Люди, як кораблі*

      Мала сцена Театру імені Франка особисто для мене завжди була своєрідним чорним квадратом. У сенсі того, що саме тут можна розраховувати на несподівану зустріч із, здавалося б, раніше знайомим актором, режисером чи драматургом. І, вживаючись у роль першовідкривача, вкотре дивуватися багатогранності людської натури. У виставі «Дредноути» таких несподіванок було цілих дві: актор Петро Панчук у ролі режисера та актриса Наталка Ярошенко у ролі... актриси.

      Заслужений артист України Петро Панчук, один зі «стовпів» Театру Франка, від браку роботи «за професією» не страждав. Але, як виявилося, активність на сцені аж ніяк не компенсувала його творчі амбіції, що тепер трансформувалася у театральну постановку. Досить своєрідну п'єсу модного російського драматурга Євгена Гришковця Петро Панчук побачив у вигляді... корабля, що затонув. Але не загинув, перспектива зустрічі з рятувальниками для нього є цілком реальною.

      Перевернутий трап, подерті вітрила, розкидані папери, телефон без дроту, поламані стільці (художник — Віктор Шульга) — із цим можна жити або все це можна поправити. Варто лише людям навчитися чути одне одного і не підміняти море хлюпанням у тазику з водою. Дредноут — це корабель флоту її величності, який був потоплений у бою. Цей факт, із відповідними ілюстраціями і статистикою, фіксує на своїх сторінках історія. Залишаючи за дужками долі матросів, які загинули у тому бою. Героїня Наталі Ярошенко просто фанатично переймається долями тих моряків, вона уявляє, про що вони думали у хвилину смерті, навіть припускає, що про неминучу загибель ці моряки просто не замислювалися... Вона захоплюється їхньою мужністю, витривалістю і водночас... не може порозумітися зі своїм супутником життя (Олександр Печериця), заради якого колись кинула успішного чоловіка. З одного боку — товстелезні томи з морськими картами, співчуття і сльози до тих, хто загинув, а з іншого — побутові сварки у стилі «сам козел» і небажання миритися з його вадами. Парадокси дійсності, знайомої кожному, «проростають» у найнесподіваніших місцях вистави, а тому емоції глядачів «стрибають» від захоплення до розгублення, від заздрощів до співчуття. Але висновок iз«Дредноутів» напрошується однозначний: якщо жінки хочуть краще зрозуміти чоловіків, їм треба читати не книжки із чоловічої психології, а історичні нотатки про дредноути.

      Наталя Ярошенко у цій виставі нагадала про себе як про яскраву актрису, а не лише «голос за кадром». Річ у тім, що Ярошенко — одна з найпопулярніших актрис дубляжу, вона озвучила не один десяток героїнь телесеріалів, її голос важко сплутати з голосом когось іншого. Але була у такій популярності несправедливість, оскільки інші професійні чесноти Ярошенко — зовнішність, техніка, психофізика — у актриси не менш яскраві. Після «Дредноутів» усе стало на свої місця. 

* Цитата з пісні Кузьми «Скрябіна».