Звіт перед сином

      У Галереї мистецтв Києво-Могилянки перед презентацією виставки «Вибраnе nезавершеnий проект», приуроченої до подання художника Сергія Якутовича на здобуття Шевченківської премії, було якесь університетськае збіговисько. У виставковій залі так і залишилися столи з порозливаним на них пивом, вином і недоїденими цукерками. Сполохані працівниці галереї, наступаючи журналістам на п'яти, замінювали порожні банки з-під пива на повні, а проріджені коробки цукерок — на щойно розкриті.

      Схоже, організатори розраховували на більшу кількість гостей. Але серед тих, хто завітав, були справжні поціновувачі мистецтва Сергія Георгійовича Якутовича, до речі, сина відомого і видатного художника, лауреата Шевченківської премії Георгія Якутовича. Наприклад, кінорежисери Юрій Іллєнко та Роман Балаян. Між привітаннями Сергія Георгійовича з 50-річчям автор фільму «Молитва за гетьмана Мазепу» вигукнув: «Із цими картинами можна прожити все життя, і кожного дня тобі відкриватиметься щось нове!». Власне, хоч Іллєнко і є особою зацікавленою (Якутович був художником на «Молитві», усі розписи, мозаїки на кіношних стінах будинку Мазепи, палацу Петра — справа його пензля), але не погодитися з Юрієм Герасимовичем не можна. Помітно, що автор — великий ерудит, добре знає історію. Це дозволяє Якутовичу не просто відобразити її, показати герби міст і сіл України або відтворити свої спогади про Іспанію, а й запропонувати свій погляд на минуле. І висловитися через картину. Посарказмувати. Цікаво, що над багатьма творами Якутович робить написи. Біля картини, де в Мазепи на голові замість капелюха  трилика Горгона — Петро І, а навколо — пересварена старшина, Якутович написав: «Для мене Мазепа — не герой, не міт, не діяч, хоча все це є і було... Це лихо з розуму... Ніжність, шляхетність і гідність.» Є й інші висловлювання: «И страх придумал кто-то, кто никогда не знал страха, а гордость — кто никогда не знал гордости» або «Каждый умрет только той смертью, которую придумал сам» (майже дослівно — Борис Грєбєнщиков).

      Сам Якутович посеред своїх картин, писаних чорною гуашшю, одягений у чорне, в окулярах у безбарвній оправі, схожий на містифікатора, на алхіміка серед своїх учнів. «Те, що я показую зараз, — каже він, — не доробок, не звіт. Навіть не підсумок того, що я зробив за 50 років. Це те, що я хотів би показати своєму синові. Бо вважаю: що б ти не робив і як би ти не жив, якщо в тебе є дитина, коли ти твориш, маєш бачити перед собою її очі. Наше покоління, ті, хто слухав «Бітлів», ми не старі, не зануди. Ми можемо показати, як не треба і як можливо. Проблема в тому, як показувати».

      Заступник редактора видавництва «Софія» Максим Добровольський — друг юності Якутовича. Так мені вдалося дізнатися, яким був Майстер, коли ще був учнем. «Розхристаним, — каже Добровольський. — Ми познайомилися на дні народження в спільного знайомого, то я подумав: «Ну й розхристаний, ну й патлатий». Сергій носив довге волосся. Він, хіппі, слухав «Бітлз» і був творчою людиною». Сергій додає: «Але мені було нецікаво виходити в люди. Я ніколи не був місцевим художником, не малював червоних гасел. У 1983 році у Берліні отримав гран-прі на виставці-конкурсі «За мир». Я намалював, як неможливо жити в СРСР. Після того став невиїзним. А потім, по розбудові, всі раптом побачили, що я цікава людина». Максим Добровольський ділиться враженнями: «Чи змінився Сергій? Просто його успадкований хист став трагічним. Сергій отримав премію на Берлінале, золоті медалі Академії мистецтв. Він уже Метр. Зараз його мова настільки виразна, що її не можуть заперечити жодні мас-медіа. А це — найважливіше».

      Деякі графічні роботи Сергія Якутовича, вивішені в галереї, ще не прописані до кінця, вималювані олівцем. Це вже робитиметься після трьох тижнів виставки, після «шевченківської» метушні, після того, як автор закінчить ілюструвати підручник з історії, і якщо ніхто з видавців, особливо Василь Шкляр, знову не підкине Шекспіра, Ніцше, Гоголя, Дюма чи Достоєвського. Власне, все це, як каже Якутович, незавершений проект. Життя триває.