Хоч ці числа останні кілька років залишаються приблизно незмінними, вони все одно шокують. Цього року їх було 59% — тих, хто зараз проголосував би за незалежність України. Це неприємно вражає. Але так стверджує соціологія. Якщо точно — такі результати показало опитування, що його влітку провів Український центр соціальних та економічних досліджень ім. Разумкова. Кожен п'ятий не підтримав би незалежність, ще 21 — не взяли б участі у референдумі. Це при тому, що на референдумі 15-річної давнини за суверенітет України висловилося більше ніж 90 % громадян, які взяли участь у голосуванні. Про те, з чим пов'язане зменшення прихильників незалежності (та й узагалі про те, чи є факт такої «деградації»), «УМ» вирішила розпитати експертів.
Людмила Шангіна,
директор соціальних програм УЦЕПД ім. Разумкова:
— Думаю, люди розчарувалися не стільки в незалежності, скільки в тому, що їхні очікування не збіглися з тим, що ми отримали від незалежності. На мій погляд, головним очікуванням було покращення життя (і в матеріальному, і в духовному планах), причому для переважної більшості населення, а не для окремих громадян. Сьогодні стало краще двом-п'яти відсоткам, ми маємо мільйонерів і мільярдерів. А приблизно дві третини населення не отримали навіть того, що мали до 1991 року. І тим більше того, на що вони сподівалися, голосуючи за незалежність. Це перша причина.
А друга полягає ось у чому. У 1991 році за незалежність проголосували фактично всі. І таких регіональних відмінностей, які ми спостерігаємо сьогодні, не було. Якщо пам'ятаєте, менше голосів було тільки в одному регіоні — це Крим (54% за незалежність) і Севастополь (57%). Усі інші регіони менше, ніж 84 відсотки за незалежність не давали. Можливо, були різні очікування, але проявилася єдність, певна спільнота, яку Президент полюбляє називати «нацією».
За 15 років сталося багато всього, причому не без участі політиків. Особливо після 2002 року. Сьогодні дійсно маємо розрив. Ми стали чужі один одному. І цього в 1991 році теж ніхто не сподівався. Улітку ми проводили досить складне дослідження і з'ясовували ідентичність громадян. Результати виявилися досить невтішними. Усі регіони відчужені один від одного і вважають мешканців суміжних країн ближчими, аніж співвітчизників із сусіднього регіону. Навіть на Заході це є; йому поляки є ближчими, ніж жителі Донбасу. Те саме на Сході та Півдні, яким ближчі жителі Білорусі, аніж галичани. Мені здається, що це найбільш тривожна оцінка. Таке відчуження породжує розчарування.
Але розчарування — завважте — є вербальним. Вербальна готовність проголосувати проти незалежності — це вияв невдоволення тією ситуацією, яка склалася зараз. Але в будь-якому випадку ці дані повинні привернути увагу політиків. Вони мусять припинити розривати країну на частини і навчитися ставити інтереси народу вище за свої. Якщо в країні будуть бідні, то завжди буде невдоволення. Треба зробити все можливе (а ресурси України це дозволяють), щоб подолати злиденність. Тоді все буде добре.
Микола Рябчук,
публіцист:
— Чесно кажучи, я вважаю порівняння таких чисел некоректним. Адже в 1991 році за незалежність проголосували 90 відсотків громадян від тих, хто ВЗЯВ УЧАСТЬ у голосуванні. А на референдумі голосувало трохи більше вісімдесяти відсотків дорослого населення України. Якщо вирахувати пропорції, то вийде, що незалежність підтримало трохи більше 70% усіх українців (якщо бути точним, то в голосуванні взяло участь 84,18% громадян; відтак незалежність підтримало 76,15% усього дорослого населення. — Авт.). У принципі, ми отримаємо приблизно таку саму цифру, як і зараз. Ці числа співмірні.
Варто проаналізувати й інші цифри. На початку 90-х твердих незалежників було приблизно половина. Це ті, хто в березні 1991 року на референдумі голосував проти Союзного договору, а в грудні — і за незалежність, і за Чорновола як кандидата у Президенти. Ці люди знали, чого хотіли. Решта дві третини голосували за продовження совєцької країни, вони були з Кравчуком. Якщо відштовхуватись від числа твердих незалежників, то нині їх більше. Думаю, назбирається десь половина. Тому, в принципі, тенденція є позитивною.
Ігор Юхновський,
в. о. директора Інституту національної пам'яті:
— Тоді люди знали, що таке Радянський Союз. Він був поганою державою, особливо для українців. Тому громадяни хотіли змін. А зараз люди трішки розчаровані тим, як ми будуємо державу. І тим, що ті особи, які були комуністичними правителями, залишились при владі й тепер, тільки під іншою вивіскою: замість комуністичних функціонерів вони стали багатими бізнесменами, безпринципно змінивши свою суть. Крім того, є труднощі з господарством. Мені здається, що це поклало початок індиферентності, байдужості громадян. Вони думають, що як було раніше, так буде й далі: все одно бідні будуть бідними, а влада залишиться в багатіїв. Ситуацію можна змінити, якщо ми побудуємо сильний середній клас. А трудність життя призводить до розчарування. Тому я вважаю, що в цьому показникові у 60 відсотків немає нічого дивного.
Олесь Доній, один
із лідерів студентської «революції на граніті» 1990 року:
— Рейтинг незалежності насправді не падає. Усім нам слід усвідомлювати, що незалежність була досягнута завдяки певному компромісу. Йдеться, зокрема, про компроміс між націонал-демократичними силами і комуністичною номенклатурою. Комуністи в той момент для свого порятунку, для своїх економічних і соціальних перспектив зробили ставку на незалежність. Вони активно використовували незалежницькі гасла, агітували за суверенітет. Тому й було досягнуто такого колосального результату.
У подальшому частини старої комуністичної номенклатури зробили ставки на різні напрями, щоб потрапити у владу або взяти контроль над тими чи іншими регіонами. Хтось пішов у нацдемівську ідеологію, а частина поставила на проросійський напрям. Котрий, як виявилося, теж приносить досить великі дивіденди і можливість, як мінімум, репрезентації в парламенті, а як максимум — проведення свого кандидата на пост Прем'єра.
А 60 відсотків — це насправді колосальна цифра. Число реальних прибічників незалежності, які голосували на референдумі, збiгається з тими, хто тоді голосував за нацдемівські партії. Це десь чверть населення. А зараз за ці ідеї голосує майже 50 відсотків. Тобто з кожним роком існування України збільшується коло людей, які усвідомлюють себе українцями. Просто слід зрозуміти, що це процес не років, а десятиріч, якщо не століть.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
