Марія Власівна у своїй домівці. (Фото автора.)
«У 32-му році, я пам'ятаю, дуже великий був урожай, — згадує 80-річна Марія Балас. — У нас у коморі було два засічки: в одному пшениця, в іншому — жито. І квасоля була, і насiння коноплі, і соняшникове насіння, і гарбузове — все це у мішках. Два погреби картоплі, огірки, капуста, ціла бодня з салом... Це був приблизно листопад — пам'ятаю, що я була у черевичках. Ще без пальтечка, але обгорнута бабуниною великою хусткою. У двір заїхало багато підвід... На першому возі сидів у шкірянці уповноважений з Білої Церкви. У нього був шкіряний картуз, наган при боці. З ним — червоноармієць у шинелі й будьонівці, з гвинтівкою. На другій підводі — люди сільські. Бабуня сказали, що це комнезам — комітет незаможних...».
Марійці було тоді сім років і мешкала вона з бабусею Домахою у селі Мала Вільшанка на Київщині, неподалік Білої Церкви.
Тоді маленька дівчинка з літньою жінкою злякалися. «Ми жили дуже близько до шосейної дороги, то з нас і почалося грабування: бабуня навіть ще не чули, що таке в селі твориться, — ділиться Марія Балас. — Непрохані гості зразу кинулися, хто куди. Вже один несе боденьку з салом, з сараю забирають поросятко в мішку, кидають до свого воза... Бабуня не хотіли віддавати їжу, голосили, що вона вдова, в неї сирота росте, але ніхто не звернув на це уваги... А той уповноважений у шкірянці до неї підійшов, витяг нагана й каже: «Стоять і нє сопротівляться, іначє стрєлять буду!» Забрали геть усе... Навіть сушені груші, з яких варили узвар, качани кукурудзи на насіння, вузлик цибулі на висадку, з печі вигребли все».
Проте у бабусі з онукою все ж залишилася можливість хоч якось прогодуватися й вижити. «Під драбиною у нас була купка дрібнесенької, «поросячої» картоплі, — пояснює Марія Власівна. — То цей сільський дядько, що забирав картоплю, підійшов до бабуні та так тихенько їй сказав: «Бабо Домахо, я залишив дрібної картоплі. Вони не побачать». Оце й усе, що залишилося від нашого врожаю».
Жінка розповідає, що потім грабіжники «завітали» до кожної хати їхнього села: забрали усі продукти й вивезли на підводах. «Хіба ж не знала влада і той уповноважений, що таким чином сім'я приречена на смерть? — розмірковує вона. — Що ж залишалося? Нічого. А попереду ще зима і весна! Коли ж там щось з'явиться? Звичайно, це був штучний голодомор».
Початком найбільших знущань над українським народом Марія Власiвна вважає колективізацію 1928 року, коли почалися масові репресії проти селян. «Моя бабуня була родом зі Шкарівки. Її батько був багатий, так званий куркуль. Хоча він просто був гарним господарем — завжди ходив у полотняних домотканих штанях, тільки на свято міг собі дозволити одягти каптан. Коли почалася колективізація, його вже не було. Але усіх братів моєї бабуні позабирали на Соловки, до Сибіру... Діда Романа закатували у білоцерківській тюрмі — вимагали золота. Закладали його руки у двері та порозчавлювали так усі пальці, наче горіхи, — каже Марія Власівна, «ілюструючи» свою розповідь відкриттям-закриттям кімнатних дверей. — Всіх господарів, які любили землю, які її плекали, наче дитину, по тюрмах та по Сибірах порозсилали...» Бабуню з хати не вигнали, тому що вона була вдовою, але забрали весь реманент та худобу. Так і жила невеличка сім'я: обробляли землю й раз на рік купували порося на відгодування. Але «святкувати» також довелося недовго — Малою Вільшанкою прокотилася хвиля грабіжницьких нападів на хати, влаштованих «народною» владою.
Приречена на голодну зимівлю сім'я мала шукати якогось способу врятуватися. І знайшла його — під стріхою власної хати. «Горище у бабуні було встелене гречаною й просяною лускою, щоб не було холодно. У бабуниного племінника дядька Никона була велика ступа, видовбана зі стовбура дерева. Бабуня брали цю ступу й товкли у ній луску, роблячи таке борошно, — розповідає Марія Власівна. — Тоді бабуня з погреба візьмуть жменьку тієї картоплі (бо треба ж економити!), зварять її, помнуть, додадуть це лушпиння, розмішають і зроблять маторжаники, як ми їх називали, — ділиться «рецептом» пані Марія. — А жиру ж ніякого немає: сало забрали, олії також не було... У бабуні був шматок воску, яким вона й натирала сковорідку, щоб ці маторжаники не приставали. Як їси їх, вони у роті аж шелестять...».
