У радянські часи осіб, яким вдавалося вирватися за межі СРСР і знайти прихисток за кордоном, називали «нєвозвращєнцами». З поверненням в Україну Володимира Щербаня ми маємо нагоду започаткувати зворотний процес і побачити серед «возвращєнців» до болі знайомі обличчя — приміром, Бакая, Білоконя, Боделана, Засуху, Пукача. Це, звісно, жарт. Точніше — напівжарт, адже й на екс-«губернатора» Сумщини ніхто особливо не чекав. То де гарантія, що завтра перераховані персони не утворять натовп на кордоні, покінчивши з «екзилом»? В такому разі їх варто згадати — це по-перше. Замислитись над причинами, що роблять можливими вояжі «туди і звідти», — це по-друге. І, нарешті, «вирахувати», куди приведе наших «героїв» їхня ностальгія за Батьківщиною — у тюрму, велику політику або навіть (за прикладом відомого прихильника федералізації країни) у депутатське крісло? А відтак і спробувати дати відповідь на вже суто риторичне питання, куди ж ця сама Батьківщина котиться...
Перший (за алфавітом) вигнанець Помаранчевої революції — Ігор Бакай. Особа надто відома, аби довго «рекомендувати» читачеві. Колишній керівник «Нафтогазу України» і «батько» ДУСі (Державного управління справами при кучмівській Адміністрації Президента) нині мешкає в Росії. Хоча частіше, як твердять поінформовані джерела, він усе ж перебуває за далеким бугром. Отаборився Бакай у самому центрі Москви, має, до того ж, і «невеличку мазаночку» в елітному підмосковному селищі. У Білокам'яній він нібито заснував власний бізнес, а відтак володіє компанією, назва якої і профіль діяльності — не відомі.
Оголошений у розшук, Бакай на початку цього року несподівано «знайшовся» в ефірі телеканалу «Інтер». Другого березня в інтерв'ю журналістам він оголосив, що «для мене Україна — це пройдений етап. Я громадянин Росії й обстоюватиму інтереси своєї країни». Тоді ж з'ясувалося, що вже минув майже рік, як Бакай отримав російський паспорт, а вирушив він на північ іще за два-три місяці до президентських виборів-2004. «Ми з родиною давно вирішили переїхати до Москви», — сказав він. Отож, підкреслив Бакай, причиною еміграції стало аж ніяк не намагання заховатися від українських правоохоронців. Тим паче що й гріхів ніяких Бакай за собою не пригадує, бо нічого незаконного на жодній зі своїх посад він не робив.
Свій розшук Бакай назвав «фарсом», влаштованим «певними політичними фігурами в Україні». А чутки про затримання спростував. «Я співпрацював зі слідством українським і співпрацюю. І не хочу, щоб Луценко перекручував факти», — заявив тоді Бакай, зазначивши, що влітку 2005-го приходив до прокуратури Кунцевського району Москви цілком добровільно, аби надати свідчення, які чекала від нього українська сторона.
Насправді ж Головне контрольно-ревізійне управління виявило під час своїх перевірок, що Держуправління справами на чолі з Ігорем Бакаєм незаконно витратило майже 830 мільйонів гривень. (Що ж, мабуть, Бакай мав рацію, коли, пояснюючи переїзд до Москви, казав, що всі свої наявні таланти він уже розкрив в Україні — адже на пограбування держави у таких масштабах дійсно треба мати неабиякі навички, дар і натхнення!). Пізніше до першого обвинувачення, висунутого Бакаю, додалось іще одне — зловживання службовим становищем. Відтак Міністерство внутрішніх справ оголосило Бакая в міждержавний розшук, а Печерський місцевий суд санкціонував його затримання і доставку під вартою в Україну. Однак російські правоохоронні органи, як ми бачимо, не поспішають співпрацювати з українськими, а Ігор Бакай — повертатись на Батьківщину.
Та й навіщо Бакаю вертатись в Україну, якщо й у Москві його оточують — як казали у XIX столітті — «компатріоти», а простіше кажучи — співвітчизники? Приміром, колишній міністр МВС Микола Білоконь теж замешкав у столиці Росії. За вже дещо застарілими даними, у Москві він зустрічався і з Бакаєм, і з Максимом Курочкіним, про «візит» якого в Україну неодноразово писала «УМ». Екс-міністр має у Москві чи то власну квартиру, чи то цілий будинок — точні дані з цього приводу невідомі.
А на Батьківщині Білоконь залишив розкішну дачу, будівництво якої чомусь профінансувала держава. Саме так: Білоконь, котрого розшукують як фігуранта не однієї кримінальної справи (в тому числі й справи про будівництво дачі в селі Рожанка Сколівського району Львівської області) «позичив» з держбюджету 432 тисячі гривень для зведення заміського будиночка.
