Генерал Володимир Рокитський: Мені завжди хотілося чогось серйозного

      СБУ має чіткий образ найзакритішої організації. Ясна річ, характер роботи багато чого диктує. З начальником управління СБУ в Закарпатській області Володимиром Рокитським ми домовилися, що говоритимемо про все, що можна. А можна говорити про долю однієї людини. І на цій долі показати багато чого з того, що ховається за неприступною вивіскою СБУ.

«Про те, що мій дід був репресований, я дізнався від органів»

      — Пане Володимире, розкажіть про себе. А то СБУ надійно ховає відомості про своїх генералів.

      — Ну чому? Просто ми — люди скромні. (Посміхається. — Авт). Не звикли себе вип'ячувати.

      — Але все ж таки...

      — Нічого особливого. Звичайна біографія. Народився 28 травня 1956 року в Кишиневі — у День прикордонних військ. Батько мій з Київщини. Після закінчення Київського харчового інституту був направлений у Молдавію на роботу. Там одружився з українкою з Придністров'я. У тата було хворе серце, тож лікарі рекомендували йому змінити клімат. От він і повернувся на батьківщину — в місто Фастів, великий залізничний вузол за 60 кілометрів від Києва. Тож із шести років я виростав на Київщині.

      — І це допомогло татові?

      — Він помер рано — у 48 років, після операції на серці. Фактично заробив собі хворобу студентом. Виступав за збірну Києва з плавання. Надірвався й отримав ваду серця.

      — А кажуть, що плавання — найздоровіший вид спорту...

      — Правильно, але коли ти хворий на ангіну і б'єш рекорди... Все це дуже важко... До речі, його батько, а мій дід Архип, був репресованим.

      — І ви потрапили до спецслужб?

      — Я навіть не знав про це. Я ж діда в очі не бачив.

      — А коли дізналися?

      — Коли оформлявся в органи. Мені про це розповіли там. Тоді я запитав батьків. Вони підтвердили. Такий був час, що оберігали дітей від такої інформації.

      — І за що репресували діда?

      — За антирадянську діяльність.

      — Ну і ну! І що ж він таке вчинив?

      — Мабуть, щось не те сказав. Це ж кінець 30-х років був. Пік сталінських репресій.

      — Це якось відбилося на вашій родині?

      — Дід із таборів не повернувся. Батько вірші писав, хотів учитися журналістиці, але документи не прийняли. До ідеологічних установ дітям репресованих шлях був закритий. Тож довелося задовольнитися головним механіком Кишинівської кондитерської фабрики.

      — А як вас прийняли в органи з такою біографією?

      — На той час радянська влада діда вже реабілітувала. Зрештою, там були люди теж недурні і вміли робити висновки.

      — Гаразд, повернемося до фастівського дитинства. Що вам згадується?

      — Не можу похвалитися, що в мене було веселе дитинство: батько хворів, мама працювала на двох роботах. То ми з братом допомагали їй халати прати. Вона працювала лаборантом на заводі, а пранням підробляла. Багато грошей потребувало батькове лікування.

      — А чому ви пішли вчитися на біолога?

      — Так життя повернуло. Я дуже хотів моряком стати. Але було ще одне захоплення, яке передалося від батька, — природа. Ми часто з ним гуляли. Бо йому рекомендували прогулянки на свіжому повітрі. У нас вдома різні птахи жили.

      — Птахи?

      — Сови, іволга, водоплавні. Одну зиму всі ходили митися в баню, бо у ванні у нас жила чомга.

      — А це що таке?

      — Такий птах із чубчиком. За зиму з'їла у нас 33 кілограми риби! Але весною я її випустив. Підлікував і випустив. До мене навіть приїжджав відомий московський біолог Благосклонов. Збирав матеріал для книжки «Птахи в неволі».

      — Серйозно?

      — Цілком! Моя дипломна робота називалася «Екологія сов Фастівського району».

      — Це що — з власного досвіду?

      — Так. Ночами лазив по лісі, фотографував. Брав напрокат фоторушницю.

      — Мабуть, активним були студентом?

