Словосполучення «народний депутат» зазвичай асоціюється із солідним пузатим державним мужем, у якого під вікном стоїть щонайменше передостання модель «Мерседеса», а холодильник забитий червоною ікрою (хоча насправді у Верховній Раді чимало парламентаріїв як струнких, так і таких, хто розкішні «Мерси» бачив тільки здалеку). А як щодо депутатів молодих? Чи можна вважати солідним нардепа, якому ще немає й 29, а на вигляд не даси й 25?
Виявляється, можна. Принаймні голова Молодіжної партії України Юрій Павленко намагається довести це на власному прикладі. Лідера МПУ, без сумніву, можна назвати найактивнішим представником молодого покоління парламентаріїв, доказом чого є його чітка позиція з приводу україно-російських відносин, політичної реформи, незаконного зниження мінімальної зарплати та інших суспільно важливих подій. Попри не надто поважний вік, Юрко — уже цілком сформований і серйозний політик із твердими життєвими та політичними переконаннями. Його поважають політичні опоненти, і, природно, поважають та цінують значно старші й досвідченіші колеги по блоку «Наша Україна».
Зараз народний депутат Юрій Павленко перебуває у Грузії, де вчора виступав на з’їзді партії «Національний рух», яку очолює лідер грузинської опозиції, потенційний президент держави Михайло Саакашвілі. Привітати понад 7 тисяч делегатів форуму, які представляли всі регіони Грузії, включно з Аджарією, Абхазією та Південною Осетією, від імені Віктора Ющенка блок довірив саме представникові нової генерації...
Ми зустрілися з головою МПУ якраз напередодні його від’їзду до Тбілісі. І, попри складність нинішньої політичної ситуації, кореспондентка «УМ» не втрималася від спокуси розпитати Павленка не лише про ставлення до державотворчих питань, а й про те, як живеться законодавцю «комсомольського» віку серед тих самих «солідних» мужів...
«Діди» за пивом мене не посилають»
— Юрію, зараз усі «раптом» знову активно заговорили про політичну реформу, бо до завершення поточної сесії Верховної Ради залишилося трохи більше двох пленарних тижнів, тому є серйозна ймовірність того, що прийняти належні зміни до Конституції за такий короткий строк не вдасться. Ви не в курсі, депутатам гроші за те, щоб мобілізувалися й підтримали потрібний владі варіант реформи, не пропонують?
— Та ні, про таке не чув. Думаю, що зараз у цьому немає сенсу — 226 голосів для першого етапу більшість і так набере, і, найімовірніше, вчасно. А потім, коли потрібно буде 300, усе може бути. Практика ж усталена — і при обранні спікера за голоси платили, і за перехід у більшість...
— Вам що, теж пропонували?
— А я не схожий на людину, яку можна купити.
— Та чому ж, по-моєму, за логікою має бути навпаки: депутат ви молодий, заробити капітал на всіляких лобіюваннях ще не встигли, «старичкам» має здаватися, що кому-кому, а вам гроші точно потрібні!
— А вік тут ні при чому (сміється). Усе залежить від людини — можна бути продажним і у 70 з мільйонними капіталами, а можна — молодим, незаможним і чесним.
— Я розумію, що вам такі запитання вже набридли, але все одно цікаво: як узагалі у вас складаються стосунки зі старшими й досвідченішими в парламентському житті колегами? «Діди» за пивом не посилають? Чи в депутатів замість цього залишають «чергувати на кнопках»?
— Та ні, немає нічого такого. Мене сприймають всерйоз, бо знають: я завжди підкріплюю свої думки й пропозиції аргументами.
— Важко повірити в те, що, скажімо, на засіданні фракції, де сидять кілька десятків політичних «аксакалів», які до Верховної Ради вже по третьому-четвертому разу проходять, усі уважно дослухаються до думки молодого й недосвідченого депутата.
— Знаєте, коли мені хтось із таких авторитетів закидає щось на зразок «молоко на губах не обсохло», я їм так відповідаю: ви подивіться, що стало з Україною за минулі десять років. Я прийшов до парламенту рік тому, і за цей час ніяких радикальних змін не відбулося: бюджет фактично такий же, як і був, життя людей не покращилося, але й не погіршилося, економічне становище країни майже не змінилося. Тобто я нічого поганого Україні не зробив. А ви? Хіба не ваша вина в тому, що за період незалежності замість перетворитися на розвинену й передову державу світу Україна скотилася на останні місця в економічно-демократичних рейтингах?
