Зі смітника долі — в мамині обійми

      Якось випадково натрапила на телешоу «Наші» на каналі НТН. Темою розмови були покинуті батьками діти. Точніше, навіть не покинуті, а викинуті — на смітники. Когось із немовлят врятували перехожі, інших знайшли вже мертвими. Тема була, звісно, моторошною, але мене вразило не це. А голос ведучого. Він тоном суворого судді засуджував «нелюдів», які так розправляються з власними дітьми. Звісно, немає виправдання батькам, які або викидають власну дитину, або ж побоями та пиятиками доводять її до того, що вона сама втікає з дому. Проте проблема, на мій погляд, глибша. І полягає вона в тому, що масштаби згаданої соціальної проблеми вже давно стали більшими за «середньостатистичний» відсоток нелюдів, які існують у кожному суспільстві. Адже як 20-річна мати дійшла до того, що викинула на смітник свою дитину? А може, вона саме тому це й зробила, що вже стикалася у своєму житті з тими, хто виносив їй вирок: нікчема, гуляща, питуща? Може, тому й не стала публічно залишати свою дитину в пологовому будинку, бо побоялася поглядів благополучного персоналу? А може, вона вже має дитину і знає, як воно, не маючи шматка хліба і даху над головою, оббивати пороги наших добропорядних державних установ? Не знаю. Не візьмусь давати оцінку. Знаю лише, що навряд чи публічне судилище над соціально неблагополучними елементами дасть реальний результат. Бо, по-перше, сумніваюся, що вони дивляться гострі соціальні телешоу. А по-друге, життєві драми соціально неблагополучних людей дають хліб усім тим, хто працює у галузі соціально спрямованої журналістики, в державних соціальних службах, інтернатах, притулках, колоніях для неповнолітніх. Тюрмах, зрештою. Я про це пишу без жодних претензій. Просто коло замикається.

Органи державної влади — проти «стигматизації» сиріт

      За даними Міністерства сім'ї, молоді й спорту, в Україні налічується понад 100 тисяч так званих соціальних сиріт — тобто тих, у кого живі біологічні батьки. Ці  діти по-різному розпочинали свій життєвий шлях: когось залишили у пологовому будинку, когось — біля дверей будинків дитини, хтось просто втік з дому, щоб не бачити пекельного «родинного вогнища». Соціальна пропаганда останніх років навчила нас, що жодну із соціально неблагополучних груп людей не можна «стигматизувати». Саме тому мене дещо здивували слова директора Київського дитячого будинку дитини «Берізка» Олександра Могильного. На моє запитання «Хто переважно залишає своїх дітей?» Олександр Іванович відповів досить різко: «Ну хто залишає? Алкоголіки, наркомани, бомжі. Подумайте самі, яка нормальна людина кине свою дитину?»

      Я подумала й погодилася з тезою про те, що «нормальна» людина в дитбудинок дитину не віддасть. Проте навіть якщо я так думаю, це не можна публічно стверджувати. Адже західноєвропейська й американська соціальна риторика вже стали часткою нашого повсякденного життя. Саме в цьому я пересвідчилася, поспілкувавшись iз фахівцями Міністерства сім'ї, молоді та спорту.

      «Більшість молодих матерів, які кидають своїх дітей, — це колишні вихованки інтернатів, які не мають свого житла, а часто й роботи. Це не є якісь моральні потвори, просто вони ніколи не мали досвіду сімейного життя, не знають, що робити з дитиною, як їй дати раду. Як правило, цих жінок кидають партнери або шлюбні чоловіки, а самі вони не мають засобів для утримання дитини. Але навіть якщо дитину покинули, я виступаю категорично проти її стигматизації, — наголосила в розмові з «УМ» перший заступник директора Департаменту з усиновлення та захисту прав дитини при Міністерстві сім'ї, молоді та спорту Людмила Балим. — Цих дітей не можна вважати генетично дефектними. До речі, як відомо, олімпійська чемпіонка зі спортивної гімнастики і посол Доброї волі ООН в Україні Лілія Подкопаєва і її чоловік Тимофій усиновили донецького хлопчика. І тим самим публічно заперечили стереотип про те, що українські діти-сироти — це «дефектний» та «ущербний» генетичний матеріал. Сироти — це такі ж діти, як і всі. Вони ніякі не дефектні і не прокажені. Просто доля обділила цих дітлахів батьківською турботою і теплом».

      Водночас пані Балим без особливого співчуття відгукується про батьків-душогубів. «Якщо у людини складна життєва ситуація — нехай залишить дитину в пологовому будинку, а не викидає на смітник. Дитину можна покинути, так би мовити, цивілізовано — не вбиваючи її і не стаючи при цьому злочинцем. А щодо того, що на дитину немає грошей... Знаєте, на горілку такі батьки чомусь завжди гроші знаходять».