      — Після війська я повернувся до університету вже зрілою людиною. Батько дочекався мене і пішов на операцію, після якої вже не опритомнів. Мама залишилася сама. Довелося її підтримувати. Їздив у будівельні загони, працював зварювальником. На третьому курсі обрали студентським деканом. Грав у ансамблі. На біофаці ми навіть мали своє ВІА.

      Коли вже закінчував університет, більше часу віддавав громадській роботі, комсомолу. Пропонували вступати в аспірантуру. Я розумів, що наукою треба займатися серйозно. Але мене тягнуло до військової романтики. Хотілося чогось суто чоловічого, серйозного, відповідального.

      — І вирішили стати Джеймсом Бондом?

      — Ну не зовсім, але щось таке. Звернувся в органи. А там треба було виконати низку вимог: життєвий досвід, служба в армії, партійність, одруженість. Тож пішов учителем у школу. Звідти мене забрали у міський комітет комсомолу і не хотіли відпускати. Я був другим секретарем, відповідав за різні громадські заходи — турніри «Шкіряний м'яч», «Золота шайба». Цікаво було. Навіть стягнення отримав від ЦК комсомолу!

      — Ого!

      — Покритикували у пресі свого першого секретаря. До речі, ім'я Леонід Козаченко вам щось говорить? Скандал при Кучмі з затриманням керівника «Украгробізнесу» пам'ятаєте? Так це наш фастівський комсомольський ватажок.

      — А ви з ним потім спілкувалися?

      — Його справді підставили. Я навіть писав довідку голові СБУ. Дружина мені дякувала: «Володю, нині знайомі бояться зі мною навіть зустрічатися». Я по натурі інший. У важкій ситуації людину підтримати треба, а не відвертатися. Те, що колись було, давно минуло.

      — І в якому році перейшли в «органи»?

      — У 1984-му. На моє місце претендувало ще дев'ятеро. Так що вибір був жорсткий. І прийшов я простим «опером» — від самих низів.

      — Ще доучувалися?

      — Аякже! Спеціальна школа в Києві.

      — 1985 рік — початок перебудови. Часи суспільних потрясінь...

      — Тоді ще такої боротьби не було. Але відразу після випуску нас направили забезпечувати безпеку Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Москві. Яскраві спогади. Все відбувалося під виглядом комсомольських оперативних загонів. Ніхто з нас не світився.

      — Буцімто звичайні комсомольці?

      — Так. Але ж ми виконували тільки функції безпеки.

      — А як робота звичайного фастівського «опера»?

      — Ви ж пам'ятаєте ті часи: статті Кримінального кодексу про незаконні валютні операції, спекуляція, фарцовка...

      — Наклеп на існуючий державний устрій, антирадянська агітація і пропаганда...

      — Анекдоти я до уваги не брав принципово. (Посміхається. — Авт.)

      — А що — могло й таке бути?

      — А колись було ж! Ми переглядали справи репресованих і були шоковані, за що людей переслідували.

«Доводилося стріляти навіть біля свого під'їзду»

      — Цікаво, як відбувався перехід від КДБ до СБУ? Не було внутрішніх протиріч, сумнівів?

      — Ні, ми всі розуміли, що зміни повинні відбутися. Суспільство розвивалося. Ми інформували керівництво про зловживання партійного начальства. Це був тільки початок боротьби з тіньовими процесами. І ми пишалися, що в цьому бере участь Комітет державної безпеки. Нас так виховували.

      — Що було з вами далі?

      — Потім двічі пропонували перейти в Київ, у відділ боротьби з корупцією та організованою злочинністю. У нас був період, коли Фастів трусило від убивств і розбійних нападів. Причому працювали десь три-чотири потужні організовані угруповання з хорошими методами конспірації. Фактично тоді вже на СБУ поклали завдання боротьби з організованою злочинністю. Мене у Фастові досі пам'ятають. Згадують добрим словом. За два роки ми припинили кримінальні розборки.

      — Невже все було так серйозно?

      — А ви не пригадуєте ті часи? Ми працювали спільно з УБОЗом. Затримували озброєних злочинців. Доводилося стріляти навіть біля свого під'їзду.

      — Біля вашого?