І знаєте — цей аргумент справді діє.
— Нещодавно у ВР було створено позафракційне об’єднання молодих парламентаріїв. Воно ще існує?
— Існує — збираємося іноді.
— І як вам вдається співпрацювати з політичними опонентами, адже представників опозиції в цьому «угрупованні» не так уже й багато?
— Справді, чомусь так склалося, що до об’єднання входять переважно представники більшості. Але ми політичні питання не обговорюємо, бо тоді точно б пересварилися — нас об’єднує багато інших речей. Насамперед, звісно, переймаємося молодіжними проблемами.
«Молодіжна партія запропонувала Ющенкові власну концепцію»
— А чому Молодіжна партія не пішла на вибори самостійно, адже ця ніша в політиці, по суті, незайнята — представники нової генерації зазвичай входять до молодіжних крил близьких їм за ідеологією політичних сил. Якби вам вдалося пройти до Верховної Ради самостійно, мали б кільканадцять депутатських місць, а так — всього лише одне...
— Насамперед, головне те, що нам вдалося реалізувати один із головних пунктів своєї програми: стати парламентською партією. Справді, перед початком виборчої кампанії ми провели відповідні дослідження, і виявили, що згідно з соціологічними опитуваннями, наша партія реально може претендувати на 6 відсотків голосів. Але, проаналізувавши ситуацію детальніше, дійшли висновку, що насправді можливостей пройти 4-відсотковий бар’єр самостійно в нас немає. По-перше, у партії були певні організаційно-фінансові проблеми. Їх, звісно, можна було розв’язати, але це б не допомогло, оскільки з іншого соціологічного дослідження випливало, що за умови участі у виборчій кампанії блоків Ющенка, Тимошенко, та навіть Литвина й Медведчука, котрі, попри свій вік, у суспільстві позиціонуються саме як молоді політики, наш потенційний рейтинг стрімко падає. Адже молодіжний електорат, який міг би стати нашим, оцінював можливості того чи іншого суб’єкта виборів iз точки зору вже зроблених справ і реальної спроможності зробити щось надалі. В цьому плані, звісно, потужніші політичні сили виглядали привабливіше. Тому, добре обміркувавши цю ситуацію, ми з усіх можливих варіантів, які на той момент були, обрали саме «Нашу Україну», оскільки Віктор Ющенко був найближчий до нас і за поглядами, і за ідеологією. До речі, ми прийшли у блок не з порожніми руками. МПУ запропонувала свою концепцію формування та розвитку блоку як державотворчої сили, окрім того, ми представили план діяльності «НУ» на наступні п’ять років. Можу вам показати як доказ. (Витягає з шафи товстий стосик зшитих паперів. — Авт.).
— Виглядає солідно... А як це сприйняли «старші» колеги по майбутньому блоку — не глузували з того, що «молоде-зелене» радить їм, як жити?
— Ні, нормально сприйняли. Цей матеріал дав нам можливість спілкуватися, ми показали, що настроєні серйозно і можемо реально працювати.
— І що, все вдалося втілити в життя?
— Та ні, не все, звісно. Але багато чого з цих пропозицій почерпнув і блок, і Віктор Ющенко. Ось дивіться, тут написано, яку позицію пропонує зайняти МПУ: «Ми не «проти» когось чи чогось, ми — «за». Це мається на увазі за демократичну Україну, економічний розвиток тощо. І Ющенко взяв цю тезу на озброєння — якщо ви чули, він часто наголошує на тому, що «Наша Україна» — «за». Або ось таке: «Ми різні, але ми — єдині». Хіба не так? Усі ж відрізняємось за смаками, релігійними чи політичними поглядами, професією і таке інше, але ми єдині в одному: всі хочемо жити в країні, де дотримуються права людини, розвинена економіка, демократія тощо.
— Юрію, видно, що ви людина амбітна: так серйозно до всього підходите, та й у політиці вже давно, і команда, судячи з усього, у вас добра... Ви вже думали, на яку посаду претендуватимете, якщо Віктор Ющенко стане Президентом?
— Ну, це питання не сьогоднішнього дня...
— Складно повірити в те, що молодий політик зі здоровими політичними амбіціями не планує свого майбутнього.
