Чотири вечори замість п'яти із «П'ятьма вечорами» включно

      У  гастрольному турі «Соврємєнніка» назва «П'ять вечорів» мала б відігравати подвійну роль. По-перше, це одна із двох вистав, які театр заявив у своїй київській афіші зразка 2006 року. А по-друге, саме стільки повинні були тривати самі гастролі, завершувати які мав творчий вечір художнього керівника театру Галини Волчек. Але Галина Борисівна прихворіла, тому її зустріч із глядачами відклалася на пітора-два місяці — так запевняють організатори гастролей з компанії «Едвайс».

      Утім присутність Галини Волчек відчувалася навіть за її відсутності. На прес-конференції у посольстві Росії (гастролі проходили під патронатом посла Віктора Черномирдіна) прем'єри «Соврємєнніка» — народні артисти Росії Олена Яковлєва та Сергій Гармаш — раз по раз згадували про Галину Борисівну. Яка, як з'ясувалося, має стосунок до обох презентованих киянам спектаклів — «Пігмаліон» ставила сама, а у «П'яти вечорах» допомагала режисерові Олександру Огарьову відшліфувати фантазію до стану завершеного художнього образу. За словами Гармаша, у режисера, в принципі, все виходило добре, але за два тижні до роботи приєдналася Галина Борисівна і стало ще краще. Взагалі, за словами Яковлевої та Гармаша, стосунки акторів iз художнім керівником настільки довірливі, що розпізнавати настрій Галини Борисівни вони вже навчилися по тому, як вона ... палить та кашляє.

      Ідея повернути в афішу театру «П'ять вечорів» Володіна також належить пані Волчек, яка над першою постановкою п'єси понад сорок років тому працювала разом з Олегом Єфремовим. Цей зв'язок поколінь —і в театрі, і в житті — став у виставі «центром тяжіння», який визначив її еволюцію. Художник Наталя Дмітрієва «намалювала» дуже простий, на перший погляд, і водночас надзвичайно образний малюнок сцени, який протягом вистави «вистрілював» усе новими деталями. Світло у вікні, засніжене дерево — у таких «декораціях» кохали п'ятдесят років тому, та й сьогодні щось влучніше навряд чи придумаєш. Але і в таких декораціях кохання, яким би палким воно не було, може просто заблукати в лабіринті життя. Як це сталося в колишнього студента-хіміка Ільїна і «активістки, спортсменки, красуні» і далі за текстом Тамари. Колись вони кохали одне одного, а потім — війна, він пішов на фронт, вона пережила блокаду. Вони вціліли, але їхнє кохання дало тріщину... Чи не дало? Приїхавши в місто, де жила Тамара, Ільїн таки пішов до неї. І до себе, колишнього... А зустрівшись, ці двоє так і не змогли відповісти самим собі, чому вони втратили шанс бути щасливими? Навіщо цей прочерк довжиною у сімнадцять років. Умовності у вигляді незакінченого інституту, буднів водія-дальнобійника, власне, це лише умовності. Тим більше що особисте життя у Тамари також не склалося. Вона працює майстром на заводі, самотньо кутається у теплі кофти і пильнує не за сином, а за своїм племінником. Де вони справжні — тут, коли намагаються повернути втрачене і виправити помилку, чи там, на засніженій ковзанці, де вітер обпалює обличчя, а від щастя хочеться кричати? «Тільки б не було війни...» — ця класична репліка героїні у фіналі сприймається, на диво, з легким розчаруванням. Бо не все вирішує війна, вона якраз і залишила життя двом закоханим. Які тепер, через сімнадцять років, намагаються наздогнати те, від чого колись завмирало серце, а світ здавався безмежно щасливим.

      Олена Яковлєва та Сергій Гармаш у головних ролях «П'яти вечорів» наче закумулювали всі свої стосунки як у театрі, так і поза ним — настільки злагоджено звучить їхній дует. До речі, в «Соврємєннік» вони прийшли одночасно, служать у театрі вже понад двадцять років, а спільні роботи в кіно — ролі Каменської і Короткова в серіалі за романами Олександри Мариніної, виявляється, також об'єднують, скільки б актори не нарікали на занудність цих «багатосерійок».

      На «свіжі» «П'ять вечорів» прийшли навіть такі VIP-театрали, як екс-Президент Леонід Кучма, який завчасно зателефонував послу Росії і запитав про запрошення. Запрошення знайшлися і для нього, і для ще кількох десятків відомих людей. Втім до фіналу досиділи не всі — Леоніда Даниловича, наприклад, після антракту в партері вже не було видно.

      «Пігмаліон» у репертуарі «Соврємєнніка» — більше десяти років. Але і в цій виставі була одна «прем'єра»— Валентина Гафта в ролі Генрі Хіггінса замінив Сергій Маковецький, якого в цю виставу запросили з Театру імені Вахтангова. До речі, до Києва на гастролі «Соврємєннік» делегував аж шість народних артистів Росії, і саме на прикладі «Пігмаліона» можна говорити про потужну акторську школу Росії: Маковецький, Яковлєва, Валерій Шальних, Лілія Толмачова, Тамара Дегтярьова, Олександр Берда... Хоча акторська школа Росії у географічному плані продовжує бути поняттям досить умовним. Захоплюючись гастролерами, ми пам'ятаємо, що Маковецький родом із Києва, Яковлєва — з Харкова, а Гармаш — із Херсона... До речі, вони про нас також пам'ятають: наступного разу обіцяли привезти свою останню прем'єру, виставу «Антоній@Клеопатра. Версія», яку з Сергієм Шакуровим та Чулпан Хаматовою в головних ролях нещодавно випустив Кирило Серебренніков.