Микола Юрович упевнено тримає не тільки косу, а й трембіту. (Фото автора.)
Цю місцину, яка ще має назву «шостий кілометр», що позначає відстань від залізничної станції Ворохта, здавна обжили охоронці лісу. Хто перший заклав на так званому кордоні лісника підвалини людської оселі, не пригадують і старожили найближчих населених пунктів. Але точно відомо, що смерекову хату, яка чверть століття тому дісталася Миколі Стефураку «по службовій лінії», збудували й освятили ще за Австрії, в 1903 році. Коли новий господар вселився сюди з молодою дружиною Ганнусею, обійстя ще не бачило електричного струму. Але в тому, що спати лягали рано, жартує пан Микола, були і свої плюси — сім'я без демографічної паузи поповнилася сином і донькою. Третій нащадок з'явився на світ уже «при електриці».
Усе свідоме життя Миколи Юровича пов'язане з лісом. І необхідність бувати на самоті (до найближчого сусіда — чотири кілометри), вести майже натуральне господарство — теж данина лісові. Хоча з часом до цих незручностей сім'я Стефураків почала ставитися по-філософськи і знайшла в них чимало переваг над звичним способом життя.
Охоронцям лісу завжди трохи заздрили представники інших аграрних професій. Мовляв, що їм ще треба: і дихають концентрованим киснем, і свіжу копійку мають без натуги. Словом, не робота — цілорічний курорт. Коли подібні сентенції чує директор державного підприємства «Ворохтянське лісове господарство» Дмитро Мельник, у його крові різко зростає рівень адреналіну: «Є охочі пораювати? Дуже прошу — у нас п'ять вакансій лісників. Є новий трактор — немає кому їхати, є вільні обходи — немає бажаючих. Сьогодні важко знайти охочих працювати на лісорозробках, особливо у нашій курортно-відпочинковій зоні. Мешканець Ворохти, приміром, запрягає коня в сани і на перевезенні лижників за один зимовий день заробляє більше, ніж у нас за місяць. Улітку плоди і ягоди забезпечують горянам безбідне існування. А наша робота зобов'язує о 7-й ранку виїжджати на вантажівці, далі йти пішки до лісосіки і за будь-якої погоди — чи з неба пече, чи тече — трудитися до вечора. Є чому заздрити?».
Дехто з колишніх працівників лісової охорони після падіння радянської залізної завіси виїхав за океан і без проблем інтегрувався в американське суспільство. Чимало й таких, хто знайшов застосування своїм здібностям у Старій Європі. Пару тижнів тому в колись рідну контору держлісгоспу навідався чоловік, який 12 років пропрацював тут водієм вантажівки, а потім поїхав у Чехію і став там успішним бізнесменом. Не захотів ні «цілорічного курорту» в карпатських лісах, ні заздрісної «свіжої копійки».
Якщо так і далі піде, бідкається Дмитро Назарович, то навіть гірську місцевість, де незмінно фіксувався надлишок робочої сили, очікує невесела перспектива дефіциту професійних лісоохоронних кадрів і зникнення династій, пов'язаних з лісом споконвічними узами. Поки що галузь тримається на таких досвідчених фахівцях, як лісничий Озерянського лісництва Микола Стефурак.
Хоча пан Микола живе серед лісу, проте людей бачить часто — повз обійстя проходить облюбована туристами дорога, що веде до підніжжя Говерли. Ще недавно її вершина добре проглядалася з вікна хати Стефураків, але підріс довколишній ліс і затулив зеленою стіною маківку найвищої української гори.
Тутешні ліси і полонини господар садиби в Аргелуші обходив ще в дитячі роки, коли мешкав у селі Кривопілля. Орієнтиром у житті став сусід-лісник. «Він і привчив мене до цієї справи — садити деревця і доглядати за культурами, — зізнається Микола Юрович. — Після закінчення Верховинської середньої школи, де факультативно викладали курс лісового господарства, нам видали посвідчення. І вже з ним можна було отримати роботу. Але хотілося знати більше, і я спершу закінчив Стороженецький лісотехнічний технікум, а після армії — інститут. В Озерянському лісництві працюю вже понад чверть століття».