      — Дружина це мені не може забути. Я в той день вийшов на роботу в новому плащі. А треба було їхати на затримання. Я вирішив переодягнутися. Шкода було бруднити новий плащ. Приїжджаємо, а тут біля будинку починається стрілянина. Двоє «братків» почали з'ясовувати стосунки. Я за 30 секунд скинув плащ, вискочив і приєднався до своїх хлопців, які почали їх затримувати. Але один таки підстрелив іншого. Потім прокуратура перевіряла, чи не наша робота.

      — Веселий час був...

      — Нудьгувати не було коли. Бувало, брали цілі групи. Вони теж не сиділи, склавши руки. Підірвали на виході з дому начальника УБОЗу, з яким ми спільно працювали. Я особисто віз Юру Шараєвського до лікарні. Його важко поранили. Ми вже тоді почали займатися економічними злочинами.

      — І начальство, побачивши результати вашої роботи, запропонувало перейти в Київ?

      — Думаю, так. Став заступником начальника відділу боротьби з корупцією та організованою злочинністю Київського управління СБУ. А потім і очолив цей відділ. Займався викриттям озброєних формувань організованих злочинних груп.

      Затримували найвідоміших київських авторитетів, про яких стільки галасу. Вели багато цікавих справ по фальшивомонетниках, контрабанді. Нам пропонували великі хабарі. Забезпечені були б і мої внуки з правнуками.

      — То, може, щось розкажете? Наприклад, про кримінального авторитета.

      — Чули про Прища? У миру — Валерія Івановича Прищика. Його ніяк не могли затримати. Весь час був витік інформації. Навіть із СБУ. По цій справі ми працювали фактично втрьох: начальник управління — генерал-лейтенант, я і «опер». Більше ніхто нічого не знав. Тому й затримали Прища. Навіть посадили. Але згодом його випустили. А потім недруги вбили. Якби сидів, то ще би жив.

      — І що вам за цю справу було?

      — Отримав державну нагороду. До речі, в Києві заодно здобув юридичну освіту. Це дуже важливо для боротьби з економічною злочинністю. Адже вся вона будується на недосконалості нашого законодавства.

      — А потім вам доручили очолити управління вже у центральному апараті СБУ?

      — Було таке. Управління боротьби з корупцією в правоохоронних органах: міліції, податковій, державному департаменті виконання покарань, недержавних охоронних структурах.

      — Тому саме вас прислали на Закарпаття вивчати законність дій міліції під час затримання злочинців на стадіоні «Авангард»?

      — До речі, мої висновки про правильність дій міліціонерів не всім нагорі сподобалися.

«Після спроби викрадення доньку цілий рік охороняла «Альфа»

      — Ви брали участь у розслідуванні вбивства Гонгадзе...

      — Так, я був включений від СБУ в групу Генеральної прокуратури, яка цим займалася.

      — І чого вам не вистачило?

      — Політичної волі. Цю справу можна було завершити ще при Леоніді Кучмі. Все-таки СБУ спільно з Генпрокураторою генерала Пукача затримала. На той час не було достатніх доказів, аби пред'явити йому звинувачення за участь у вбивстві Гонгадзе. Але ми затримали його за знищення службових документів. Цікаво, що ми стежили за Пукачем, а міліція— за нами.

      — Навiть так?

      — Керівництво СБУ інформувало про це керівництво МВС і пропонувало дуже пильно тримати ситуацію під контролем, тому що і з одного, і з другого боку— озброєні люди у формі.

      — І що — справді міг виникнути конфлікт?

      — Ну уявіть собі, що «Альфа» везе Пукача із чернігівського СІЗО, яке передбачене законом для працівників правоохоронних органів. А за нами негласно їде міліцейське «супроводження». Для чого? Могли виникнути різні ситуації. Адже нитки від Пукача йшли далеко нагору.

      — Тому його й відпустили?..

      — Це вже від нас не залежало. Ми затримували виконавців, які брали участь у вбивстві Гонгадзе. Робили це одночасно і в різних місцях, аби вони не сконтактували між собою. До речі, вони визнали свою вину.

      — Тобто убивство Гонгадзе, по суті, розкрите?

      — Тепер зрозуміло, як це було зроблено.

      — І ясно, що це робилося за вказівкою Пукача?

      — Так.

      — Чи завершиться все рівнем виконавців, чи розслідування піде далі?

      — Важко сказати.

      — Потрібен Пукач?

      — Я думаю, що є оперативні дані: з ким Пукач розмовляв, навіщо відбувалося перезахоронення.

