепом, буяють усіма кольорами веселки реальні й нереальні квіти... Мовою мистецтвознавства це називається наївним живописом, хоча правди життя в подібних творах часом значно більше, ніж в картинах, написаних в дусі соцреалізму.
Воєнна наука Вільгельма Каплера
Крім власне сюжетів, зацікавила й техніка виконання робіт — живопис на склі. Жінка, що продавала картини, назвалася Світланою й сказала, що це роботи її мами — 84— річної Анастасії Трохимівни Рак. І розповіла цікавий факт з біографії художниці. Під час війни юна Настя була відправлена на роботу до Німеччини. Поруч з нею на годинниковому заводі працював німець — Вільгельм Каплер, професійний художник. Він якимось чином довідався, що робітниця— українка любить малювати й захотів побачити її роботи. Кілька ночей поспіль при тьмяному вогнику Настя писала картину — букет квітів. І коли показала готовий твір Вільгельму, той хвилин п'ять розглядав картину мовчки, а потім сказав: «У тебе талант». І став опікуватися дівчиною — підгодовував бутербродами з маргарином, давав папір, а згодом навіть познайомив з своєю сім'єю... Минулої весни Анастасія Рак на запрошення фонду «Взаєморозуміння і примирення» побувала разом з близькими в містечку Карлсруе— Дурлах, де розшукала доньку Каплера. Фрау Фрідгільде, яка в роки війни була ще зовсім дитиною, не тільки згадала українку Настю, але й показала батькові роботи, серед яких Анастасія Трохимівна одразу впізнала ті, на прикладі яких гер Вільгельм колись давав їй творчі поради...
Почувши цю історію, мені захотілося особисто познайомитися з Анастасією Трохимівною.
Я записала номер мобільного телефону Світлани (вона, до речі, також займається живописом на склі, а ще — розписує писанки, витинає, шиє ляльки). Але все якось відкладала дзвінок. І от нарешті зателефонувала. «Добре, що ви подзвонили саме сьогодні — почула в трубці, — бо мама, можливо, з Києва поїде. В столиці власного житла у нас немає. Шість років ми жили в майстерні, що підлягає знесенню. Але врешті виселяють. Де будемо мешкати надалі, ще не знаємо. Тому, якщо хочете поспілкуватися з мамою, побачити її роботи, приїжджайте сьогодні».
Перша картина — на долівці, перший творчий заробіток — п'ять пфенінгів
Будинок за вказаною адресою знайшла швидко. Відчиняє Світлана: «Мама на вас чекає. Вибачте за гармидер. Ми зараз тут усе складаємо, упаковуємо. Й сушимо мізки, куди подіти наш скарб».
Крім Анастасії Трохимівни, застаю в майстерні також її старшого сина Володимира. Всі вони, а ще дружина та двоє маленьких дітей Володимира, до останнього часу проживали разом, в цьому самому будинку «під знос». Незважаючи на побутові труднощі, жили, за словами Анастасії Трохимівни, «дружно, допомагаючи й оберігаючи один одного». Втім, про побут мова зайшла згодом, а спочатку я запитала Анастасію Трохимівну, звідки у неї потяг до малярства.
— Мабуть, від народження — говорить художниця, яка, до речі, зовсім не виглядає на на свої 84. — Коли маленькою приїжджала з батьками на базар, а я родом з села Васильки Лохвицького району Полтавської області, то одразу бігла до рядів, де продавалися картини. Дивилася й не могла надивитися. А дома й сама пробувала намалювати щось подібне — Козака Мамая, зустріч Івана та Катерини. Мама моя, між іншим, теж любила малювати, тільки не на папері, а на... долівці у хаті. Пам'ятаю, відсилала мене на другий край села за червоною глиною, сама в іншому місці копала зелену й сіру, а потім ми з нею звичайну земляну долівку перетворювали на «картинку»... Чи є в мене талант, я тоді якось не задумувалася. Але однокласники моє вміння малювати шанували.
