(Володимира СТАДНИКА.)
Широкий загал уперше дізнався про постать Сергія Луценка, коли він, протестуючи проти членства Соцпартії в «антикризовій» коаліції, публічно спалив свій партквиток. Зараз він виявляє свою активність в іншій формації — «Антикримінальному виборі». Нещодавно ця громадська організація провела велелюдний мітинг біля Генпрокуратури і залишила на Різницькій знущальний «монумент» химери у вигляді жаби з людськими сідницями — «сракожаб».
Саме Генпрокуратура стала одним із ворогів Сергієвого брата — Юрія Луценка. Міністр внутрішніх справ часто нарікає на ГПУ, коментуючи ситуацію, за якої бандити все ще не в тюрмах. У надрах Різницької також зародилися два протоколи про корупцію (керманич МВС нібито незаконно присвоїв одному чоловіку іменну зброю, а іншого — підвищив у званні), через які суд виписав Луценку кількасот гривень штрафу. Тож нині гарячий час і для Юрія, і для його старшого брата, котрий із молодшим заодно...
— Сергію Віталійовичу, перше запитання буде жартівливо-провокаційним. Ви входите до керівництва «Антикримінального вибору». Наскільки виправдана така назва, зважаючи на те, що суд і Генпрокуратура виявили корупційні діяння з боку вашого брата? Який же тут «антикримінал»?
— (Сміється). Це той випадок, коли треба казати «no comments». Якщо серйозно, то дії Генпрокуратури — це недолуга спроба перевести стрілки, знайти зачіпки, нові акценти, аби тільки не відповідати за свої особисті вчинки. Не буду вдаватися до деталей тих службових розслідувань, які ми ведемо щодо діяльності Генеральної та обласних прокуратур, але є факти: низку резонансних кримінальних справ прокуратура закрила за відсутністю складу злочину, і низку справ вона відмовилась порушувати за тією-таки відсутністю складу злочину. Раз прокуратура скористалася цими статтями законодавства, ми вимагаємо публічного звіту як ГПУ, так і обласних прокуратур. Наприклад, Генпрокуратури — у Верховній Раді, обласних прокуратур — у облрадах та пресі. Нехай нічого не ховають у кишенях, стануть обличчям до людей і все пояснять. Адже матеріали цих справ не є таємницею слідства, бо ці справи закриті.
— Іншими словами, прокуратура бачить тріски в оці Юрія Луценка, але не бачить колоди на обличчі людей, які могли красти мільйони гривень?
— З одного боку, так. А з іншого — прокуратура піариться, щоб відвернути увагу суспільства від власної бездіяльності.
— І все ж своє рішення суд виніс. Багато хто трактує ті протоколи як політичне замовлення. Проте сам факт того, що міністр вчинив неправильно, ніхто не заперечує.
— Я не юрист. Але підкреслю: суд підтвердив, що є якісь, припустімо, неточності з боку міністра внутрішніх справ. Але, з іншого боку, суд підтвердив, що в діях мого брата не було корисливої мети. Відповідно, це не можна класифікувати як корупцію. Тоді як може бути протокол про корупцію?
Далі. Сьогодні подібні протоколи можна повідкривати й щодо Генерального прокурора. Людина, яка вбачає в діянні посадової особи склад злочину, має право звернутися до прокурора чи до керівництва УБОЗу і вимагати вiдповiдних дій. Є люди, які вже звернулися в обласні управління УБОЗу зі скаргами на дії Генпрокурора. Якщо в діях чиновника ми вбачаємо посадовий злочин, ми підкажемо органам, що, наприклад, на Генпрокурора можна скласти протокол, і не один. Інформації в нас вистачає.
— Чи вірите ви, що в тому ж УБОЗі підуть на те, щоб оформити такий протокол?
— Не знаю. Спробуємо — побачимо.
— Тобто Генпрокуратурі ви вручили «сракожаба» не випадково.
— (Посміхається). «Сракожаб» — це нагорода для людей, які найбільше гальмують розвиток України. Номінаційну комісію очолював автор ідеї цього монумента Олександр Смик, і комісія визначила, що «сракожаба» вручать Генпрокуратурі.
— Колись друкувалася інформація, що буде п'ять «сракожабів», і їх присудять...
— Стоп! Після того як виліпили «сракожаба», з нього було зроблено 27 малих копій, щоб надати їх кожному із адміністративних центрів. Наші колеги мають право вручити їх своїм «губернаторам», депутатам тощо. А оригінал «сракожаба» був уперше «розіграний» цього місяця. Його отримав Генпрокурор.
— Хто буде наступним?
— «Нагороду» планується вручати щомісячно, тобто вона перехідна.
— А яка доля того «сракожаба», який ви поставили біля Генпрокуратури?
— Наскільки я знаю, він зник. Десь у інтернеті читав, що Генпрокуратура вирішила його ізолювати від суспільства шляхом порушення кримінальної справи проти «сракожаба». (Сміється).
— Сергію Віталійовичу, чи не здається вам, що метушня, яка здійнялася навколо Юрія Луценка (протоколи про корупцію, рішення суду, створення комісії для розслідування роботи МВС у парламенті) свідчить про те, що його збираються відправити у відставку?
— Особисто в мене складається враження, що ніхто нікого не збирається відставляти. Але декому з політиків (із різних, до речі, таборів) дуже муляє довіра народу до особи мого брата. Іншими словами, почалася кампанія збивання рейтингів. У громадську думку запускаються різні речі: а раптом хтось повірить.
