Редакційне завдання написати ностальгічно-аналітичний матеріал до другої річниці Помаранчевої революції авторка цих рядків, чесно кажучи, сприйняла з опущеними руками. В голові постійно прокручувалася остання пісня «Океану Ельзи» «Веселі, брате, часи настали». Нею все сказано, і чи є що додати? Проте коли говориш про це не з політиками, а з простими людьми — тими, які приклалися до перемоги Майдану, — крига скресає, і з закапелків душі потроху повертається відчуття ейфорії та піднесення. І в голові грає вже інша пісня — «Буде нам з тобою що згадати».
Усім, хто втомився, але прагне знову відчути себе хоча б у День Свободи частиною того великого свята волі і єдності, присвячуються три маленькі історії від трьох різних людей. Вони — кожен по-своєму — допомагали тримати дух Майдану.
Для 40-річного приватного підприємця Едуарда Шулімова Майдан почався в рідних Черкасах. Щойно з'явився перший намет у центрі міста, він прийшов туди і запропонував свої послуги — організатора, охоронця, водія власного мікроавтобуса. На той час пан Шулімов займався пасажирськими перевезеннями.
«Мені хотілося щось змінити в цій країні, бо як звичайний підприємець я постійно стикався з несправедливістю, необхідністю мати «блат» та давати хабарі. Я вийшов на черкаський Майдан і запропонував допомогу — безкоштовно і без віддяки», — розповідає «УМ» Едуард. Разом зі своєю вівчаркою він охороняв наметовий табір удень і вночі від бійців, які «виходили проти нас із кийками і ледь не зі стволами».
Водночас на своєму автобусі він привозив дрова, газети, їздив до знайомих підприємців, агітував їх, збирав у них продуктові та інші пожертви для мешканців Майдану.
За кілька днів після початку революції Едуард узяв у своє авто ще понад десяток однодумців та вірну вівчарку і вирушив на Київ.
Власне, найважчі спогади Шулімова про революцію пов'язані з першим днем, проведеним у столиці. «Ми думали, нас там чекають, ми готові були недосипати і недоїдати, нести варту, але нас сприйняли як відщепенців. Коли ми прийшли в готель «Дніпро», де розташовувався один зі штабів, нас не прийняли. Спочатку склалося враження, що вже й на революції якийсь клан існує, що і тут треба хабарі давати, аби на тебе звернули увагу», — згадує підприємець. Тож першу ніч йому з колегами довелося ночувати в холодному мікроавтобусі під цератою, бо ковдр дістати не змогли. Вже наступного дня черкащани «підняли бунт» і здобули харч та теплі речі.
За тиждень Едуард повернувся в Черкаси і вже повністю віддавався місцевому Майдану. В яку копійку йому обійшлася участь у Помаранчевій революції, окрім ціни 200 літрів дизпалива, Шулімов сказати не може: «Це як на пожежі. Коли починає все горіти, ти не дивишся, які речі рятувати, дорожчі чи дешевші. Ти просто рефлекторно хапаєш, що під руками».
Після революції у Шулімова залишився пам'ятний подарунок — жіночий годинник «Так!». Просто у «помаранчевому» штабі чоловічих подарункових годинників уже не залишилося. Мала ще бути й грамота, але Едуардові в суєті помилково видали подяку з чужим іменем, і він повернув той папір назад.
За два роки життя Едуарда змінилося — але важко сказати однозначно, в який бік. Шулімов припинив займатися своїм бізнесом (хоча каже, що планує знову якісь проекти, бо «їсти щось треба»). Проте він став справжнім громадським активістом і бореться за ідеали Майдану щодня.
«На запитання, що має статися, аби я знову вийшов на Майдан, відповім так: я досі на ньому перебуваю. Я не опустив руки, я віддаю всього себе боротьбі, бо треба продовжувати ту справу, яку ми почали тоді», — каже Едуард. Зараз він завідує оргвідділом черкаського обласного осередку громадської мережі «Опора», протягом останніх місяців брав активну участь у скандальних виборах мера Черкас, будучи членом ТВК та захищаючи вільне волевиявлення городян через акції протесу.
На думку Едуарда, за два роки в Україні відчутних змін не відбулося. «Свободи стало більше. Але від того, що нам дозволяють кричати, мало що змінюється. Все одно продаються депутатські місця в списках, розмір хабарів у різних установах зріс у кілька разів, — констатує Шулімов. — Але я ні про що не шкодую. У нас ще є час і бажання боротися й перемагати. Головне — зробити правильні висновки», — оптимістично завершує Шулімов.