— Полтавщина — край, який чи не найбільше постраждав від Голодомору. А як ваша родина пережила ті страшні часи?
— Хоча наша сім'я була досить заможною, мама, як тільки почалася колективізація, сказала: «Треба йти в колгосп». Коня у нас забрали, а корову залишили. Корівка нас в 33-му, по суті, й врятувала.
— На роботі в Німеччині з харчами, напевно, теж було сутужно...
— Німці, що працювали поруч, тихцем нам трохи допомагали. Коли познайомилася з Каплером, то пристала на його пропозицію малювати букети й віддавати роботи йому, щоб він реалізовував їх через художній салон. За кожну картину, пам'ятаю, одержувала по 5 пфенінгів, і це була непогана підмога. Згодом про моє малярство дізналась наша наглядачка, й теж попросила щось намалювати для неї. Я зобразила українського парубка й дівчину. Наглядачці так сподобалося, що вона принесла мені гарний шмат хліба, банку варення й сукню.
Тріумф у Парижі
— Повернувшись на батьківщину, про художню освіту не мріяли?
— Якось не до того було. Після війни закінчила Лохвицьке педучилище, працювала вчителькою молодших класів в нашому ж районі. Потім вийшла заміж. Чоловік був військовим і невдовзі забрав мене аж на Далекий Схід, 10 років там прожили. В шістдесяті повернулися в Україну — в Кривий Ріг. 25 років пропрацювала вихователькою в дитячому садку. Чи малювала всі ці роки? Аякже. Але, крім домашніх, про це майже ніхто не знав. А коли вийшла на пенсію, то Світлана й Володимир почали мене вмовляти: «Мамо, у вас талант, а про нього ніхто не знає. Давайте покажемо ваші картини людям». І в 1990 році у Києві в Національному музеї Шевченка відбулася моя перша виставка. Потім були інші виставки. А в 1999—2000 роках я зі своїми роботами навіть побувала в Парижі.
— Це була персональна виставка маминих робіт, — додає Світлана. — Вона проходила в знаменитому Музеї людини в рамках Днів культури України у Франції. Виставка мала такий успіх, що організатори її двічі продовжували, загалом вона тривала цілих вісім місяців. З ініціативи французів мама там навіть провела декілька майстер-класів — показувала всім охочим, як вона створює свої картини.
Я поцікавилася в Анастасії Трохимівни, чому вона вибрала для себе саме цей напрям — живопис на склі. Виявляється, це теж вплив Німеччини, — саме там її заохотили творити в цьому напрямку. Далі в розмову вступає Володимир. Він теж художник, а ще — реставратор і дослідник малярства, працює старшим науковим співробітником Музею народного мистецтва імені Івана Гончара.
— Ще в ХІХ століття живопис, точніше, іконопис на склі був дуже поширеним на Галичині. Згодом ця техніка малювання набула популярності і у Східній Україні, але не як іконопис, а саме як сюжетна картинка. Взагалі, писати на склі досить важко. Контур й фарби наносяться на зворотний бік скла, тому художник має враховувати закони дзеркального відображення. Особливого вміння вимагає й підбір кольорів, оскільки скло дещо змінює відтінок фарби. До речі, мама, працюючи над картиною, майже не перевертає її — настільки вірить своїй художній інтуїції.
— У жанрі так званого наївного мистецтва працювало багато відомих художників — Ніколоз Піросмані, Анрі Руссо, Чонтварі, Хегедушич. З іншого боку, наївна народна картинка багатьма сприймається несерйозно: мовляв, так намалювати й я можу...
— Це абсолютно хибна думка, — каже Світлана. — Дехто вважає, що народний художник — це людина без спеціальної освіти. Але наявність диплома ні про що не говорить. Самодіяльний художник від народного відрізняється тим, що перший, як, до речі, й професійний майстер, в творчості відображає лише своє особисте бачення світу, тоді як у творах народного художника завжди присутні елементи міфологічного мислення даного етносу. В них закладено код багатовікової історії нації. Я й сам іноді дивуюсь, як на маминих картинах, здавалося б, нізвідки з'являються міфологічні істоти: дерева— люди, коти з людським виразом очей. І розумію, що це в ній говорить голос далеких предків. В жодних інститутах цьому не вчать...
