Дмитро Табачник: слово — не горобець, долонею не втримаєш. (Фото з архiву «УМ».)
Наш народ, охайний і здоровий від природи, не любив крайнощів. Чи ви чули в порядній селянській сім'ї, щоб насміхалися з синагоги чи костелу? Траплялися окремі особи, що звертали розмову на слизьке, але вони радше слугували повчальним застережливим прикладом. Люди мали звичай приховувати сором. Сьогодні щораз більше їх провалюється у стан цілковитої безсоромності. Зважитись на безсоромність стало навіть модно. Що ж, екології культури пощастило ще менше, ніж екології довкілля: її не рятує жоден Грінпіс.
Радіоканал «Культура» веде цікаві інформативні бесіди, але якийсь пан М. вривається зі своїм антисемітським запитанням, всю культуру псує, і люди кажуть, що культура — з антисемітським душком. Часом цей душок програмується як начинка. Наприклад, в програмах МАУПу є обов'язкові дози. Часом із запахом арабської нафти, часом — із неприхованим тавром ФСБ. Безсоромність доходить до того, що навіть національну катастрофу — геноцид 1933 р. — використовують для звинувачення жидомасонів. Коли ж усе це перемішується з поганими приправами жовтої преси, то висновок стає загрозливо очевидним: культурна атмосфера в Україні забруднена і за своїм духом — антиукраїнська.
І є дуже погані симптоми: зараза перекидається на публічних осіб, які в кожному нормальному суспільстві є еталоном добропристойності. Совєтський режим був антиукраїнським, але чиновник надягав інтернаціональну маску, приховував свій сором і стримував свій душок. Нині загальне здичавіння доходить до патології, і те, що по ринку вештається українофоб чи юдофоб, нікого особливо не тривожить. Мовляв, є ж люди недобрі, є збочені, є просто хворі...
Ілюстрацією граничного отруєння культурного довкілля є інтерв'ю, яке дав віце-прем'єр з гуманітарних питань Дмитро Табачник скандальному журналістові Олесеві Бузині, який, як відомо, зробив собі зі своїх слабкостей професію. Зокрема йдеться про програмове кредо високого чиновника від культури: «Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем».
Має рацію Віктор Андрійович: ми таки справді унікальна держава. Бо в будь-якій іншій державі після подібної фрази віце-прем'єра з гуманітарних питань піднявся б такий скандал, що чиновник змушений був би негайно подати у відставку (достатньо уявити собі, як свого часу сприйняли б ізраїльтяни слова свого міністра: «Не можна вести культурну політику лише в інтересах вузького прошарку інтелігенції, яка домагається відродження івриту»). У принципі, для відставки було б досить протесту академіка Івана Дзюби, який поставив віце-прем'єрові декілька запитань, на які той, бачиться, не спроможний відповісти. Проте зневажливе мовчання п. Табачника не знімає з порядку денного самої проблеми: особа, яка дозволяє собі висловлюватися таким чином, не має права обіймати будь-який пост в уряді України. Ми взяли б на своє громадянське сумління великий гріх, якби не заявили відкрито й публічно: ми вимагаємо від уряду негайно відправити п. Табачника у відставку.
Вимога ця не є такою радикальною, як може видатися на перший погляд. Передбачити, що уряд України, швидше за все, проігнорує цю вимогу, насправді неважко. Так само неважко було передбачити далекого 1976 року, що уряд СРСР проігнорує вимоги членів Української Гельсінкської групи, ювілей якої п. Табачник хоче сьогодні запізніло відзначити. Проте і тоді, і тепер суспільству важливо обкладати свої уряди системою тестів, на яких вони виявляють свою справжню сутність. Отож, у випадку п. Табачника від уряду залежить, в який колір забарвиться наш простенький лакмусовий папірець.
Кілька думок ми хотіли б спрямувати й безпосередньо самому віцепрем'єру. Якщо для вас, п. Табачник, прошарок україномовної інтелігенції завузький, то поверніть нам легіони тих, що упродовж 70 років повставали в обороні людини проти насильства і навальної русифікації, а тоді приносились у жертву ідолу до кожних чергових роковин «великого жовтня». Якщо ви, п. Табачник, хочете чесного змагання з українством, то не лукавте самі й відміряйте бігунам однакові дистанції. Адже людина вашої освіченості не може не знати принципу «позитивної дискримінації» на користь переслідуваних, на якому тримається західна цивілізація прав людини. Якщо ви, п. Табачник, хочете справедливості, то думайте над лікуванням душі, над звільненням українського народу від жахіть, викликаних голодоморами й гулагами, бо саме жах, а не вищість російської культури, штовхав зневажених вами земляків до «мови великого Леніна». Нерозуміння або ігнорування цих речей просто несумісне з перебуванням на державній посаді в Українській державі.
Ваше єврейське походження мало б зробити вас зваженішим. Адже, висловлюючись згаданим чином, ви зробили прекрасний дарунок юдофобам усіх мастей, які скористаються з нагоди поєднати вашу погорду на адресу «вузького прошарку української інтелігенції» з вашим етнічним походженням. Тому ваша фраза має не лише антиукраїнське, а й антиєврейське звучання. Бо так було завжди: юдофобія одвіку отруювала долю українців, українофобія — завжди боляче вдаряла по євреях. Негативний посів отруює атмосферу для всіх.
Нинішній стан українства, без сумніву, тривожний, і то саме через брак доброї волі людей, що мали б ту волю втілювати. Саме вам, віце-прем'єру з гуманітарних питань, було довірено не допускати гуманітарної катастрофи. Втім найважливішою проблемою України є не поділ за мовами — шкода, що ви не помічаєте, як у російськомовному середовищі визріває не знане вам, але щораз відчутніше українське національне почуття! Справжнім цивілізаційним викликом для України є невміння розрізняти добро і зло, яке набуває воїстину апокаліптичних розмірів. Ілюстрацією цього служить все, з чим асоціюється ваша особа: тексти промов, які ви писали і пишете; дарунки, які даруєте власть імущим; накази, які віддаєте ОМОНові щодо учасників похоронної процесії; нехтування Інститутом національної пам'яті; врешті-решт обставини, за яких ви повернулись на урядові орбіти. Але вам як історику має бути добре відомо: відставка, в яку відправляє людей історія, є найстрашнішою. Чи пам'ятаєте ви, хто відповідав за гуманітарні питання в команді Кагановича? Ми також не пам'ятаємо...
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
