Домашнє завдання для вчителів

      Щоб стати особистістю, дитина має знати про трагедію свого народу і навчитися співпереживати іншим. Утім нині майже неможливо на прикладі розуміння Голодомору виховувати найкращі моральні якості в українських школярів. Пересувні виставки, популярні видання для підлітків, доступні для вчителів документальні фільми залишаються невтіленими бажаннями окремих інтелектуалів. Поки що тільки «просунуті» вчителі намагаються розповідати учням про великий Голод 1932—33 років.

      «Тягар першопрохідців» по неораній ниві суспільних знань про Голодомор взяли на себе правозахисники, діаспора і Конгрес національних громад України. Зокрема, у Клубі толерантності при Конгресі відбувся семінар для молоді «Пам'ять про трагедії народів України у ХХ сторіччі». 30 школярів — українців та представників національних громад, поділившись на три групи, вивчали Голодомор. Кожна отримала історичні довідки і «дилему» — тобто вправу, яка ставить моральну проблему. Діти в ролях розігрували ситуації, в якій повинні були зробити вибір. А потім уся група обговорювала, правильно чи ні вчинили дійові особи. На роль «мудреців», які ділилися з підлітками власним досвідом, запросили правозахисників — членів Української Гельсінської групи, колишніх політв'язнів Василя Овсієнка та Йосифа Зісельса. У ролі експертів виступали політолог Арсен Жумаділов (голова кримсько-татарського об'єднання «Безім Крим») та Артур Фредекінд (дослідник з Українського центру вивчення Голокосту).

      Частина групи отримала ролі. Хтось на деякий час мав стати головою сільради, який чув про можливі розстріли за допомогу тим, хто приховує зерно. Хтось — молодим директором школи, який дуже любить дітей. Інші — опущеним учасником «бригади», бідною вдовою, яка вступила в колгосп від безвиході; присланим iз міста політруком; учасником повстань 1921 року проти радянської влади; євреєм-ремісником — батьком шістьох дітей; піонером Павликом. Ситуацію для дилеми розповів 88-річний очевидець Голодомору: «Молодому директору школи голова сільради наказує зібрати вчителів у «бригаду» і йти забирати в людей хліб. З кожним учителем іде «перевірений» комуніст. В одній iз хат директору трапляється мати з трьома дітьми. На печі він знаходить глечик iз зерном, але комуністу гукає: «Тут нічого немає!». Діти, з позиції своїх «ролей», обговорювали цей вчинок директора. Цікаво, що навіть «учасник бригади» не міг збагнути, як людина в такій ситуації могла б вчинити інакше і забрати поживу у трьох малят... «Ми з вами живемо у різних світах. Ви жили там, де була ненависть, а я живу там, де майже немає ненависті, є добро», — так символічно звернувся підліток до невинно загиблих.

      Керівник програми «Клуб толерантності» психолог Анна Ленчовська пояснює, що знання про трагедії розвивають якості співпереживання, необхідні для формування зрілої особистості. Про це писали Віктор Франкл у книзі «Людина у пошуках смислу» і Бруно Бетельгайм. Підліток повинен не лише знати, скільки мільйонів людей вбито, в яких місцях трапилися трагедії, які соціальні, релігійні та політичні чинники їх спричинили. Важливим є емоційне співпереживання, спроба відчути самому біль людини, яка невинно загинула. Вчителі, які розповідають про трагедії у школі, говорять, що цифри один, п'ять, навіть двадцять мільйонів не вражають учнів, проте якщо показати фотокартки загиблих, прочитати фрагменти з їхнього щоденника або листа батькам чи друзям, тоді трагедія персоналізується.

      Про Голодомор Анна Ленчовська дізналася в дитинстві від тата. «Цікаво, що лише цього року моя бабуся розповіла мені про Голодомор в їхньому селі на Поліссі. Їй тоді було 5 років, вони дуже бідно жили. В руках бабуся тримала маленьку подушечку, яку видер комсомолець (мабуть, думав, що там зерно зашито, — розповідає Анна. — Її мати побачила цього хлопця через 20 років і запитала, чого він це тоді зробив. Він відповів: «Бо дурний був...»

      На думку пані Ленчовської, в українській освітній системі сьогодні бракує нетрадиційних методів викладання, більш щирого та відкритого спілкування вчителя та дітей, орієнтації на розвиток почуттів, навичок соціальної взаємодії, критичного мислення. «Потрібно робити спеціальні позакласні заходи, — вважає психолог. — Це можуть бути як дитячі дослідження з історії власної родини, запис спогадів, інтерв'ю з сусідами, так і перегляд серйозних документальних та художніх фільмів з обговоренням у класі, запрошення до школи людей, які пережили трагедії, спеціалізовані тренінги-спілкування».

      Вихователі табору «Джерела толерантності» двічі на рік навчають міжетнічної взаємодії на семінарах. Тема національних трагедій та виховання на них дітей висвітлена у ваговитому методичному посібнику, виданому на кошти спонсорів. Багато в чому методисти спираються на кількадесятилітній досвід єврейського народу. «Приблизно в 2000 році ми зрозуміли, що не можна викладати в Україні історію Голокосту і при цьому не торкатися трагічної історії українського народу, Голодомору 1933 року, — каже голова Асоціації єврейських організацій України, ініціатор табору «Джерела толерантності» Йосиф Зісельс. — Ми збагнули важливий принцип: якби людство зреагувало своєчасно на прояви нетолерантності, агресії геноцидів на початку ХХ століття, ще на вірменський геноцид турками, то, можливо, було б суттєве пом'якшення або й зовсім не трапилося і Голодомору в Україні, і геноциду євреїв у часи Другої світової війни. Бо людство виробило б механізми протистояння таким людиновбивчим актам».