Що для матері найголовніше
— Свого часу, — продовжує Володимир, — український народний живопис на весь світ прославився завдяки Катерині Білокур, Марії Примаченко, Ганні Собачко-Шостак. Це дійсно геніальні художниці, що акумулювали в собі мистецький геній народу. Та їх твори були лише вершиною піраміди, в основі якої стояли сотні інших, можливо, менш талановитих, але по-своєму цікавих народних митців. Мама вам розповідала, як у неї розбігалися очі від картин на ярмарку у Лохвиці. А таких ярмарків по всій Україні було ого-го скільки! Потім, у 30— 40 роки так звана станкова народна картина була, по суті, заборонена більшовиками. Чому? Та з тієї причини, що в творах сільських художників яскраво прослідковувалася національна ідея. Погляньте, наприклад, на цю роботу...
Володимир демонструє картину невідомого художника: дівчина веде коня за повід й плаче, поруч йде старий батько й наставляє сина. Здавалося б, зовсім безневинний сюжет...
— Зверніть увагу на форму, — підказує Володимир. — Хлопець одягнений в стрій петлюрівського військовика! Ну навіщо радянській владі були такі художники?! А тепер інший аспект. В 1933 році більшовики організували в Україні нечуваний голодомор. А вже наступного року при Києво-Печерській лаврі почали діяти майстерні для митців із народу, куди, до речі, серед інших потрапила й Примаченко. І майже одразу пройшли виставки — у Києві, Москві й навіть Парижі. Влада тим самим немов би говорила: про який голодомор на Україні може йти мова, там все чудово, процвітає народне мистецтво. В той же час в СРСР діяв закон, згідно з яким продавати свої картини мали право лише члени Спілки художників. Це, з одного боку, дозволяло тримати на прив'язі професійних художників, а з іншого — підрубувало коріння народного живопису. Як наслідок — сьогодні майстрів, зокрема тих, що працюють в жанрі станкової народної картини, практично не залишилося. Декілька років тому пішла з життя львів'янка Ганна Шабатура. Наша мама, по суті, залишилася одна на цій «наївній» ниві.
— Хоча бажаючі творити в цьому напрямі є, — додає Світлана. — На фестивалі «Країна мрій» до мене підходило багато людей з питанням: «А чи можна взяти уроки у вашої матері?». Мама, звісно, була б рада, та де взяти приміщення? Зрештою ми домовилися про відкриття школи народного живопису при Музеї Гончара. Але спочатку нам треба якось розв'язати своє житлове питання.
— Надії на власне помешкання у столиці у вас немає?
— Купити житло в Києві на зарплату музейного працівника сьогодні просто нереально... — знизує плечима Володимир. — Звісно, час від часу ми продаємо свої роботи. Мамині картини, наприклад, з задоволенням купують іноземці. Але нам все-таки хочеться, щоб її роботи залишилися в Україні. Було б дуже добре, якби при одному з київських музеїв була створена постійно діюча експозиція українського малярства на склі — мама із задоволенням віддала б туди частину своїх робіт...
Світлана НАКОНЕЧНА.
ДЯКУЮ БОГОВІ...
Я запитала Анастасію Трохимівну, чи не стомилася вона від побутової невлаштованості. Художниця відповіла: «В моєму віці жити по чужих кутках важко. Але я на свою долю не скаржуся. Дякую Богу за здоров'я, за те, що навіть у 84 роки можу малювати без окулярів. А ще в мене дуже гарні діти — талановиті, працьовиті, мене шанують, між собою ладять. А для матері це — найголовніше...»
Анастасія Трохимівна на відкритті виставки колеги Григорія Синиці у Кривому Розі.
Фото автора.