— Очевидно, що плани є, і серйозні. Але наразі головне — досягти чітко записаної в нашій програмі мети. А далі вже думатимемо, яка мета буде наступною. Вибори Президента — це ж не мета, а завдання. Між іншим, у нас в одному з документів усе дуже красиво розписано (демонструє табличку в «програмному талмуді» МПУ. — Авт.). Бачите, у нижньому рядку написано: досягти перемоги блоку Ющенка на парламентських виборах 2002 року, провести у Верховну Раду 226 депутатів. На жаль, цього завдання ми повністю не виконали. Зараз уже не будемо аналізувати, чого так склалося, бо висновки вже зроблено. А ось і наступна мета — оновлення органів влади всіх рівнів блоком Ющенка. Це дуже важливо зробити, для того, щоб відбувався динамічний розвиток держави.
— Але в одному з інтерв’ю ви запевняли чиновників на місцях, що їм не варто боятися приходу до влади Віктора Ющенка, бо, мовляв, чутки про те, що всіх одразу поскидають і поставлять «своїх», не відповідають дійсності. А насправді, виявляється, маєте зовсім інші наміри...
— Річ у тому, що там ішлося про інше — конфліктне — оновлення. Ну ви ж розумієте, методом «прийдемо — всіх виженемо». А тут якраз ставиться завдання привести професійно підготовлених людей. Це ж не означає, що коли переможе «Наша Україна», то всі голови райдержадміністрацій чи інших органів влади будуть призначатися тільки за умови їхнього членства в цьому блоці. Ні, ми наполягаємо якраз на тому, щоб принцип оновлення влади був позаполітичним, щоб критерієм була професійність, фахова підготовка, моральні якості й патріотизм. Окрім того, це просто фізично неможливо, адже ринок державних службовців на сьогодні налічує понад 260 тисяч місць — жодна політична сила не має кадрового потенціалу, щоб усі їх заповнити. Плюс іще ж депутати всіх рівнів — 150 з лишком тисяч. До речі, це теж важливе завдання — створити таку силу, яка матиме й довіру громадян, і потрібну кількість професійних людей, і, що дуже важливо, нестиме відповідальність за ту політику, яку вона проводить. Проблема ж іще й у тому, що сьогодні Україна переживає конфлікт між поколінням українським і поколінням радянським, і доти, доки перше не стане домінувати на посадах, де ухвалюються рішення, Українська держава ухвалюватиме рішення, які суперечать її державним інтересам. Але все це, звісно, треба робити поступово — просто надати молодим можливість просуватися вгору по щаблях кар’єрної драбини, і зміна поколінь у владі відбудеться природним шляхом.
«Навіть при «Кучмі-3» життя триватиме»
— Судячи з усього, відбудеться це не скоро. І це навіть у тому випадку, якщо президентські вибори виграє «потрібний» кандидат. А якщо ні? Тобто якщо «потрібним» він буде не для опозиції, яка прагне змін, а для влади?
— Це, між іншим, дуже помилкова установка, якою зараз дуже багато хто грішить: «якщо вибори Президента не відбудуться так, як я хочу, життя закінчиться». Мовляв, тоді єдиний вихід — «чемодан, вокзал, закордон». Такі настрої панують усюди — і в таборі Ющенка, і в таборі не-Ющенка, в більшості, не в більшості... Дурниці. Треба чітко розуміти, що всі люди, по яку б сторону барикад вони не опинилися, у які б конфліктні ситуації не потрапили в процесі виборів Президента, — громадяни України. І всі (ну майже всі) однаково будуть і хочуть жити в Україні, працювати на свою державу. І вони будуть жити і працювати тут і після президентських виборів, як би вони не завершилися. От коли розуміння цього дійде до більшості громадян, зокрема й до політикiв високого рівня, тоді вони зможуть досягти компромісу, й відбудеться нормальна, мирна передача влади наступникам. І конфронтації, до якої спонукають Україну не тільки внутрішні, а й зовнішні сили, не буде. Ви ж бачите, що нас сьогодні активно намагаються розділити — по територіях, поглядах, мовних питаннях... І завдання блоку Ющенка — показати, що Україна єдина, і щоб там не сталося, вона залишиться Україною. Гірше вже все одно не буде.
— Ага, тобто по-вашому, хай буде хоч «Кучма-3», «-4», «-5» і так далі, життя ж усе одно не закінчиться?