Нині він особисто відповідає за збереження й відтворення лісонасаджень на території 4187 гектарів, де панівні породи — смерека, ялиця та бук. Аби краще уявити масштаби клопотів, пов'язаних зі щоденною роботою в цих особливих умовах, мабуть, достатньо сказати, що найнижча точка лісництва — 850 метрів над рівнем моря, а на висоті 1300 метрів знаходиться Веснарка — найвища полонина українських Карпат. Колись, до радянської влади, вона належала заможним газдам і щоліта годувала соковитими травами численні овечі отари та череди великої рогатої худоби. Тепер Веснарка потроху оживає після багаторічної дрімоти — минулого літа тут уже паслися «приватновласницькі» вівці та 40 корів і розпочалося спорудження стайні для худоби.
До речі, назву лісництву дали не рідкісні тут озера, а високогірне урочище «Озерне» (наголос на останньому складі, тобто «оглядове»), звідки добре видно весь Чорногірський хребет, аж до гори Піп-Іван.
На площах лісництва — половина стиглих насаджень, і їх треба вчасно «збирати» як ділову деревину, бо це — не заповідник, а зона господарської діяльності, ефективність якої оцінюється економічними показниками. Близько шести тисяч кубометрів лісосіки лісництво розробляє власними силами, а за решту — понад 11 тисяч кубометрів — змагаються бізнесмени, котрі мають ліцензії на лісорозробку і виграють тендери, започатковані наприкінці минулого року.
«Ми рубаємо винятково стиглі ліси, — приєднується до розмови головний лісничий Ворохтянського лісового господарства Святослав Бабінський. — На території, підпорядкованій Миколі Юровичу, насадження дають вдвічі більше приросту, ніж заготовляється деревини».
Молоде лісове покоління в Озерянському лісництві підтримують дев'ять розсадників. «За саджанцями в шкілці треба доглядати, як за малими дітьми: то затінити, аби в спеку не згоріли на сонці, то прикрити від сильних морозів. Коли висаджуємо їх на місця постійного проростання, то упродовж чотирьох років обжинаємо траву довкола тендітних деревець, бо інакше їм важко буде прижитися. Земля у нас ніде не світить «лисинами», все засаджено, — стверджує пан Микола.
Особливі умови проживання в Аргелуші змусили сім'ю Стефураків і в ХХІ столітті вести майже таке натуральне господарство, як їхні діди-прадіди. Це не так просто, як може здатися на перший погляд. Важкі кам'янисті грунти погано родять городину, переважно дрібну картоплю, а заморозки — не дивина навіть у червні — можуть знищити більшу частину урожаю. Тому огірочки-помідорчики дозрівають у невеликій теплиці — для себе вистачає, але основа добробуту — тваринництво. Тягар догляду за чотирма коровами, свинями, курми та кролями переважно лягає на плечі дружини, яка в оточенні лісу має статус домогосподарки. Зате глава сім'ї володіє двома зонами виняткового контролю — ставком з коропами і пасікою. «Немає кращого місця для самозаспокоєння, ніж біля вуликів, — переконує пан Микола. — Якщо ти знервований, бджоли не дадуть до них і наблизитися. Мабуть, відчувають «нездорове» біополе і ніби пропонують: заспокойся, а тоді підходь».
Ще одне знаряддя праці, за яке не береться господиня, — особлива гірська коса, що не піддається модернізації від часів династії Габсбургів: коротке, ледь вище пояса, кісся (аби маневрувати на пересічній місцевості) і широке та довге — 1 метр 10 сантиметрів — лезо. Кремезного Миколу Юровича вважають в окрузі одним із кращих косарів — за день «збриває» мало не півгектара сінокосу.