Чи легко стати всиновителем?

      Представники органів державної опіки в Україні визнають, що в держави значно поменшало б головного болю, якби сиріт усиновлювали або брали на виховання як прийомних. Але з-понад 100 тисяч сиріт лише близько 30 тисяч можуть бути усиновлені, бо мають «офіційно розірваний юридичний зв'язок iз батьками». Виявляється, що дитину, яка бігає по вулиці і ночує в підвалах, не так i легко прилаштувати в нормальну сім'ю, навіть якщо такі охочі знайдуться. Оскільки якщо мати й батько не позбавлені батьківських прав, то дитина «приречена» жити з ними.

      Є й інший аспект проблеми: наприклад, дитину можна всиновлювати. Проте фахівці визнають, що серед дітей-сиріт є невеликий процент тих, кого навіть служби опіки не радять брати в родину. Як правило, це діти, які пройшли дуже сувору школу життя — алкоголізм, наркоманія, вуличні бійки, крадіжки. Вони навчилися брехати, маніпулювати дорослими і в жодній сім'ї не уживуться. Проте таких дітей все-таки меншість. Інших можна і треба всиновлювати, але при цьому не варто ідеалізувати цей процес. Усиновлення — справа дуже шляхетна, але все-таки нелегка. «80 відсотків дітей, які можуть бути всиновлені, мають або фізичні, або психічні вади, — визнає Людмила Балим. — Це не означає, що вони розумово відсталі або фізично неповноцінні, просто вони гірше розвиваються через педагогічну занедбаність та тяжкі умови життя. Саме тому я завжди наголошую: всиновлення в першу чергу потрібне дитині. І її інтереси, а не інтереси потенційних батьків мають бути на першому місці. Якщо ж усиновителі про це забувають, то можуть «розчаруватися» в дитині і навіть згодом відмовитися від неї й повернути назад в інтернат, завдавши їй таким чином подвійної травми».

      За статистикою, протягом 2005 року в Україні було усиновлено 5241 дитину. З них 1419 дітей, усиновлених українськими родинами, пройшли процедуру так званого «чистого усиновлення», тобто здобули і маму, і тата. Ще 1667 дітей було усиновлено всередині сімей —  вітчимами та мачухами. 2110 наших дітлахів минулого року взяли на «чисте» усиновлення іноземці, а ще 46 українських дітей отримали в особі іноземця собі мачуху чи вітчима.

      До речі, стати батьками нерідної дитини — це досить нелегка справа. Не з точки зору самої процедури всиновлення, а з погляду родинної психології. Я особисто знаю 40-річну самотню жінку, яка хотіла всиновити дівчинку. Але не всиновила. Жінка має дві квартири (в Києві й Івано-Франківську), вищу освіту, добре оплачувану роботу. Держава могла б довірити їй на виховання дитину. І навіть давала «на пробу» семирічну Оленку. Передбачалося, що вона поживе з майбутньою мамою якийсь час — просто для перевірки, чи вони підійдуть одна одній.

      «Я не змогла витримати з цією дитиною більше, ніж тиждень. Мені здавалося, що в мене живе не дитина, а доросла людина. Причому дуже хитра, — розповідає пані Галина. — Варто мені було щось купити, як вона обов'язково питала, скільки це коштує. Цікавилася, хто мені дзвонив, куди я йду. Коли я поверталася, то бачила, що дитина рилася в моїх речах, передивлялася одяг, взуття, біжутерію. Водночас вона мені весь час говорила, що дуже мене любить і в мене їй дуже добре. Зрештою я не витримала і повернула її до інтернату».

      «Часто дорослі ідеалізують сам процес усиновлення: «Та я тій дитині бантики пов'яжу, я її вигодую, в елітний дитячий садочок віддам...» Такі потенційні батьки мене дуже насторожують, — каже Людмила Балим. — Адже дорослі повинні усвідомлювати, що не варто малювати собі якісь картини родинної ідилії, щоб потім не бути розчарованими. Окрім того, часто трапляється, що дорослі, беручи на виховання дитину, сподіваються вирішити якусь свою проблему: бездітність або самотність. За радянських часів у нас був принцип підбору дитини для батьків. Тобто правила диктував «замовник». Хочу, наприклад, трирічного хлопчика, рудого, кирпатого тощо. Насправді все має бути навпаки: треба дитині підбирати батьків. Чи потенційні мама й тато підійдуть цій дитині? До речі, коли в рідних батьків народжується дитина, то вони не знають, буде вона кирпатою чи ні. Але люблять такою, якою та є. Так має бути і з дітьми всиновленими».

