«Рost-Поступ» проти всіх...

      Повернення «Рost-Поступу» у вітчизняний медіа-простір доречніше було б назвати не реанімацією, а реінкарнацією. Газету тепер матимуть змогу щотижня читати не лише львів'яни, а й мешканці ще п'ятнадцяти областей України. Крім того, творці тижневика вирішили зробити такий собі реверанс перед «російськомовними українцями» (дещо парадоксальне словосполучення, хіба ні?). Якісні, на думку редакторів-координаторів, російськомовні тексти не перекладатимуться.

      Проте в «пілотному» числі тижневика російськомовні матеріали просто випадають із контексту. Не тому, що вони неякісні чи слабкі, а тому що — «ні в тин, ні в ворота». Ну не видно логіки в цьому силуваному білінгвізмі. Вже як «розбавляти», то чого не ставити тексти «татарсько-, німецько-, румуно- чи польськомовних українців»? Ще дужче здивувало, коли творці видання зізналися, що деякі з сьогоднішніх російськомовних авторів у старий «Рost- Поступ» писали статті українською.

      Напевно, щоб трохи пом'яшити цей хитромудрий єзуїтський мовний компроміс, мешканцям Львова та області вирішено «виписати» бонус у вигляді додаткових чотирьох сторінок газети (галичани матимуть сорок, решта читачів — тридцять шість «поступівських» шпальт).

      Не втримаюсь і докину, мов у «свиню»-калиточку, своїх дзвінких і лірично-особистих п'ять копійок. Ще на початку дев'яностих років, коли в столиці проголошеної незалежною неньки-України почалося активно розбудовуватися комерційне телебачення та «радіовищання», катастрофічно зменшуватися наклади, а згодом і геть зникати назви україномовної і української (за визначенням) періодики, до Києва почалася активна міграція журналістів-галичан. Не хочеться бути неполіткоректною або, ще гірше, роздмухувати міжрегіональну ворожнечу, але шок від споглядання багатьох галичан у Києві в мене не минув і досі. Люди, які, рвучи на собі тільняшки,  даруйте, вишиванки, волали про змоскальщення столиці соборної України, переїхавши до Києва, негайно згадували вивчену в середній школі російську мову і справно послуговувалися нею скрізь, починаючи зі спілкування з перекупками на базарах і закінчуючи «ізисканим общєнієм» з начальством на нових місцях роботи. «Столицю моєї незалежної батьківщини русифікують галичани», — iз подивом констатувала я. Й аж тепер збагнула: е-е, ні. Не так усе просто, шановні. Галичани — це економічний мозок української нації, комерційний хребет і дбайливо пильнований ковбик. Найбезсоромніший язик не повернеться назвати галичан хохлами. Бо! Лише галичани мають унікальний хист хвацько, невимушено і вправно розмежовувати патріотичних мух від жирних комерційних котлет.

      Повертаючись до начебто дипломатичного мовного ходу «Рost-Поступу», варто пам'ятати, що якісні й цікаві тексти (як публіцистичні, так і художні) мешканці всіх без винятку регіонів України поглинають з однаковим апетитом незалежно від мови. Це вже неодноразово підтверджували особисті спостереження, статистика і послідовно спростовували політики. Останні через тугу «соображалку» і бідну фантазію не спроможні знайти кращої теми для власного піару, крім як виставляти певну частину громадян України такими собі, даруйте, даунами, які ніяк не здатні опанувати державної мови. Редактори-координатори реінкарнованого тижневика, відомий публіцист Володимир Павлів та письменник Юрій Винничук, провідні бійці доброго старого «Рost-Поступу» з команди трагічного загиблого 2003 року Сашка Кривенка, не можуть цього не розуміти. Тому двомовності тижневика вони й не намагаються надати комерційних мотивацій. Однак політичну залежність видання вони так само заперечують.

      — «Рost-Поступ» матиме фейлетонно-публіцістичний формат, — розповідає Володимир Павлів. — Наш автор — це людина, яка насамперед добре пише, має гарне почуття гумору і здатність до самокритики й самоіронії.

      Про фінансування і розповсюдження тижневика редактори-координатори розповідають лише те, що їх здійснює ТзОВ «Свобода слова». Дехто з присутніх на презентаційній прес-конференції журналістів зауважив, що попри такий любий серцю «стьоб», у «Рost-Поступі» (принаймні в «пілотному» числі) відчувається певна тенденційність в оцінці політичних сил із помітним критичним перекосом у бік Президента України. Це не може не наштовхувати на думку про відповідну редакційну політику. Юрій Винничук на це сказав:

      — Немає ніякої чітко означеної редакційної політики. Тижневик просто ілюструє життя нашої країни. Адже у нас зараз відбуваються взаємовиключні речі. З одного боку, намагаються визнати Голодомор як акт геноциду над українським народом, а з іншого — в Дніпродзержинську вулиці дають ім'я Брежнєва, а ще десь відновлюють пам'ятник Леніну.

      Володимир Павлів цілком у своєму стилі віджартувався:

      — Ми з Юрком Винничуком як два рівноправні редактори-координатори ведемо внутрішню боротьбу, намагаючись один одного вижити. Коли це станеться, тоді, можливо, й з'явиться редакційна політика.

      Дядьки лукавлять. Редакційна політика є, і навіть перераховані «особистості, чия думка може вплинути на зміну редакційної політики». Це дванадцятеро осіб, серед який — Михайло Горинь, Іван Дзюба, Ліна Костенко, Семен Глузман, Vaclav Gavel та інші. Думаю, варто негайно оформити цим людям передплату на тижневик.

      Що справді потішило в газеті й примусило серце ностальгійно стиснутися, то це праця візуального редактора, відомого і без перебільшення культового художника-перформенсиста Влодка Кауфмана. Він же був автором презентаційної акції на сходах Українського дому. Рівно два роки тому, 23 листопада, Український дім майже до самісінької інавгурації Віктора Ющенка називали Львівським домом. Адже його стіни прихистили тоді галичан, які приїхали до Києва творити і підтримувати Помаранчеву революцію. Позавчора тут відбулося «руйнування забронзовілих голів». Сходи застелили синьо-помаранчевою тканиною, а згори встановили символічні голови недолугих «батьків нації». Після чого гепнули тими головами об холодні кам'яні сходи, і вони жалюгідними уламками безславно скотилися до вічно живих «нас». Сміття, що лишилося від «батьків», організатори перформенсу чемно позмітали і викинули. Кауфман авторитетно, як художник, нагадав: «Якщо змішати синій колір iз помаранчевим, буде  бруд».

      На запитання, навіщо здалося художникові газетне ярмо, Влодко Кауфман відповів:

      — Я б ніколи не погодився іти працювати в газету, адже це, на перший погляд, не поєднувано з творчістю художника. Але мене заінтригувала пропозиція спробувати втілити в газетному форматі свої химерні мистецькі ідеї, які часто сприймаються широким загалом як неадекватні. Це мене найбільше й зацікавило: спробувати прискорити процес проникнення сучасного мистецтва в маси. Тож головне, чим я можу пояснити власну присутність у цій команді,— це можливістю вільно поекспериментувати.

      «Рost-Поступ» часів Олександра Кривенка знали не лише мешканці Львова й Львівської області. Його нові числа передавали потягом до Києва та інших міст України; його статті «ксерили» студенти й творча інтелігенція; його провідних авторів, мов маркованих знаком якості, досі називають «поступівцями». А чи буде вдалою реінкарнація газети десять років потому, покаже час.