Мабуть, ніхто з іногородніх учасників Помаранчевої революції не забуде того щастя, як після двох днів стояння на Майдані нарешті з'явився теплий притулок, до того ж — у центрі міста. Щойно запрацював революційний штаб в Українському домі, там уже грілися кілька тисяч осіб. За кілька годин там організували медпункт, буфети, спальні місця. Хоча «картонок» було менше, ніж людей, тож революціонери спали скрізь, навіть на сходах ескалаторів.
Комендантом штабу в Українському домі став львів'янин Андрій Парубій, тоді — заступник голови Львівської облради. На світанку 24 листопада після переговорів із нардепами він разом із трьомастами побратимами, вихідцями з націоналістичних організацій «Тризуб» та «Спадщина», увійшли в підпорядковану Кабміну споруду.
Як пригадує Андрій, тоді в колишньому музеї Леніна перебував лише один охоронець, який грозився викликати підмогу і спровадити «окупантів» геть. «Ми йому пояснювали, що люди на вулиці мерзнуть, серед них — багато хворих. Потім майже зі слізьми на очах нас просила покинути приміщення директор Українського дому Наталя Пилипівна. Після короткої перепалки вона пішла, а ми організувати штаб», — розповідає тодішній комендант.
Найважчим моментом для Парубія під час свого комендантства було те, коли в Українському домі вже ночувало близько десяти тисяч людей, здебільшого із Західної України. «Це було значно більше припустимої межі. Доводилося ходити поміж них і просити людей перейти в інші підготовлені установи – консерваторію, філармонію... Але вони не хотіли, плакали, просились...» — згадує Андрій.
Серед інших яскравих вражень розповідає про те, як охоронці з «національної дружини» зловили мародера, натягли на нього табличку «Злодій» і водили по всіх поверхах на показ людям.
Ще один незабутній спогад пов'язаний із розселенням іногородніх по київських квартирах. Багато киян подавали заяви зі своїми адресами, висловлюючи готовність прийняти на ніч революціонерів із Майдану. Одна з дівчат, яка розподіляла людей на ночівлю, неправильно написала номер будинку, і семеро чоловік пішли на зовсім чужу квартиру. Проте їхні слова: «Ми з Українського дому, нам сказали, що ми можемо у вас заночувати», — стали чарівним паролем — господарі не ставили зайвих запитань, нагодували і поклали спати. «Самовідданість киян мене сильно вразила, — розповідає Парубій. — Власник одного з ресторанів кілька разів просив мене прислати 300 осіб до нього в ресторан на вечерю. Але якраз у той час всі члени «національної дружини» мусили бігти під Кабмін, де планувалась чергова акцiя».
Щоб не покидати Український дім у такому стані, як більшовики — Смольний, після завершення революції Андрій із побратимами «драяли там усе, аби жодної плямки після нас не залишилося». Довелося, правда, після детального обліку виплатити 100 тисяч гривень за завдану матеріальну шкоду.
До речі, зараз Андрій товаришує із директоркою Наталією Пилипівною, часто заходить до неї на каву. Адже вона через три дні після захоплення повернулася на своє робоче місце і допомагала коменданту.
Навряд чи учасники Помаранчевої революції зможуть однозначно відповісти, хто перший звернувся до українців зі сцени Майдану вранці 22 листопада. Ні, це був не Ющенко і не Тимошенко, навіть не «польові командири». Це був простий греко-католицький священик із Червонограда Львівської області Михайло Низкогуз.
«Уранці в понеділок я стояв під сценою, на яку вийшов Віктор Андрійович. Він побачив мене і запросив до себе, аби я розпочав мітинг із молитви», — розповідає «УМ» отець Михайло. За його словами, на це запрошення люди з оточення Ющенка відреагували не надто доброзичливо. «Проте Віктор Ющенко — людина глибоко віруюча. Він подивися на своїх друзів, обернувся до мене і наполіг: «Отче, розпочинайте з молитви. Якщо Бог благословить нашу справу, то я впевнений, результат буде відповідний», — додає священнослужитель.
Під час цієї полум'яної молитви він бачив сльози на очах людей, які стояли в перших рядах. Ці люди молилися з широко відритими очима, дивлячись у небо. Там були католики і православні, західняки й східняки – але вони були єдині вже у цій першій промові з Майдану.
«Тому, коли за кілька днів один із народних депутатів підняв руку і вигукнув: «Це ми перемогли!», я не втримався і сказав: «Брате дорогий, якби до Хрещатика з двох боків під'їхали танки, я б побачив, де би були зараз ви. Переміг Бог і український народ, який молився слізьми радості!» — каже отець Михайло.
