Хтось може закинути: вони знову пишуть про Голодомор, краще б зайвий раз подумали про те, що відбувається в Україні сьогодні. Втричі чи бiльше підвищено платню за комунальні послуги, зростають ціни, гайки закручують так, що скоро не дихнеш.
Аналогії виникають самі собою. Ті, хто глумиться над пам'яттю мільйонів замордованих комуністичним режимом українських селян, не чують і голоси живих. У 1933-му компартійні та комсомольські активісти витрушували останні зерна з горняток, на їхніх очах умирали від голоду діти. Тепер червоні «захисники» інтересів народу, які разом із «синьо-білими» олігархами з цинічною впертістю відмовляються визнати Голодомор, спільно голосують за бюджет соціального геноциду проти пенсіонерів і всіх знедолених.
Наше життя (а для багатьох українців це — животіння) нерозривно пов'язане з минулим. Сьогоднішнє українське суспільство не тільки «постпомаранчеве», а й постгеноцидне. Саме тому нам так важко рухатися вперед, а відкат назад відбувається швидко на наших очах...
Ми не вирвемося із замкненого кола трагічної національної історії, доки не осмислимо її. Тож дуже не хочеться, щоб колишні викладачі історії КПРС, діамату та істмату, які придурюються нині політиками та істориками, спаплюжили тему Голодомору і за непотрібністю списали її в архів. Нехай найболючіша для українців трагедія завжди буде в їхній свідомості незагоєною раною, що ятрить національне сумління. Як для вірменів геноцид 1915—1917 років, а для євреїв — Голокост часів Другої світової війни. Інакше стрілки годинника історії легко перевести у зворотній бік — і тоді знову оживуть привиди минулого. Прикмети цього посилилися відтоді, як поблякли ідеали Помаранчевої революції.
Тож потрібно знову і знову привертати увагу до того, як від нас намагаються приховати правду про найбільшу національну трагедію. Трагедію, яку світ частково осягнув ще майже два десятиліття тому.
Створена з ініціативи діаспори конгресово-президентська Комісія з дослідження голоду в Україні розпочала роботу на Капітолійському пагорбі у квітні 1986 року. Її мету було визначено законодавчо — «вивчити Великий голод в Україні 1932—1933 років, щоб світ більше дізнався про нього, а американська громадськість краще зрозуміла радянську систему». На дослідження однієї з найбільших трагедій в історії людства і підготовку фундаментальної доповіді відводилося два роки.
Буквально за кілька днів після першого засідання Комісії світ шокувала катастрофа на Чорнобильській АЕС. Лихо сьогочасне затьмарило гостроту лиха давнього, і дослідження події більш як півстолітньої давності не набуло розголосу. Втім це не зменшило снаги тих, хто взявся за відтворення історичної правди. Доповідь Комісії було представлено Конгресу в точно визначений термін — 22 квітня 1988 року.
Беручи до рук том, що налічує понад 500 сторінок убористого тексту, дивуєшся, як спромігся на таке невеличкий штат співробітників Комісії. Гучно сказано! Йдеться про трьох сподвижників: виконавчого директора доктора Джеймса Мейса та двох його помічників — вихованців Гарвардського університету Ольги Самійленко й Волтера Печенюка. Троє інтелектуалів-ентузіастів здійснили науковий і громадянський подвиг.
«Фантастична робота!» — захоплено вигукне голова Комісії, конгресмен-демократ Даніел Майка на засіданні, що відбулося 19 квітня 1988 року й передувало передачі доповіді до Конгресу. Наведені аргументи були настільки переконливими, що американські законодавці не змінили у висновках жодного слова. Так було покінчено на державному рівні з фальшивим стереотипним уявленням про події в Україні у 1932—1933 роках, що сформувалося на Заході під впливом сталінської пропаганди, брехливих журналістів на кшталт сумнозвісного кореспондента «Нью-Йорк таймс» Волтера Дюранті, частини ліберального політикуму, русофільських наукових кіл і потужного антиукраїнського лобі.
