Раніше Мельниченко стояв за спиною в Кучми. Тепер стоїть над душею. (Фото з архіву «УМ».)
Я не знаю, скільки людей в Україні пам'ятають дату 28 листопада 2000 року. У цей день Олександр Мороз із трибуни Верховної Ради відверто, на весь голос, звинуватив українську владу у причетності до злочинів. Злочинів, які замислювалися безпосередньо у кабінеті Президента Леоніда Кучми. Минуло шість років. Чи покаране зло?
«Наша Батьківщина 14 років страждала від неволі. Ми були незалежні, але не були вільні. 14 років у цій країні була тиранія Кучми...»
Пам'ятаєте, якою була атмосфера режиму Кучми? По-перше, існував чіткий поділ на «своїх» і «решту». «Своїм» роздавалися вотчини, заводи і землі, звання і нагороди, закривалися очі на кримінальні справи і самі кримінальні справи на їхні «пустощі». Під «своїх» писалися «закони». Для своїх завжди горіло зелене світло в усіх напрямках. У той же час «решта» з останніх сил борсалася у злиднях, торопіла перед кожним представником влади і... звикала так жити. Якщо виникали інакомислячі, то ними раптом починали пильно цікавитися всі слідчі органи. З'являлася з перевіркою податкова — і починав руйнуватися бізнес. З'являлися «орли», «беркути», «соколи» — і «виявлялися» наркотики і зброя. Справи в судах тягнулися роками або не розглядалися взагалі. Особливо настирливі просто зникали. Журналісти ходили із «заклеєними» ротами.
Навіть народні депутати шикувалися, як на муштрі: на «свій–чужий» розрахуйсь. Доки Лазаренко був «свій», ніхто йому й не думав дорікати, крав він чи не крав. Але як тільки «господар» перейшов дорогу «хазяїнові» — каральна машина запрацювала.
Бажання однієї особи возвелося до рангу найвищого закону, і Україна слухняно жила за неписаною Конституцією і встановленими в кулуарах правилами. Дійсні закони були нікчемними папірцями. Від бажання однієї особи залежало нібито вільне волевиявлення всього народу (згадайте вибори 1999-го та референдум 2000 року). А структури, які мали займатися захистом людини і наглядом за дотриманням закону, роздавали «чорні мітки». Каральна машина підминала всіх, незважаючи на те, чи проста людина перед нею, чи недоторканний народний депутат.
«Не тільки я, але й уся українська спільнота має схилити голову перед Олександром Морозом, який набрався сміливості і перший з трибуни ВР сказав про це», — так згодом охарактеризував вчинок Мороза народний депутат Микола Замковенко.
Так, це був Вчинок. І скандал. Але не «касетний» — справжній. Його розпочав не Мороз, не «записи Мельниченка». Його автори — Президент України Кучма і президентська Адміністрація під керівництвом Литвина.
Мені часто закидають, що я занадто радикальний, що не вибираю слів і називаю злочинцями без суду. Так, я не суддя, але й не дипломат. Я став свідком, ще раз наголошую, свідком того, як замислювалися і відбувалися злочини. Я чув на свої власні вуха. Я бачив своїми власними очима. І я маю повне моральне право називати ці речі своїми іменами. Людина, яка клялася на Біблії захищати простих людей, а насправді щодня їх цинічно принижувала й грабувала, — така людина для мене, однозначно, — злочинець.
Я — офіцер. Я давав присягу на вірність не конкретній особі, а українському народові. І коли я побачив, що людина, яка має захищати Закон і Громадянина, організовує довкола себе, без перебільшення, банду...
Маленький українець при кучмізмі був ніхто. Людину могли побити, роками тримати в СІЗО, взагалі позбавити життя. Бо життя людини нічого не коштувало. Наприклад, районний чиновник міста Василькова побив мого батька. Бо батько, бачте, прийшов до нього як до посадової особи зі скаргою. А замість вирішення проблеми він отримав стусани. Місцева міліція, після того як дізналася, хто син, намагалася домовитися зі мною, мотивуючи це тим, що «начальник» — «свій».
18 жовтня 2000 року, коли я передавав Олександру Морозу записи розмов із кабінету Кучми, я йому розповів і про цей випадок з моїм батьком. Мороз мені тоді відповів: для того, щоб закон захищав просту людину, необхідно змiнити всю систему влади докорінно.
Я вдячний Олександру Морозу за те, що він, вже маючи записи, не пішов на кулуарні домовленості з Кучмою, як це могли б зробити інші політики на його місці, а оприлюднив записи чесно й відкрито.
...Ішлося не просто про подвійні стандарти української політики, якісь її підводні течії. У записах iз президентського кабінету люди почули мову варварів і думки варварів. Відповідним було все: тон розмов, лексика, теми.