Але насолоджуватись архітектурною і пейзажною красою Білоконю так і не судилося. Хоча хтозна, можливо, «там, під Львівським замком...», громадяни ще побачать колишнього першого міліціонера України. Принаймні категоричних заяв про своє неповернення Білоконь не робив.
Важко сказати, чим має завдячувати Росія тому, що мало не на кожен її квадратний метр припадає колишній український можновладець, але ще одна розшукувана МВС України персона — екс-мер Одеси Руслан Боделан — теж перебуває на теренах північного сусіда. Щоправда, йдеться вже не про Москву, а про Санкт-Петербург. Боделан, підозрюваний у зловживанні службовим становищем, як з'ясувалось, працює директором зi зв'язкiв з громадськістю Санкт-петербурзького морського порту. «Треба ж мені на щось жити!» — пояснював Боделан вибір професії в інтерв'ю «Комсомольській правді в Україні».
Тоді ж Боделан додав і те, що він залишається громадянином України, але додому поки що не збирається. При цьому він твердить (так само, як і Бакай), що ніколи й не думав переховуватися: спочатку лікувався в московському військовому шпиталі, а потім перебрався до Петербурга, де працює за договором. А ще Боделан свідомий того, що в Україні на нього чекає арешт, тож простувати прямо у широко відчинені двері в'язниці він наміру не має. Тим паче що до українського правосуддя в нього довіри нема, а все, що відбувається довкола нього, Боделан вважає політичними репресіями.
Що ж стосується розшуку Руслана Боделана, то російська сторона припинила його в односторонньому порядку через те, буцімто, що в Головному інформаційно-аналітичному центрі МВС Росії було вказано неправильні дані про завершення пошуків екс-мера Одеси українськими правоохоронцями. Дізнавшись про це, одеські активісти партії «Пора» зібрались під стінами Генерального консульства Росії і тільки поспівчували «економіці Російської Федерації», у якої попереду всі ті матеріальні втрати, які понесла Одеса в період «правління» там Руслана Боделана.
...Невідомо, з якої причини російська сторона так опікає українських «опальних» мужів. Iз цього приводу можна лише множити версії. Напевно, Бакай, Білоконь і Боделан потрібні нашим сусідам лише як козирі у певній політичній грі, поле і правила якої ще не окреслені остаточно. В такому разі вони навряд чи можуть почуватися цілком убезпеченими від зазіхань на їхню свободу з боку українських правоохоронних органів. Адже в певний момент часу їх, як використаний матеріал, можуть викинути геть за межі Росії та вручити прямісінько українському МВС. З іншого ж боку, доля інших «колишніх» не налаштовує на надто песимістичні прогнози. Їм непогано живеться при «помаранчевій владі».
Чи то в Росії, чи то в Білорусі, а може, навіть i в Україні переховувався (і переховується по цей час) екс-«губернатор» Київщини Анатолій Засуха. На початку цьогорічного літа він, щоправда, виринув із політичного небуття і з'явився в Києві. Принаймні так стверджувала його дружина — народний депутат від Партії регіонів Тетяна Засуха. «Він уже повернувся в Київ. Зараз — удома, відпочиває, зустрічається з мамою і друзями», — інформувала вона. «Вигнанця» Засуху, однак, так ніхто і не побачив, і жодної обіцяної прес-конференції він так і не провів. А щодо міністра МВС Юрія Луценка, то він свого часу висловлював упевненість «на 70 відсотків» стосовно того, що Засуха і не переступав порога «родинного маєтку» у рідній Ковалівці.
Тож влітку 2005-го Ковалівку навіть намагалися «штурмувати» правоохоронці, однак на захист сімейного гнізда з усією рішучістю стала Тетяна Засуха. «Народний депутат Тетяна Засуха, зловживаючи статусом народного депутата, намагається приховати від слідства і кримінальної відповідальності підозрюваного у вчиненні економічних злочинів свого чоловіка. На цей момент вона підбурює мешканців села чинити злісну непокору працівникам міліції. Я маю відеоматеріали про те, що близько 500 чоловік несуть так звану варту, не допускаючи працівників міліції України до виконання рішення суду щодо пана Засухи», — коментував тоді Луценко.
Рік по тому Тетяна Засуха стверджувала, що 24 травня 2006-го Інтерпол зняв із міжнародного розшуку її чоловіка, і цю її заяву МВС України ані підтвердило, ані спростувало. Нагадаємо, що Засусі інкримінується вчинення злочинів, передбачених частиною 3 статті 365 (перевищення влади або службових повноважень, що призвело до важких наслідків) і частиною 2 статті 366 (службова фальсифікація, що призвела до важких наслідків) Кримінального кодексу України.