Конгресмен-республіканець Вільям Брумфілд висловився так: «Докладні висновки у доповіді Комісії Конгресу неспростовні. Голод в Україні, що забрав життя мільйонів людей, був наслідком зумисної полiтики радянського уряду. Важливо те, щоб його визнавали штучним, яким він був насправді, актом геноциду радянського уряду проти народу України... Голод в Україні та пов'язані з ним події — важлива частка історії, яку повинен знати американський народ і решта людства».
Комісія дійшла висновку, що їй необхідно продовжити роботу. Було висунуто новий проект — усної історії, що передбачав збір і публікацію свідчень жертв Голодомору. Конгрес і Президент Рональд Рейган поставилися до цього прихильно, подовживши мандат Комісії. Щоправда, спочатку без фінансової підтримки. Згодом на ці потреби на додаток до попередніх 400 тисяч буде асигновано ще 100 тисяч доларів. Доволі скромну як на американські мірки суму. Та ухвала Конгресу давала Комісії правові підстави проводити збір коштів серед діаспори, яка вважала розслідування Голодомору своєю кровною справою і не скупилася на пожертви.
Заключне засідання Комісії відбулося трохи більше, як за два роки, 20 червня 1990-го. Настала нова епоха — повного розвалу комуністичної системи. Світанок незалежності зайнявся й над Україною. Новий голова Комісії, конгресмен-демократ Денніс Гертел заявив: «Коли закінчувався наш перший мандат, у стіні мовчання про трагедію [Голодомору] лише подекуди з'явилися проломи. Вона ще стояла твердо. Та проломи збільшувалися, стіна ставала крихкішою, і правда поступово прокладала собі шлях...»
«Компартія визнала все, крім того, що то був геноцид», — засвідчив Джеймс Мейс після перших несподіваних для себе відвідин України на запрошення Товариства дружби і культурних зв'язків з українцями за кордоном. Присутній на засіданні Комісії депутат Верховної Ради, представник Народного руху Орест Влох висловився за те, щоб опублікувати матеріали «голодової» Комісії у Києві. Та цього не зроблено й досі. А варто було б зробити. Іншого подібного дослідження про Голодомор-геноцид за масштабністю та глибиною аналізу і висновків немає.
Об'єктивна, на перший погляд, концепція «голоду 1932—1933 років в Україні», що утвердилася в українській і частково в зарубіжній історіографії, не відповідає історичній правді і по суті стоїть на заваді визнання Голодомору геноцидом української нації. Вона штучно зменшує масштаби трагедії, яку довелося пережити в той час українцям, з усіма демографічними, психологічними та іншими наслідками. Відбувається підміна національного поняття географічним, при цьому рамки другого також звужуються.
По-перше, жертвою терору голодом в Україні було селянство, майже повністю УКРАЇНСЬКЕ за своїм етнічним складом. По-друге, від Голодомору не меншою мірою постраждала етнічно УКРАЇНСЬКА Кубань. За об'єктивними критеріями, трагічні події 1932—1933 років в Україні слід розглядати невід'ємно від аналогічних подій на Кубані. Звісно, це викликало б дипломатичні протести з боку Росії. Та чи варто приносити історичну правду в жертву політиці?
Не випадково в доповіді Комісії з дослідження голоду в Україні велика увага приділяється трагедії Кубані. У першому з 19 висновків йдеться водночас про замордованих голодом в Українській РСР та на території Північного Кавказу, частиною якого є Кубань.
«Насильницьке втручання Сталіна восени 1932-го і в січні 1933 року в Україні можна порівняти тільки з методами, які використовувалися в етнічно українській Кубані», — наголошується у доповіді. Символічний факт: 23 січня 1933-го, за день до того, як Сталін доручив Постишеву взяти кермо влади в тодішній столиці України — Харкові, на Північному Кавказі було створено підзвітний тільки Москві спеціальний крайовий комітет із проведення посівної кампанії на чолі з іншим катом українського народу — Шеболдаєвим.