Звісно, люди, що звикли думати, здогадувалися, якими методами робиться українська політика. Знали, влада корумпована і не чистоплотна. Але щоб ТАКІ розмови велися в кабінеті Президента країни... Подібне не могло наснитися і в найстрашнішому сні!
Під час президентських виборів 1999 року з президентського кабінету йшли накази витрушувати з державної скарбниці все на кампанію Кучми. Пам'ятаєте, як, наприклад, головний фінансист виборів Кучми Бакай виконував команду знайти додатково 250 млн. доларів? Пам'ятаєте, як саме звертався Кучма до Бакая: «Ты мне, Игорь, я тебе в глаза смотрю, ты мне говорил, что я вам обеспечу 250 миллионов долларов на избирательную кампанию. Они сейчас нужны! Ты понимаешь, дальше деньги на х... не нужны!.. Сегодня надо же наращивать позитивы, е... твою мать!»
З президентського кабінету лунали команди застосовувати силу проти інших кандидатів у президенти. Пригадайте теракт у Кривому Розі. У розпал президентської кампанії на мітингу біля Інгулецького будинку культури під ноги людям кинули дві гранати. Тоді тяжко покалічило понад 40 осіб. Це фактично був перший політичний теракт у новітній історії України. Вже саме це мало б примусити правоохоронні органи докладно в усьому розібратися. Натомість швидко призначили «крайнього» і навіть не намагалися з'ясувати нічого по суті, шукати замовника.
Із прямого наказу першої особи держави без жодної законної санкції всі прослуховували всіх. Із президентського кабінету летіли команди «роздягнуть, б..., без штанів оставить», «бери за ж...у», «вивезти його, викинуть», «я ж тєбя назначiл, поетому давай».
Згадайте також аферу з облігаціями Нацбанку України, яких лише у Кучми було на 3 млн. доларів. І ця, і інші афери — із сумським «Хімпромом», із «Криворіжсталлю», з багатьма іншими підприємствами проверталися без жодних докорів сумління.
Газети «Сільські вісті», «Свобода», «Грані», «Дзеркало тижня», сайт «Українська правда» і багато інших добре мають пам'ятати, що робилося в часи Кучми зі свободою слова. Як пам'ятатимуть це діти журналістки Коробової, котрих звільняли з роботи через статті матері.
Наведені вище приклади просто не вичерпні.
Система, створена Кучмою, вимагала покори і жертвоприношень.
Генеральній прокуратурі України я офіційно надав свідчення, що маю докази того, що лише сім'я Кучми пограбувала Україну приблизно на 8 мільярдів доларів!
По дорозі від ласого президентського пирога також відкушували інші «президентські діти» — «губернатори», більші і менші чиновники, всі, хто був наближений і обласканий. А це ті кошти, в яких, зокрема, і сьогоднішня ціна на газ, і зарплати, і пенсії, і тарифи ЖКГ.
Я не буду розбиратися, до чого Кучма був більш жадібний — до грошей чи до влади, що було мотивом, що наслідком — це, дійсно, справа слідства. Я свідчу про факти.
Знаю, до мого вчинку і тоді ставилися, і зараз ставляться по-різному. Але з першої ж секунди всі причетні до української політики абсолютно точно знали: в записах, зроблених у кабінеті глави держави — правда. І найпершим це «визнав» сам Леонід Кучма. У той час, як начальники всіх спецслужб в унісон заперечували, що Микола Мельниченко взагалі існує, «трусили» всіх моїх родичів і знайомих.
Я досі прошу в батьків вибачення за всі страждання, яких їм завдав. Але тоді, здавалося, мета досягнута — українське суспільство прокинулося. Люди струсили з очей полуду і заявили: «Кучму — геть!». Почалася нова історія незалежної України.
Пам'ятаєте, як у 2000 році постали перші намети на Майдані? Як зароджувалася «Україна без Кучми», Форум національного порятунку? Як у прагненні покласти край бандитському режиму і повернути Україну на європейський шлях об'єдналися і прості люди, і різномасті політики.
Що ж сталося потім?
У будь-якій іншій країні після подібного викриття Президент та його оточення негайно пішли б у відставку. У будь-якій іншій країні, але не в Україні. Чому так не сталося в нашій державі?
Кажуть, люди довго доростають до того, щоб називатися громадянами правової держави. Українці так і не доросли? Я категорично не згоден із подібними твердженнями. Це українські політики не доросли до рівня простих людей.
Тоді, здавалося, всі зрозуміли, що ситуацію слід негайно міняти. Що необхідно змiнювати саму систему влади. Але так само зрозуміли це і політтехнологи. Гасла, на які був спраглий народ, використали в черговій виборчій кампанії.