Генерал Олексій Пукач, звісно, має принципову відмінність від списку вище перерахованих «достойників». Ба навіть не одну. По-перше, переховується він, судячи з даних ЗМІ не в «близькому», а в «далекому» зарубіжжі. По-друге, вдаритися в біга його спонукали не економічні злочини, а ймовірна причетність до вбивства Георгія Гонгадзе. По-третє, він зник ще до утвердження в країні «помаранчевої» влади.
Саме тому, напевно, про Пукача надходило найменше даних за останній час. Він не світився перед телекамерами, не давав інтерв'ю — словом, дуже ретельно замаскувався. Проте це ім'я — також у списку тих, кого ніби розшукують українські правоохоронці. Слово «ніби» передає тут певний скепсис від докладених ними зусиль. У випадку з Пукачем претензії передусім адресовані Генеральній прокуратурі, що курирує справу Гонгадзе, отже, і наявність (чи відсутність) у цій справі всіх свідків, обвинувачених тощо. Попри те, що справа вже слухається у суді, прогресу в ній мало, та й судове слідство не викликає особливої довіри: оголошеного в розшук Пукача «компетентні органи» знайти не можуть досі (краще за них виявляються поінформованими мас-медіа, що «бачать» Пукача то в Ізраїлі, то в Індії...). Так і триває безкінечна епопея з пошуками вітчизняних антигероїв. Які, як не дивно, поступово повертають собі нібито втрачені назавжди позиції. Вже ніхто не розшукує Сергія Ківалова, адже його місцеперебування відоме: це — Верховна Рада Україна. Колишній обвинувачений у «підрахуйстві» та інших смертних гріхах Ківалов нині є народним депутатом, обраним за списками «Регіонів» (так само, як і його колега по фракції Євген Кушнарьов). Уже повернувся на Батьківщину Володимир Щербань, свого часу проанонсував своє повернення у відеозверненні до однопартійців і Павло Лазаренко... Наша країна дедалі більше набуває сприятливого клімату для «блудних» своїх синів. Тих, що мали б лякатися самої думки про репатріацію хоча б тому, що вдома на них чекає покарання...
Якщо Бакай і Боделан вертатися назад не збираються, а Пукач і Білоконь із цього приводу мовчать, то Засуха і Щербань, схоже, планують знову займатися політикою. Втім про наміри Засухи.
Що ж до Щербаня, то він прямо анонсує бажання долучитися до активного публічного життя. «Я думаю, що я не зникну. Тому що мої колеги, мої друзі знаходяться всі в політиці. Я думаю, що вони знайдуть і для мене місце», — говорив Щербань відразу після повернення. На яке саме місце він сподівається, Щербань не уточнив. Лише зазначив, що «буде радитися зі своїми політичними друзями» та що «гіпотетично хотів би повернутися» на посаду сумського «губернатора».
Чи можна назвати це іще нечуваним і небаченим досі нахабством? І так, і ні. З огляду на те, що Генеральна прокуратура України закрила кримінальну справу проти Кушнарьова «за відсутністю складу злочину», слова Щербаня цілком логічні. Якщо можна «простити» одного, то чим гірший інший? Або чим гірший Щербань за того ж таки екс-Прем'єра Лазаренка, який, очевидно, свято вірить і в свою невинність, і в те, що його адвокати зможуть оскаржити винесений йому обвинувачувальний вирок. А відтак «каліфорнійський в'язень» повернеться в Україну, розбудує свою «Громаду», братиме активну участь у політичному житті і, як Засуха, «все про всіх розкаже»...
Ностальгія колишніх громадян країни за залишеною десь далеко рідною землею завжди додає плюсів — і самій державі, і її нерозумним дітям. Однак у даному разі навряд чи йдеться про сентиментальні почуття. Просто вчорашнім злочинцям, а сьогоднішнім нардепам (чи просто взятим на поруки вільним «художникам») здається, що зараз найбільш сприятливий час для того, щоб припасти до грунту, на якому ще може зійти чимало хабарів, крадіжок і, як кажуть правоохоронці, інших «економічних злочинів».
«Сьогодні ті, хто раніше втікав з України, боячись тут переслідувань, при теперішньому уряді будуть повертатися назад. Вони сподіватимуться на те, що це їхній уряд, що та політика, яку вони проводили, ті розкрадання, які вони робили, це — продовження політики цього ж уряду», — коментує ситуацію «нашоукраїнець» Юрій Ключковський. І додає: «Не тільки Щербань повернеться. Можна передбачити повернення інших діячів попереднього режиму, які ховалися від переслідувань у Москві, чи Петербурзі, чи в інших містах та країнах».
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