Це був етноцид у дії. На Кубані виселяли цілі станиці, закривали українські школи та інші національні заклади. Директивна телеграма ЦК ВКП (б) від 15 грудня 1933 року передбачала негайну русифікацію всіх українських закладів в СРСР за межами Української РСР. «...Найбезпосереднішнє втручання відбувалося в етнічно українських районах. Це вказує на свідомо антиукраїнське спрямування сталінської політики під час голоду», засвідчила на основі аналізу документів Комісія.
У розділі «Голод за межами України» привертається увага й до іншого факту. Очолювану Кагановичем делегацію Москва відправила для боротьби з саботажем на Кубань, хоч її повноваження поширювалися на всю територію Північного Кавказу. Висновок той самий: «Те, що центральна влада безпосередньо й по-насильницькому втручалася саме в Українській СРСР і в етнічно українському Кубанському регіоні, засвідчує, що радянська політика в той період була саме антиукраїнською».
«Восени 1932 року Кубань повністю винищили. Колись квітучі села були спустошені й обезлюділи. Усі прояви українського національного життя на Кубані було ліквідовано. В українських школах змусили вчитися тільки по-російському», — свідчить Юрко Степовий у виданому в Торонто і Детройті збірнику «Чорні справи Кремля: Біла книга». Щоб зрозуміти, що таке «кубанський геноцид», варто прочитати книгу, про яку також згадується у доповіді, — «Жовтого князя» Василя Барки.
Звернімося до ключового висновку доповіді: «Йосип Сталін і його оточення вчинили геноцид проти українців у 1932—1933 роках». У поясненні нагадується, що Конвенція ООН про попередження злочину геноциду й покарання за нього визначає геноцид як «будь-яке з діянь, що вчиняються з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку». До категорії геноциду належать вбивство членів такої групи, заподіяння серйозних фізичних ушкоджень чи розумового розладу, навмисне створення для будь-якої групи життєвих умов, що розраховані на повне або часткове її фізичне знищення.
Саме такі дії, як вважає «голодова» Комісія, було вчинено проти українців. Їхньою метою було винищення значної частини українців, їхня політична нейтралізація в Радянському Союзі, знищення їх як державотворчої нації, що ще пам'ятала визвольний рух 1917—1922 років. Є величезна кількість доказів того, що Сталіна попереджали про загрозу голоду в Україні, йдеться у доповіді. Та керівник Радянської держави наполягав на здійсненні заходів, через які голод ставав неминучим, а його наслідки — ще згубнішими. Така політика не тільки суперечила тому, як Сталін реагував на труднощі з поставками продовольства, що попереднього року виникли в СРСР повсюдно. Деякі з його заходів здійснювалися жорсткіше в етнічно українських районах, ніж деінде, і використовувалися для придушення будь-яких проявів національного самоутвердження українців.
До всього цього слід додати витяг із наведеного в доповіді Комісії листа Серджо Граденіго — королівського консула Італії у Харкові. «Теперішня катастрофа призведе до переважно російської колонізації України, — повідомляв дипломат 31 травня 1933 року. — Вона змінить її етнографічний характер. У майбутньому, можливо, дуже скоро, ніхто вже не зможе говорити про Україну чи український народ і навіть про українську проблему, бо Україна де-факто стане російським регіоном».
Виконавчий директор «голодової» Комісії Джеймс Мейс від самого початку вважав найважливішим здійснення проекту усної історії. «Документи безсмертні, однак свідки трагедії смертні», — пояснював він в одній із численних статей. На його думку, тільки свідки можуть наповнити українську трагедію людським змістом, зробити її зрозумілішою для світу. Мета проекту усної історії, вважали Мейс та його однодумці, — зібрати якомога більше джерельного матеріалу. У такому разі ніхто не зміг би у майбутньому поставити під сумнів історичну достовірність української трагедії.
Задум, втілений у тритомнику обсягом близько двох тисяч сторінок, і досі лишається найдосконалішим у своєму жанрі. 57 свідчень вдалося зібрати під час громадських слухань, що відбувалися у Вашингтоні та за його межами. Втім це була лише частка грандіозної роботи.
Тритомник, упорядкований Джеймсом Мейсом і випускником Гарвардського університету, українцем за походженням Леонідом Герецем, вийшов друком 1990 року. Він містить 210 свідчень, кожне з яких опубліковане мовою оригіналу (ясна річ, переважно українською) з докладним резюме англійською.
