Якось випадково натрапила на телешоу «Наші» на каналі НТН. Темою розмови були покинуті батьками діти. Точніше, навіть не покинуті, а викинуті — на смітники. Когось із немовлят врятували перехожі, інших знайшли вже мертвими. Тема була, звісно, моторошною, але мене вразило не це. А голос ведучого. Він тоном суворого судді засуджував «нелюдів», які так розправляються з власними дітьми. Звісно, немає виправдання батькам, які або викидають власну дитину, або ж побоями та пиятиками доводять її до того, що вона сама втікає з дому. Проте проблема, на мій погляд, глибша. І полягає вона в тому, що масштаби згаданої соціальної проблеми вже давно стали більшими за «середньостатистичний» відсоток нелюдів, які існують у кожному суспільстві. Адже як 20-річна мати дійшла до того, що викинула на смітник свою дитину? А може, вона саме тому це й зробила, що вже стикалася у своєму житті з тими, хто виносив їй вирок: нікчема, гуляща, питуща? Може, тому й не стала публічно залишати свою дитину в пологовому будинку, бо побоялася поглядів благополучного персоналу? А може, вона вже має дитину і знає, як воно, не маючи шматка хліба і даху над головою, оббивати пороги наших добропорядних державних установ? Не знаю. Не візьмусь давати оцінку. Знаю лише, що навряд чи публічне судилище над соціально неблагополучними елементами дасть реальний результат. Бо, по-перше, сумніваюся, що вони дивляться гострі соціальні телешоу. А по-друге, життєві драми соціально неблагополучних людей дають хліб усім тим, хто працює у галузі соціально спрямованої журналістики, в державних соціальних службах, інтернатах, притулках, колоніях для неповнолітніх. Тюрмах, зрештою. Я про це пишу без жодних претензій. Просто коло замикається.