Стефураки завдяки вимушеній ізоляції стали переконаними прихильниками натуральних продуктів харчування, позбавлених хімічних добавок, і їдять переважно те, що вирощують власними руками. Особливо придатна на всі випадки життя гуслянка, або, як її тут називають, гуцульське пиво. Виготовляють її з кип'яченого молока з додаванням оригінальної закваски. Через добу стає такою густою, що хоч ножем ріж, і зберігається впродовж року. При потребі її добряче розбавляють сирою водою з криниці і, збовтавши, п'ють улітку на сінокосі, втамовуючи спрагу, чи зимою для поповнення організму поживними речовинами. Кілька років тому в Аргелуші гостював американський банкір зі штату Техас Кен Шмідт — великий любитель екзотики, і так уподобав гуслянку, що взяв із собою за океан банку «кисляку». За результатами лабораторних аналізів, проведених тамтешніми дослідниками, як поінформував згодом містер Шмідт, гуслянку назвали світовим лідером серед подібних кисломолочних продуктів. Так воно було чи ні, але гуцули й без американців знають ціну цьому унікальному напою. Щоправда, раз на тиждень Стефураки не їдять ні молочного, ні м'ясного — кожної п'ятниці за прикладом предків «тримають піст» за здоров'я дітей. Є в них й особливий лікувальний засіб, який, теж традиційно, добувають у горах на Івана Купала.
Фармакологія — не конкурент настоянці по-стефураківськи
Сьоме липня в горян — наймагічніша пора року. І хоча гуцули вважаються побожними людьми, а в церковному календарі цей день позначений червоним рядком як Різдво Івана Хрестителя, в жодному верховинському селі, за словами Миколи Юровича, немає храмового свята — всі шукають у горах цілюще зілля. Ще не так давно на Купала серед білого дня, скинувши одіж, стрибали в річку і дорослі, і малі горяни. І це було нормою гуцульського етикету. Тепер лиш на світанку поодинокі молоді горянки потайки голяком купаються в росі, аби тіло набралося снаги на цілий рік. Не всі тутешні люди і на травах нині розуміються.
Для пана Миколи — це родинний обов'язок. «Мене, — каже він, — ще батько навчив, як, коли і де шукати зілля. Ці знання передаються від старших людей. Обов'язково на Івана ходжу в Чорногору. Ми віримо, що цей ритуал має велику силу. Інколи й ночую в горах, аби з першими променями сонця починати пошуки. Два основні компоненти мого трунку — корені тирлича жовтого і родіоли рожевої. До них додаю ще п'ять трав і настоюю на горілці власного виробництва міцністю 45-50 градусів. Зберігаю в темному місці. І чи дружина заслабне, чи дитина, чи я — столова ложка настоянки хворобу ніби рукою знімає. Так допомагає, що пігулок я ще не вживав».
Серед лісу Стефураки почуваються настільки впевнено, що сплять із незамкненими дверима, що, приміром, немало здивувало дружину генерала СБУ, котра пізно ввечері прийшла до лісничого по допомогу. Трафунок стався на початку нинішньої осені. Генералу, який із сім'єю відпочивав у Яремче, закортіло побачити знаменитий сувенірний базар у Косові. На зворотному шляху авто зупинилося неподалік «шостого кілометра», аби перевірити, чи є в лісі білі гриби. Побачити боровика пощастило з першого заходу. Високопосадовець зі Служби безпеки незчувся, як заблукав у гірському лісі. Добре, що у Стефураків було обійстя незамкнене, і дружина есбіста з водієм авто повідомили господаря про пропажу. Блукаючого генерала, який цілу ніч петляв горами в радіусі трьох кілометрів, знайшли вранці наступного дня...
В останні роки господар Аргелуші, окрім зілля, пасіки та косовиці, долучився до зеленого туризму. Тепер на його подвір'я часто завертають мандрівники, аби переночувати в симпатичному, зробленому з гебльованих брусів дерев'яному будиночку з усіма зручностями.
Ті відпочивальники, якi зупиняються в Аргелуші на день-два, переконані, що Стефуракам пощастило жити серед гірської краси, подалі від цивілізації. Вони й не заперечують: їхній добробут — у їхніх руках.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