Коли гортаєш сторінки «Проекту усної історії», впадає в око велика кількість анонімних свідчень. Дві третини тих, хто погодився стати публічним свідком трагедії для американського видання, попросили не називати їхніх імен і прізвищ. Колишні радянські громадяни боялися розкрити «таємницю голоду», щоб жертвами репресій не стали їхні родичі. Більшість свідків Голодомору, досяжних у той час для незалежних дослідників, емігрували з СРСР, а в Союзі тоді був чинним драконівський закон 1934 року про «зраду». Згідно з ним, родичі «зрадника» могли зазнати покарання і в тих випадках, коли не знали про «акт зради». Навіть у демократичній Америці українці відчували страх перед загрозою комуністичної розправи.
Кожен свідок висловлювався простою мовою, жоден з них не вжив слова «геноцид». Але автори «Проекту усної історії» ставили за мету переконати Америку і світ, що їхні свідчення — докази саме цього злочину, який не має терміну давності.
Показові свідчення для першого американського видання тих, хто пройшов крізь сталінське пекло і дивом вирвався з нього.
Василь Григорович Журавський, народився 13 березня 1914 року на хуторі поблизу села Заруддя Ромненського району Сумської області: «Чому на Україні був голод? Щоб знищити українців. — Чи люди тоді так думали? — Думали. Багато думали. Бачили те».
Василь Шумейко, народився 1914 року в селі Вербки Павлоградського району Дніпропетровської області: «Це було тільки на Україні. На Україні, а потім поза Україною на Кубані. А Кубань — це теж українська земля. Кубанські козаки — це українські козаки».
В. Малий, 1914 р. н, село Друга Корулька Барвінківського району Харківської області: «Селянство — це ж є сама Україна, серце України — селянин. Там говорилося по-українському, там українські звичаї і церква були. То була Україна. Поки селяни жили, була українська ціль! Їм потрібно було знищити селянство, знищити серце України».
Анонімний свідок, народився 1925 року в Харківській області: «Вони спеціально задумали, щоб забрати хліб, усе чисто позабирали, штучний голод зробили. Чого в Росії не вмирали з голоду, а тільки на Україні?»
Бути кабінетними дослідниками чи громадськими діячами? Для членів «голодової» Комісії такого вибору не існувало. Спираючись на українську громаду, вони виходили на широкий освітянський простір. З їхньої ініціативи відбулися конференції, семінари, засідання робочих груп для вчителів і студентів.
У нас майже нічого не відомо про роль, яку відіграла американська Комісія з дослідження голоду в Україні у розробці навчальних програм для середніх шкіл і коледжів. Найбільше у цій царині зробив доктор Мирон Куропась — член Комісії від української громади, колишній спеціальний помічник президента Джеральда Форда з етнічних питань. 1986 року він організував у Чикаго першу в історії Америки вчительську конференцію про голод в Україні. На ній представив свій новаторський проект — «Примусовий голод в Україні, 1932—1933. Навчальна програма і практичний посібник з джерел для просвітян». Це видання вийшло на кошти Українського народного союзу і широко використовувалося у навчальних закладах Америки. Для зручності посібник було зроблено у вигляді буклета-швидкозшивача, щоб школярі й студенти могли вилучати звідти застарілі матеріали і взамін додавати нові. У другій половині 1980-х років у Америці було видано ще два посібники: «Дослідження: переслідування /геноцид. Серія прав людини. Том 111» та «Український терор голодом: дослідження сталінського комунізму».
Тим часом у «Новітній історії України. 1914—1936», виданій у нас, видавництвом «Генеза» у 2002 році, найбільшій національній трагедії України присвячено лише декілька сторінок, і «проходять» її за одну-двi години (на розсуд викладача).
Двадцять років тому в Чикаго автор цих рядків побував на уроці Голодомору в українській церковній школі. Емоційний спомин лишився в пам'яті на все життя. Нещодавно я відвідав урок про Голодомор в одній київській школі — і почув монотонне бубоніння. «Школярів ця тема не цікавить, їх узагалі ніщо не цікавить», — прокоментувала вчителька. Чи є у такому разі майбутнє в України?