Кому потрібна таємниця всиновлення?

      Окрема тема — це таємниця всиновлення. За радянських часів її дотримувалися дуже суворо. Це офіційно. А неофіційно, як правило, діти таки дізнавалися, що мама й тато в них нерідні. «Коли доросла людина дізнається, що у дитинстві її всиновили, для неї це буває шоком, — каже юрисконсульт будинку дитини «Берізка» Валентина Зарубич. — Дорослі, які приходять до нас з метою розшукати біологічних батьків, кажуть, що хочуть побачити ту матір, поглянути їй у вічі. А вже потім, можливо, чимось допомогти. Проте набагато драматичнішим розкриття таємниці усиновлення буває в дитячому віці. На жаль, діти часто дізнаються про те, що їхні батьки нерідні, від недоброзичливців».

      Справді, жорстоко розповідати дитині, що її мама і тато — нерідні. А проте на Заході про це дітям розповідають самі батьки. Адже там взагалі не існує таємниці всиновлення. «В Україні Держдепартаментом з усиновлення й захисту прав дитини було проведено опитування батьків-усиновителів, яке засвідчило, що вони вважають цю таємницю непотрібною. Дітям і так рано чи пізно хтось розповість, що в неї нерідні батьки. Так що краще, щоб вони зробили це самі», — каже Людмила Балим.

      «Не впевнена, що усиновителі будуть задоволені, якщо ліквідують таємницю всиновлення, — заперечує юрисконсульт Валентина Зарубич. — Дуже багато батьків беруть малюка до року, прагнучи видати його за свого рідного. Безплідні жінки часто імітують вагітність, навіть перед найближчими родичами».

      За словами першого заступника директора Департаменту з усиновлення та захисту прав дитини при Міністерстві сім'ї, молоді та спорту Людмили Балим, в Україні вже декілька сімей відомих політиків та бізнесменів усиновили дітей-сиріт. Проте здебільшого вони не бажають розголошувати таємницю всиновлення. Цікаво, що в цих родинах є власні діти, тож усиновлення — ніби шляхетний крок назустріч соціально незахищеним прошаркам населення.  

      До речі, Міністерство сім'ї, молоді та спорту розробило поправку до Закону «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», якою передбачається виплачувати 8 тисяч гривень родині, яка всиновлює дитину. А ще надавати усиновителю тримісячну оплачувану відпустку для догляду за всиновленою дитиною — на період взаємної адаптації.

Оксана ОСТАПЕНКО.

ДОВІДКА «УМ»

      Соціологи та кримінологи замість абстрактного протиставлення «благополучних» і «неблагополучних» сімей розрізняють сім'ї з різним виховним потенціалом. За цією ознакою існує 10 типів сімей: 1. Виховно-сильні. 2. Виховно-стійкі. 3. Виховно-нестійкі. 4. Виховно-слабкі з втратою контакту з дітьми і контролю над ними. 5. Виховно-слабкі з постійною конфліктною атмосферою. 6. Виховно-слабкі з агресивно-негативною атмосферою. 7. Маргінальні: з алкогольною, сексуальною деморалізацією тощо. 8. Правопорушницькі. 9. Злочинні. 10. Психічно обтяжені. У родинах першого типу, частка яких серед усіх сімей становить 15—20 відсотків, виховна обстановка близька до оптимальної. Другий тип сім'ї (35—40 відсотків) створює загалом сприятливі можливості для виховання, а труднощі в родині розв'язуються за допомогою інших соціальних інститутів, насамперед школи. Для третього типу сім'ї (10 відсотків) характерна неправильна педагогічна позиція (наприклад, гіперопіка тощо), яка вирівнюється завдяки порівняно високому загальному виховному потенціалу родини. Четвертий тип (15—20 відсотків) об'єднує родини, де батьки з різних причин (погане здоров'я, надмірна завантаженість на роботі, брак освіти або педагогічної культури) неспроможні правильно виховувати дітей, втратили контроль за їхньою поведінкою й інтересами, тож на їхніх дітей насамперед впливає середовище однолітків. Решта типів (10—15 відсотків) є з соціально-педагогічної точки зору негативними або й криміногенними. Ризик правопорушень неповнолітніх, які виховуються в обстановці постійних і гострих конфліктів і у психічно обтяжених родинах, у 4-5 разів вищий, а в родинах, де панують агресивність і жорстокість, у 9-10 разів вищий, ніж у тих, хто росте в педагогічно сильних та стійких родинах.

Джерело: Ігор Кон, «Психологія ранньої юності».