«Бандитам — тюрми!» — це вдале рухівське гасло поніс як прапор кандидат у президенти Віктор Ющенко.
Тепер мої запитання до вас, Вікторе Андрійовичу.
Спочатку ми не були з вами безпосередньо знайомі. Так, бачилися під час службових відряджень: ви — голова Національного банку, я — офіцер охорони. В силу обставин, мені стало відомо про провокації, які готувалися у кабінеті глави держави проти вас, коли ви були Прем'єр-міністром. Я попереджав вас у тому числі і через Євгена Червоненка. Ваша команда в уряді справді щось робила, а з президентського кабінету йшли команди ставити палиці їй в колеса...
«Я его (Ющенка. — Авт.) увольнять не буду, я его унічтожу — раз і навсєгда», — в цій фразі весь Кучма і його епоха.
Згодом гінці від вашого імені неодноразово підходили до мене. Переконували, що я сам не доведу справи до кінця, що складно знайти відповідний юридичний механізм для правосуддя, що існують інші методи. Просили не чіпати «пораненого звіра Кучму».
«Не смикайте за хвіст мертвого тигра», — так, здається казав Стретович? Мене просили бути лояльним, казали: слід враховувати те, що «Україна набуває традицій європейськості, започатковує традицію непереслідування колишніх перших осіб». Оце так! Уявіть собі, що щось подібне прозвучало б у повоєнній Німеччині щодо Гітлера? Чи щоб Америка пішла на домовленості з Бен Ладеном?
Хай усі «лояльні» вийдуть сьогодні на Майдан і скажуть людям просто в очі, що Кучму судити не треба.
Я не хочу вірити, що ви, Вікторе Андрійовичу, стали Президентом України, завдячуючи якійсь підпільній угоді з цим «пораненим звіром». Помаранчевий шарф перемоги вам пов'язав Український народ на майдані Незалежності. Так!
Я не маю наміру аналізувати дії вашого оточення. Я навіть був би готовий сприйняти той факт, що екс-Президенту Кучмі були дані гуманні гарантії — заради того, щоб на Майдані не пролилася людська кров.
Але Кучма мав публічно вибачитися перед українським народом і відшкодувати йому всі завдані матеріальні й моральні збитки!
Наголошую: в кабінеті Президента Кучми чинилося не просто беззаконня, а злочини. І, найстрашніше — це залишилося непокараним. Власне, це непокаране зло породило відчуття тотальної безкарності й у політиків нового пришестя.
Минуло вже шість років. Як того й прагнув Майдан, помінялася влада. Нові політики прийшли в той самий кабінет — і...
Знаєте, чому сьогодні Україна в розпачі? Чому недавні соратники розійшлися по різних кутках, поволікши за ногами розтоптані, пошматовані людські надії? Відповідь очевидна: не можна побудувати нової країни на старих засадах. Не буде правди, доки не покаране зло! І це саме воно дозволило забути «помаранчевим» свої клятви на Майдані.
Проголосили принцип «трьох «П»: порядність, професіоналізм, патріотизм. А чому забули Правосуддя?! З правосуддя треба починати!
Я й сьогодні переконаний: вести записи у президентському кабінеті необхідно. Офіційно. І в такому разі нікому — жодному куму, свату, брату, «любому другу» — й на думку не спаде в кабінеті Президента підбивати на неправові, корупційні діяння, вирішувати шкурні питання.
Колись «Дзеркало тижня» назвало мої записи «міною уповільненої дії». Так, я погоджуюся, це міна уповільненої дії, яка закладена під зло. Пульт від цієї міни перебуває все ще у ваших руках, Вікторе Андрійовичу.
Кучма обібрав народ, як липку. Просто розклав свій політичний пасьянс і розікрав державу. Але відібрати в людей надію — значно більше зло щодо людей.
Я не хочу, щоб 28 листопада згадували як початок «касетного скандалу». Я хочу, щоб цю дату відзначали як річницю правди — День правди.
За вами, пане Президенте, шанс визначити День правосуддя.
Цими днями колишній майор держохорони Микола Мельниченко перебуває в Україні. По приїзді він оголосив про свій намір надати «записи» тимчасовій слідчій комісії Верховної Ради з контролю за розслідуванням справи про вбивство журналіста Георгія Гонгадзе.
«Я привіз деякі записи, у тому числі нові матеріали, й офіційно хочу їх передати тимчасовій слідчій комісії», — сказав Мельниченко в ефірі телекомпанії НТН. При цьому він висловив недовіру слідчим Генеральної прокуратури.
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