Але навіть такі смаколики, як поросяча картопля, мають властивість закінчуватися... Навесні 1933 року бабуся Домаха з онучкою залишилися без рятівного овоча. Селяни черговий вихід з ситуації знайшли у сусідній державі. «У ті часи нікому не можна було поїхати ні в Росію, ні в Білорусь. Там ніде голоду не було, але нас туди не пускали. Якщо навіть хтось прорветься, то забирали все, що він там купив, ще на тій стороні або вже тут, — розповідає Марія Власівна. — Поруч із нами жили племінники чоловіка моєї бабуні: дядько Никон і дядько Петро. Вони знали якусь лазівку до Білорусі. Повертаючись звідти, вони приносили небагато картоплі, борошна, крупи і навіть хліба або сухарів. Принесуть, залишать і знову йдуть». Але «трофейної» їжі було настільки мало, що голодна родина жодного разу навіть галушок не зварила.
Весна нагадала про себе зеленими листочками на деревах та молодою травою. Марія Власівна розповідає, що в цей час з'явилися перші бур'яни: «Їли ми всякі з них. Щастя велике було, коли зацвіла жовта акація. Тоді це були такі ласощі! А як розпустилися вишні, ми ті листочки обривали і скручували. До мене приходила моя подружка Катя: ми з нею нарвемо тих листочків, складемо один на другий, скрутимо трубкою й їмо. На смак воно трошки слизькувате...» — пригадує пані Марія.
«А тоді молочай пішов, — продовжує вона. — Ми з Катею обриваємо з нього шкурку, а стрижень катаємо у долонях й співаємо:
Качаю, качаю,
У мед умочаю.
Як не в мед, то в вино,
Щоб солодке було!
А тоді їмо, і ця гіркота вже кудись дівається!».
Потім, за словами пані Марії, почала з'являтися дика морква — біленький корінчик з запахом цього овоча: «Але ж його знайти було тяжко — весь люд, який ще був живий, шукав всяке коріннячко та бур'янинку. Це була наша щоденна їжа. Ми, мов ті кролі, гризли бур'яни», — розповідає Марія Власівна.
«Але бур'ян є бур'яном: для тварин воно, може, й нічого, а для людського організму цього не вистачає, — каже вона. — На нашому городі вже жито й пшениця проростають, колосочки мають викидати, а в нас уже зовсім нічого немає. В мене ноги опухли до колін, а в бабуні вже живіт був пухлий. А як у людини пухлий живіт від голоду — це вже все. Людина зовсім не має сили піднятися, лежить, наче набирається водою. То вже смерть наближається...».
Врятував тоді стареньку племінник з дружиною: вони позичили їй 50 рублів та принесли з базару (а ціни були неймовірно завищені) склянку пшона й четвертинку хліба. «Хліб був чорний і важкий, мов земля, — згадує Марія Власівна. — А добрий!.. Бабуня відломили шматочок мені й собі. І ми той хліб навіть не жуємо, а смокчемо...».
А з того рятівного пшона Марійка зварила свій перший куліш. «Бабуня сказали мені, якого бур'яну нарвати й лободи. Я поклала його у горщечок, налила води, бабуня всипали туди жменьку пшона, і я поставила готувати, — розповідає нині дуже вправна господиня. — Зварила той куліш, насипала бабуні в мисочку — вони поїли; потім — собі. Так через тиждень бабуня й піднялася».
На жаль, таке щасливе, якщо це слово тут є влучним, завершення трагічного періоду мали не всі односельці Марії Власівни. Великі сім'ї, у яких не було таких запасів лушпиння на горищі, почали вимирати вже взимку. «А весною... Смерть косила людей косою! — розповідає пані Марія. — У нас на вулиці залишилися тільки ми з бабусею, дядько Никон і дядько Петро з сім'ями, моя подружка Катя (її мама і братик померли) та мати і син Мацупи. А взагалі на вулиці було одинадцять хат».
Людські смерті перетворилися для селян на щось звичне. Дитиною пані Марія запам'ятала, як ще живі односельці намагалися ховати небіжчиків: «Дядько Корній їздив попід хатами парою коней і возом. Він наколював вилами тих, хто вмирав (а люди ж були самі кістяки — повсихали всі!), кидав на воза та віз на кладовище. Там викопувалася одна на всіх велика яма, до якої він скидав усі трупи і знову їхав селом».
Одного разу подружки з дитячої цікавості побігли подивитися, як дядько Корній буде забирати померлих сусідів. «Коли ми прийшли, дід Тиміш лежав на долівці, баба Тимошиха — на лежанці, а на полу (саморобне ліжко — Авт.) була їхня дочка Ганна, — розповідає Марія Власівна. — Дядько підійшов до діда, кинув його, тоді — до баби, а після них — до Ганни. Штрикнув її вилами, а вона: «Ой!.. Я ж іще жива!..» Характерно, що людина вмирає від голоду в повній свідомості до самого кінця...» — каже пані Марія, пригадуючи, як вони з подружкою тоді налякалися й вибігли з хати.