      — А що буде вбивцям? Довічне ув'язнення?

      — Це вже суд вирішить.

      — Вони ж знали, що коять злочин!

      — У правоохоронців є різні підрозділи. І все залежить, як там поставлена дисципліна. Адже з ними їхав генерал, який давав вказівки. Звичайно, в законі передбачається, що можна не виконувати злочинні накази. Але для цього треба мати неабияку мужність. А не тільки бачити перспективу чергових зірок, нагород чи квартир.

      — Але якби вони не виконали наказ, то самі стали б небезпечні для цієї групи.

      — Звичайно.

      — І скільки їх було?

      — Четверо.

      — І всі офіцери?

      — Так. У тому числі й водій. Після цього випадку їх ще двічі заохочували званнями, нагородами.

      — А справа була важка для розслідування?

      — З самого початку вона була складна й заплутана. Крім того, робилися всілякі перешкоди. Виходимо на людину, просимо: дай нам хоч якусь ниточку, тобі за це нічого не буде. А його відразу викликає заступник міністра МВС, дає стягнення і звільняє. Люди просто боялися.

      — А як ви опинилися на Закарпатті?

      — На день СБУ за розкриття цієї справи мені вручили орден Богдана Хмельницького. А потім викликають і кажуть: «От ви були на Закарпатті. Яка ваша думка?». Я відповідаю: «Чому починаєте так здалеку? Мені треба їхати на Закарпаття?». «Ну ми пропонуємо...» Я кажу, що пораджуся з дружиною. Самому ж не хочеться їхати в такому віці. І бути півтора року без сім`ї. Хочеться родинного затишку. В мене он донька рік ходила з охороною.

      — Чому?

      — Була спроба викрадення її з університету. Це ще коли я працював у київському управлінні і ми займалися економічними та кримінальними злочинами. Потім листа підкинули: «Скоро доченьке 18 лет и дом могилой может стать». Її наші дівчата з «Альфи» охороняли.

      — Навіть на лекціях?

      — Так, завжди хтось був поруч. Це дуже важко — жити так цілий рік.

      — І чим це закінчилося?

      — Тепер усі питання знято.

      — А це надзвичайний випадок для СБУ, коли охороняють сім'ї співробітників?

      — Не вперше і не востаннє. Я не раз бачив, як «Альфа» охороняє наших співробітників чи членів їхніх родин. Мене не охороняли. Навпаки: я хотів, аби злочинці виставляли претензії особисто мені.

      — А ви самі брали участь у затриманнях?

      — Звичайно.

      — Зброю застосовували?

      — У людей не стріляв. А фізичну силу проявляти доводилося.

«Закарпаття запам'ятається мені художниками»

      — Дружина погодилася на переїзд?

      — Хоч як дивно, так. Сказала, що дуже цікавий край, а ми мало їздимо. Донька залишилася в Києві.

      — А як у неї справи після того випадку?

      — Не повірите, але маючи університетський диплом, добре знаючи англійську та іспанську мови, раптом вирішила круто змінити своє життя і вступила до Київського театрального інституту. Тепер вчиться на акторку.

      — Цікавий поворот...Отож півтора року ви вже живете окремо?

      — Так, мене призначили начальником управління 1 квітня 2005 року. Коли мені дзвонили і вітали, я думав, що це першоквітневий жарт.

      — Що вдалося зробити за цей час?

      — Найперше— підняти планку завдань, аби уникнути дріб'язковості. Якщо це контрабанда, то за нею має бути організована злочинна група. Якщо економічні злочини, то повинні мати певні масштаби. Треба займатися тим, що називається державною безпекою, а не дублювати інші правоохоронні органи.

      — Що собою представляє Управління СБУ в Закарпатській області?

      — Це півтисячі чоловік з усіма службами. Відділи у нас невеликі — 20-30 чоловік. Найбільший— відділ боротьби з організованою злочинністю та корупцією. Цього недостатньо, бо хлопці працюють дуже напружено. У них практично нема часу на особисте життя. Не кожна дружина це витримає. Діти ростуть, їм теж потрібно увагу приділяти. Сьогодні ставиться питання про збільшення кількості посад у регіонах за рахунок центрального апарату.