— Якщо продовжувати про рейтинги, то Юрія Луценка обговорюють як потенційного керівника нової «помаранчевої» партії — чи створеної з нуля, чи шляхом об'єднання кількох інших партій. Ви добре знаєте Юрія, тож чи під силу йому така партійна ноша?
— Я знаю ідеї, знаю пропозиції. До нього підходять багато молодих амбіційних політиків і кажуть: «Юра, давай будемо щось робити, бо сьогодні ні та, ні інша сила не відповідають бажанням народу». Такі пропозиції є. Але, з іншого боку, брат чітко сказав, що поки буде міністром, жодних запасних аеродромів готувати не буде. Наразі він робить свою справу. У мене теж маленький шматочок своєї справи. Рухаємося паралельними курсами, але, в принципі, мета загальна — очищення українського суспільства.
— Раз така спільна мета, чи допускаєте членство в тій партії, яку очолив би ваш брат?
— Поки такої партії нема. Мені, слава Богу, 46 років, я знаю алфавіт і вмію читати. Тобто спочатку я хотів би прочитати програму такої партії.
— Ваше ім'я все частіше з'являється в інформаційному просторі. Невже нам варто чекати в Українi появи своїх «братів Качинських»?
— (Сміється). Я із задоволенням припиню політичну свою діяльність і робитиму те, чого вчився. Залишатися близько до політики — це для мене необхідність. Зокрема через те, що іншому Луценкові не можна цим займатися, бо він є міністром. Якщо він займеться політикою, я з великим задоволенням піду на «пенсію».
— А чому для вас політика — це необхідність?
— У політику мене загнали події 2000 року, коли почалася акція «Україна без Кучми». До того часу, відколи випустився з інституту, я ніколи не займався політикою. Робив те, чого мене вчили, працював головним інженером на підприємстві, у зв'язку з закриттям підприємства пішов у бізнес. А який бізнес міг бути у 2000 році, якщо брат був політиком протестного спрямування, виступив одним із лідерів «України без Кучми»? Відповідно, у моїх партнерів почали виникати всілякі проблеми. Я вирішив не робити їм клопоту і пішов у політику. Тобто це вимушений хід, і я не сказав би, що це моя улюблена справа. Я більше прагматик і більше інженер.
— А яку мету ви ставите перед собою в межах «Антикримінального вибору»? Якщо організація досягне успіху, чи перетворитеся на партію, як це зробила «Пора», і підете на вибори?
— «Антикримінальний вибір» у жодному випадку не перетвориться в будь-яку партію. У складі нашої організації є представники багатьох політичних сил. Тільки серед керівництва загальноукраїнської та обласних організацій «Антикримінального вибору» ми нарахували представників семи партій — тих, які перебувають у цих силах сьогодні або з певних мотивів звідти вийшли. Тобто це організація, яка об'єднує широкі маси населення і не ставить за мету перетворитися в партійний проект. При цьому члени нашої організації, звичайно, вільні у виборі політичного суб'єкта. Вони ж живі люди, частина хоче брати участь у виборах до місцевих рад, може, до Верховної Ради, а можливо, й президента майбутнього вивчимо. Але суть в іншому: ми не можемо заборонити людям входити до партій. З іншого боку, людина повинна припинити своє членство в тій партії, мета якої суперечить програмним засадам «Антикримінального вибору».
— Подібне сталося й із вами, коли ви після створення «антикризової» коаліції вийшли з лав Соціалістичної партії. Тоді ви публічно спалили свій членський партквиток. Теж через несумісність?
— Тут трохи по-іншому. Насамперед, справжня мета партії почала розходитись із тим, що вона декларує. Керівництво СПУ, на мою особисту думку, зрадило рядових членів партії і своїх виборців, приєднавшись до коаліції. Я не хотів носити на собі тавро зрадника. Подібним чином я дiяв і кілька років тому, коли вийшов із Компартії. Тоді керівництво й Петро Симоненко не підтримало акцію «Україна без Кучми», а гарант був фактично на волосинці, тому вийшло, ніби його врятував Симоненко.
Повертаючись до соціалістів, то коли керівництво обласних осередків СПУ дізнається, що член партії вступив до «Антикримінального вибору», воно, як правило, само виключає цю людину з СПУ «за нестатутну діяльність». Так уже сталося.
— Сергію Віталійовичу, вам випала непроста доля бути родичем відомої людини. Адже про вас весь час згадують у контексті Юрія Луценка: «брат міністра», «брат політика»... Чи не прикрі для вас такі кліше, чи вже звикли?
— Спочатку і брата, і мене асоціювали як синів секретаря обкому. Для 18-річного хлопця, який вступив до львівського ВНЗ, це було, я сказав би, не зовсім комфортно. Я намагався бути таким, як усі, або кращим, ніж усі. І заслужити це своєю працею. Тобто подібне триває вже досить довгий час. Але в мене нема заздростей чи ревнощів, які трапляються в дітей до десяти років. У нас із братом теплі сімейні стосунки. Я не бачу тут ніяких проблем. Тим більше що в мене немає амбіцій політика.
— А як було в дитинстві? Діти часто між собою воюють. Не билися, не сварилися?
— Сваритися, напевне, могли. Але битися — такого жодного разу не було. Ми можемо сперечатися, доводити свою правоту чи неправоту, але це не відображається на наших стосунках. А взагалі, я вдячний батькам. Бо в нас була дуже демократична сім'я, і все йшло шляхом обговорення. Для прикладу, в пізніші часи, коли брат став соціалістом, а батько був секретарем рівненського обкому Компартії, мати, готуючи вечерю, казала: «Що зробиш: удень я — соціалістка, а вночі — вимушена в комуністи йти» (сміється).
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