В Україні й досі не опубліковані доповідь американської Комісії з дослідження Голодомору і тритомник свідчень жертв страхітливого більшовицького експерименту. Копії плівок з їхніми голосами з Національного архіву США, передані Верховній Раді у 1993 році делегацією американських законодавців, у Києві не знайдеш зі свічкою. Чому?
Це можна було б пояснити байдужістю влади, що згадує про найбільшу національну трагедію раз на рік — останньої суботи листопада, на яку припадає День пам'яті жертв Голодоморів і політичних репресій.
Але таких «чому?» надто багато.
Чому Рональд Рейган запровадив День пам'яті жертв Голодомору ще 4 листопада 1984 року, і відтоді всі американські президенти зверталися з посланнями до нації? Чому таке відразу не спало на думку нашому Леоніду Першому? Чому наш Леонід Другий оголосив про щорічне вшанування пам'яті жертв Голодомору лише 1998 року?
Чому й досі у Києві не постав Меморіал, що відтворював би масштаби однієї з найстрахітливіших трагедій в історії людства? І чи постане він до 75-х роковин цієї сумної події, що вже не за горами?
Чому створений згідно з указом Президента Ющенка Український інститут національної пам'яті не має державного фінансування й не може нормально функціонувати?
Чому не чути публічних заяв від Прем'єр-міністра Януковича, який, до речі, є головою Оргкомітету з підготовки та проведення заходів у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932—1933 років в Україні? Може, він не хоче дратувати північну сусідку?
Відповідь «байдужість» на ці запитання була б далекою від правди. Радше підходить інша — зловмисність.
Згадаймо, як минулого тижня комуністи, соціалісти й «регіонали» відмовилися розглядати у Верховній Раді внесений Президентом законопроект щодо Голодомору. Вони не прислухалися навіть до заклику владик християнських церков. Як видно, пам'ять про мільйони невинно убієнних українських селян, християнська мораль і людяність для більшості наших законодавців нічого не варті. Тепер вони хочуть вихолостити законопроект, вилучивши з нього згадку про геноцид, спрямований саме проти української нації, та, відмовившись від запровадження адміністративної відповідальності за публічне заперечення Голодомору. Їм стоїть кісткою в горлі й Інститут національної пам'яті.
Потужні антиукраїнські сили намагаються якщо не повністю поховати (бо це вже неможливо), то принаймні замовчувати правду про Голодомор. Щоб знищити генетичну пам'ять нації. Щоб українці були вічними «хохлами» на «рідній, не своїй землі».
Йосип Сталін (1879—1953 рр.)
З 1922 року — Генеральний секретар ЦК РКП (б), з грудня 1925 року — Генеральний секретар ВКП(б). Найбільший кат українського народу, головний винуватець голоду-геноциду в УРСР та на етнічно українській Кубані.
Лазар Каганович (1893—1991 рр.)
Один із головних підручних Сталіна. Народився в селі Кабани (нині с. Діброва Поліського району Київської області). Генеральний секретар ЦК КП (б)У (1925—1927 рр.), перший секретар ЦК КПУ (1947 р.) Несе безпосередню відповідальність за виникнення Голодомору в 1932—1933 рр., за акт геноциду української нації. У листопаді 1932 р. очолив спеціальну комісію на Північному Кавказі й особисто наглядав за виселенням козаків із кубанських станиць. Усунений від влади за опозицію Микиті Хрущову після викриття культу особи Сталіна. Уникнув покарання за злочини, вчинені проти українського народу, помер пенсіонером у Москві.
Павло Постишев (1887—1939 рр.)
У 1933—1937 рр. — другий секретар ЦК, член політбюро та оргбюро ЦК КПБ (б)У, одночасно перший секретар Харківського, а потім Київського обкомів і міської організацій КП(б)У. Фактичний намісник Сталіна на Україні. Головний виконавець терору голодом. 1938 року арештований і згодом розстріляний як ворог народу.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