      — Наскільки розумію, Служба безпеки має достатньо роботи на Закарпатті...

      — Так, адже рівень злочинців також зростає. Вони добре знають закони. Сьогодні нелегальна міграція і контрабанда — два головні бичі Закарпаття — є справами суто СБУ. Слідчий відділ, оперативні групи перебувають на постійному чергуванні. Вдень чи вночі вони їдуть за викликом і працюють. На кордоні чи в лісі. Куди треба, туди їдуть.

      — І «Альфа» теж працює?

      — Це невеликий підрозділ. Двічі на рік відбуваються антитерористичні навчання. Ясна річ, проводимо напрацювання спільно з «Беркутом» та «Соколом». Адже у разі чого нам не швидко зможуть надати підтримку з Києва чи Львова.

      — Ви займалися вивченням ситуації довкола «Авангарду». Тоді «Альфа» не підтримала працівників міліції, які затримували злочинців. Як це оцінюєте?

      — Все залежить від керівника. Він повинен був прийняти рішення і за нього відповідати.

      — Але оперативна інформація СБУ чітко показувала, що кримінальники готують провокацію проти мирних людей.

      — Якби я був керівником, «Альфа» б їх затримувала разом із міліцією.

      — Ваш погляд на технічне оснащення Управління СБУ в Закарпатській області?

      — Це одне з наших найслабших місць. Фінансування відбувається в дуже жорстких рамках, тож усе, що нам вдається переоснастити, відбувається в основному за рахунок благодійних коштів.

      От у цій історичній споруді, де розташоване управління, капітального ремонту за 70 років не проводилося. А тут державна безпека розташовувалася і за Чехословаччини, і за Угорщини, і за СРСР. Уже в цьому унікальність будівлі. А дах— як решето. Перед минулим днем СБУ крапало прямо над центральним входом. Люди заходять, а там стеля відвалилася. Латали всю ніч, аби перед гостями не осоромитися. Замість мільйона двісті тисяч гривень, потрібних на новий дах, з Києва дали лише половину. Але ж я не буду крити дах шифером в історичному центрі Ужгорода! Звернулися до облдержадміністрації, інших структур допомогти з ремонтом. Отак і виживаємо.

      — А як із зарплатою?

      — Вона однозначно недостатня. Ми вимагаємо від молоді повної самовіддачі, а з усіма накрутками платимо 800-1000 гривень. У цьому ми значно відстали від інших силових структур.

      — Які найболючіші точки СБУ?

      — Треба більше працювати над професійною підготовкою. Колись молодь була закріплена за старшими товаришами. Але тоді коло завдань було значно менше. Тепер хлопці приходять з навчання, і ми їх відразу кидаємо на передову.

      Потрібно підняти фінансову зацікавленість співробітників, адже вони розслідують тіньові схеми, бачать, куди ідуть гроші і які гроші. Треба мати дуже сильний характер, аби не спокуситися. Якщо держава хоче забезпечити свою безпеку, то мусить це врахувати.

      — А спецслужба може мати людське обличчя?

      — На що ви натякаєте? (Сміється. — Авт.). Ясна річ, що ми є частиною суспільства. От нещодавно керівник нашої прес-служби, підполковник Олександр Рішко виграв всеукраїнський поетичний конкурс імені Максима Рильського «Троянди і виноград». Так що встигають наші хлопці і вірші писати, і рекорди б'ють у гирьовому спорті, і в шахах перемагають.

      — А чим займається генерал Рокитський поза роботою?

      — Якщо чесно, часу майже не залишається. Хіба що пресу перечитати.

      — І що читаєте?

      — Все, що видається на Закарпатті, «Факти», «Україну молоду»... А ще люблю вилазки на природу — гриби збирати.

      — Чим вам Закарпаття ще запам'ятається?

      — Художниками. Я вже побував у багатьох майстернях. Люблю поспілкуватися з митцями, подивитися полотна. Я ж колись малював. Навіть закінчив художню студію. Друкувався в журналі «Юний натураліст». Тож на згадку хочу мати колекцію закарпатських художників.

З генералом спілкувався

P.S. Як стало вiдомо «УМ» з достовiрних джерел, генерал Рокитський найближчим часом може бути призначений одним з керiвникiв СБУ.