Серед інших вражень, які Михайла Низкогуза самого ледь не довели до сліз, – це коли після отієї першої молитви до нього під сценою Майдану одразу підійшла Юлія Тимошенко, впала перед ним на коліна і промовила: «Благословіть, отче, на боротьбу з темрявою і злом». Червоноградський священик дав Юлі поцілувати хрест, а за спиною почув саркастичні зауваження людей з оточення Ющенка: мовляв, Тимошенко, як завжди, грає на публіку. «Але я вірю в її щирий порив, — зазначає Михайло Низкогуз. — Тоді всіма, хто був на Майдані, керував революційний порив. Саме емоції злякалися Кучма та Медведчук, тому й не застосували зброю. Люди були щирі... Так, до священиків підходили російськомовні студенти і розповідали, що вперше відчули себе українцями».
Отець Михайло протягом усієї революції перебував у Києві. Старші за саном священики закріпили його за Українським домом, де Низкогуз відправляв служби і сповідував людей. Час від часу він ходив до Кабміну, аби морально підтримувати пікетувальників. «Присутність священика серед вартових, особливо серед тих хлопців, які були в напіввійськових одностроях, дуже важлива. Вони відчували себе більш спокійно та впевнено», — пояснює отець Михайло.
Для Михайла Низкогуза атмосфера Майдану не нова. Раніше його не раз можна було побачити як активного громадського діяча на масових акціях у Львові та в Червонограді. У 2003 і 2004 роках він відправляв Службу Божу біля підніжжя Говерли перед сходженням Віктора Ющенка. Там же благословив його у важку путь, в том числі президентську.
Зараз у червоноградській церкві святого Йосафата, настоятелем якої є отець Михайло, проводяться безперестанні молитви за Україну та за мудрість її еліти. Зокрема є 24 молитовні групи, які міняють один одного щогодини протягом доби. «Сльози викликає думка, що в Україні немає справжньої української еліти. Страшно стає, бо вони мали все в руках — і майже все віддали», — говорить греко-католицький парох.
Михайло Низкогуз розуміє, що зараз українці відчувають розчарування. Але «воно не може бути безмежним, бо головне, що народ встав з колін і відчув подих свободи. Те, що починалося молитвою, не може так безславно закінчитися. Перемога Майдану ще попереду!» — втішає святий отець.
Отець Михайло Низкогуз
у День свободи не планує їхати в Київ, хоча його й запросили. Він молитиметься у своїй церкві на Львівщині. «Я завжди є там, де це більш потрібно. У Києві зараз і без мене зможуть обійтися», — каже отець Михайло. Але при цьому обіцяє, що як тільки настане час нового Майдану (а такий буде, бо люди довго не терпітимуть дії нового уряду), він кине все і знову буде в центрі подій. «Усі знають, що за хмарами є сонце. Зараз місце під сонцем зайняли темні сили. Коли прийде час, я обов'язково поїду розганяти їх непереможною зброєю — Божим словом», — каже отець Михайло.
Підприємець Едуард Шулімов
сьогоднішній день проведе в Києві, де візьме участь у зібранні громадських організацій, приуроченому другій річниці революції. На Майдан, можливо, теж піде. «Просто пройдуся тими місцями і все. Насправді в цей день просто хочеться потиснути руки всім тим, з ким ми разом тоді на революції працювали, тим, кого я знаю», — говорить черкащанин. Він каже, що цей день для нього святий, тому святкувати його на всенародному рівні вважає блюзнірством: «А що ми відзначаємо? Програш? Я не бачу в цьому сенсу, бо це лише вкотре нагадає всім наразі про наш програш. Наразі владі нема чим перед нами звітувати, хоча обіцянок було багато...»
Депутат облради Андрій Парубій
День свободи хотів би відсвяткувати в Києві, у вузькому товаристві «командирів Майдану», які під час революції збиралися щодня о восьмій ранку і о першій ночі у «вагончику Безсмертного» під монументом Незалежності, проводили там оперативні наради.
Проте увечері в понеділок він ще не знав, де святкуватиме День Cвободи. Казав, що, можливо, залишиться у Львові, бо «не чув, щоб у столиці якісь заходи ініціювали». Але в будь-якому разі Парубій не планував помпезностей. Сьогодні важка політична ситуація, і політики мають не святкувати, а відповідати за те, що не виконали обіцяного. Сьогодні час переосмислити ті два роки і думати, як далі бути тим силам, яким Майдан дав перемогу», — резюмує комендант революційного штабу.
Сам Андрій після революції увійшов до «Нашої України», написав книжку «Записки коменданта» і зареєстрував громадське об'єднання «Український дім».
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