Але на цьому трагічні картини, які бачила маленька дівчинка, не вичерпалися. «У бабуні в селі була подружка Агуся. І от пішли ми якось її провідати. Заходимо до неї в хату, а вона лежить на полу. Під нею — зім'ята солома. Бабуня питають, що це її не видно, а та тільки: «Ой, Домашечко... Ой, їстоньки!.. Ой, їсти!..» Бабуня їй на те: «Агусю, голубонько, ми з Манею й самі нічого не маємо, бур'ян один їмо... Ось у мене вже ноги пухлі...». А вона, як зараз бачу, бере тієї соломи з-під себе судорожними руками, підносить до рота, і жує, жує... З рота — вже піна, а вона повторює: «Ой, їстоньки!..» Бабуня сидять і плачуть, а Агуся так кілька разів ще підносить солому до рота, і знов руку опустить. А тоді різко витягнулася — і все... Ми накрили її рядном і пішли. Так я бачила смерть від голоду. Це дуже страшно! — пригадує Марія Власівна. — Головне, що людина все розуміє і їй страх як хочеться їсти».
«Було в селі навіть людоїдство, — розповідає очевидиця. — На околиці нашого села була хата Аврама Туза. У нього була велика сім'я: дванадцятеро чи тринадцятеро дітей, жінка, батько та мати. Був він колись заможною людиною, але не куркулем: город мав великий, клуню, два сараї. Видно, що хазяїн. У голодовку і в нього забрали геть усе, не залишили нічого, а родина ж велика... Вони їли спочатку собак та котів: скоро ніде в селі не можна було побачити цих тварин, всіх з'їли. А тоді почали їсти людей, — пригадує пані Марія. — Шосейною дорогою люди здалеку (з Володарки, зі Ставища) йшли на Білу Церкву. І от ввечері хтось із сім'ї Туза виходив на цю дорогу та запрошував подорожніх до своєї хати заночувати... Про це знали всі, але ж не було на це жодної управи. Бабуня мені й Каті завжди наказувала: «Ви ж не йдіть до Аврама по бур'ян на город, бо звідти вискочать, зловлять і з'їдять!»
Марія Власівна пригадує, як вона знайшла жахливе підтвердження людоїдства в селі: «Раптом уся їхня сім'я — один за одним — вимерла. Ми з Катею пішли подивитися, чи це правда. Коли ми побачили, що вже нікого дійсно немає, то розхрабрилися, позаглядали до сараїв, до клуні й зайшли до Авраамового городу. Він був високо, наче на горбі, над шосейною дорогою, і весь заріс височенним бур'яном. Ми як заглянули туди, а там повно людських черепів...». До свого городу доведена голодом до злочину сім'я викидала кості. А зараз на тому місці, за словами пані Марії, чомусь стоїть стела на честь червоноармійців Котовського — учасників битви, яку називають «Голою атакою»...
Про свої тодішні міркування й сьогоднішні висновки щодо організаторів Великого Голоду розповідає Марія Власівна: «Тоді не можна було ніде про це розповідати й питати. Бабуня тільки казала: те, що все позабирали, — несправедливо. Ми не розуміли, хто це організував. То на сільського голову думали, то на цю бідноту, а тоді вже почули, що це не тільки в нас, а й по інших селах». Пані Марія осмислює те, що відбувалося у 1930-х: «Звичайно, кара Божа є. Але в такій кількості, в якій це трапилося, це могло бути лише від сатани», — каже вона.
Нині Марія Власівна переконана, що Голодомор був зроблений за вказівкою «згори», що керівництву держави потрібно було винищити українських селян як клас: «Наше селянство завжди було войовничим. Якщо взяти історію, то ті, хто боровся проти турків, татар, поляків, — козаки — були вихідцями з села. Міське населення не йшло в козаки. Хто організовував усі повстання? Кривоніс, Гонта, Мазепа, Кармалюк, — вони всі були освіченими селянами. Коли радянська влада почала забирати те, що люди наживали віками: поля, реманент, худобу — це, звичайно, викликало незадоволення у селян. Уряд чудово розумів, чим це може закінчитися. Отож у тридцятих роках були репресії: всю культуру, весь розум знищили. І письменники, і вчителі, і лікарі, і професори, й інженери — всі пішли під дулом нагана...».
Нині Марія Власівна на пенсії, попрацювавши понад сорок років вчителькою української мови та літератури, переважно у школі для глухонімих дітей. Вісімдесятирічна жінка активно займається громадськими справами: співає у хорі, є членом Білоцерківської організації Всеукраїнського об'єднання ветеранів, яка опротестовує несправедливі рішення та дії уряду й місцевої влади... Розповідає, що цьогоріч на рiчницю створення УПА їхній хор приїжджав до Києва й вшановував своїми піснями пам'ять бійців на Софійському майдані. «Співали козацьких пісень, за які років 20 тому отримали б по 25 у в'язниці!» — усміхається пані Марія. Візити до столиці є традиційними для молодої душею українки. Про це дають знати пам'ятки з Майдану-2004: численні помаранчеві стрічки, прапорці та шалики у кімнатах. А ще в помешканні Марії Власівни історичну пам'ять мають навіть домашні тварини: рудий відгодований кіт охоче частується величенькими шматками чорного хліба. Такого звичайного й буденного для нас зараз...
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