— Саме так. Якщо це відбудеться, і до влади знову прийдуть Кучми, це означатиме тільки одне: що ми свої ідеї не змогли донести громадянам України, бо саме вони, згідно з Конституцією, є джерелом влади в державі. Та нічого — будуть наступні вибори, потім ще наступні... Головне, що Україна є, і вона буде довго. А ми свого досягнемо все одно — рано чи пізно.
— А вам не здається, що може бути занадто пізно? Виходить, навіть «гостинна» зустріч «Нашої України» в Донецьку вас нічому не навчила? Це я до того, що багато ваших колег по опозиції наголошують якраз на іншому: якщо до влади знову прийдуть ті, хто окопався там зараз, у їхніх політичних опонентів може просто не бути майбутнього — так, як у сусідній Білорусі, де опозиції взагалі заткнули рота, як у Росії, де Путін уже потроху стає богом...
— Та все навпаки — «тепла зустріч» у Донецьку навчила «донецьких», що вони теж Україна. Тепер вони зрозуміли, що українські закони діють і для них. Ми ж усі — громадяни однієї держави. Недаремно я там шість годин сидів у заручниках...
«Але за цієї влади нічого не вийде...»
— Здається, ви невиправний оптиміст. Невже й у роботі так само? Я маю на увазі парламентський комітет, де ви «завідуєте» молодіжною політикою. Там, здається, райдужного мало.
— Та річ у тому, що будь-який «підрозділ» політики так чи інакше залежить від загальної ситуації. Ні, звісно, кожен на своєму рівні може зробити якісь позитивні речі... От нам, наприклад, вдалося ліквідувати монополію на підтримку й фінансування молодіжних організацій. Це солідний позитив, бо раніше цим займався тільки одіозний УНКМО (Український національний комітет молодіжних організацій. — Авт.), то тепер будь-яка молодіжна організація має доступ до фінансової підтримки держави. І на наступний рік вимагатимемо від Державного комітету у справах молоді й сім’ї дещо переглянути свої механізми, дещо змінити в не надто ефективній політиці... Або ще одне важливе питання — кредитування молодіжного житлового будівництва. Є програма, започаткована урядом Ющенка, яка була розрахована на 10 років, і з кожним роком обсяг коштів, виділених на кредити молодим сім’ям, має зростати. На жаль, три минулі роки можна рахувати за один, бо жоден iз «післяющенківських» бюджетів не врахував цього зростання, а черга тих, хто потребує кредиту, зростає. Але програма все одно є, планується з часом розширити можливості кредитування, залучити до цього не тільки державні, а й позадержавні кошти...
— Вочевидь, поки в держави дійдуть руки до реального розв’язання проблеми, нинішня молодь так і постаріє по гуртожитках та під батьківським дахом.
— А що робити — швидше, ніж протягом певного часу, це все одно зробити не вдасться. Десять років ефективного втілення в життя такої програми — це мінімум. Але за цієї влади нічого не вийде.
— От-от, а ви кажете, що життя не закінчиться й після обрання нового Кучми.
— Справді, проблема з обранням Президента, схоже, таки існує (посміхається). Необхідно його змінити! Але законним шляхом, тихо й мирно, без усіляких агресій. От якщо ті люди, які сьогодні при владі, це зрозуміють, то все буде добре. А якщо ні — не страшно, ми все одно владу візьмемо! Тоді все обов’язково зміниться, і в молоді проблем теж поменшає. Доведеться просто трохи почекати.
— Ви так спокійно про це говорите, бо, як і всі (принаймні більшість) депутатів, маєте і квартиру, і роботу, і, вочевидь, непогане матеріальне становище. Ну як у таких умовах можна перейматися проблемами тих, кому всього цього бракує?
— (замислено) Це справді питання — як можна перейматися... (усміхається). Хоча це, звісно, залежить від моралі людини. Не можу сказати, що всі 450 депутатів у Верховній Раді дуже моральні люди. Так склалося, що в мене з самого початку не було ні житлових, ні серйозних матеріальних проблем, і в гуртожитку я не жив... Але сам закінчив три вузи, а це, погодьтеся, теж нелегко, треба над собою добре попрацювати. Головне — завжди досягати тiєї мети, яку перед собою ставиш. За мене ж «папік», як у рекламі, ніколи не вирішував. Сьогодні в мене є власна сім’я, яку я можу забезпечувати, і цього я досягнув сам — просто поставивши перед собою мету.