Друге «дихання» Бахчисарайських долин

      Либонь, не всі знають, що найбільше окультурених долин Криму зосереджено саме в Бахчисарайському районі. Причому на будь-який «смак». Приміром, обрамлені дивожними скелями-сфінксами Куйбишевська і Каралезька — традиційна «вотчина» заїжджих туристів, істориків і кіношників. А от однойменні долини річок Бельбек, Альма та Кача — це винятково зона яблуневих, грушевих, сливових і персикових садів. На менш родючих пагорбах, що туляться до них, розкинулися ще й виноградники. На цьому плодово-ягідному розмаїтті ще не так давно місцеві сільгосппідприємства, деякі з котрих сьогодні «успішно» доведені до банкрутства, заробляли мільйони. І все ж, попри нинішню разючу здачу позицій, в районі намагаються відродити його колишню велич.

Між минулим і майбутнім

      Про заможне минуле краю мені розповів начальник районного управління АПК Віктор Мариноха. Виявляється, сади Альмінської, Качинської та Бельбекської долин становили майже 12 відсотків багаторічних насаджень усієї України. Практично кожне із 22 аграрних підприємств району мало до 500 гектарів саду, а 9 з них на додачу ще й до тисячі гектарів виноградників. Майже всю вирощену бахчисарайцями смакоту у свіжому чи переробленому вигляді (кожне підприємство мало свій консервний завод із середньою потужність 3—10 мільйонів умовних банок соків, пюре, компотів) суходолом і повітрям відправляли до Сибіру та Уралу. А елітні, аборигенні сорти подавали винятково до столу союзного і республіканського партійно-урядового керівництва, відомчих оздоровниць Південнобережжя.

      «Десь із 1995 року, — згадує Мариноха, — у зв'язку із запровадженням зовнішніх митних кордонів, відтак перенасиченням продукцією внутрішнього ринку в нас почалося різке скорочення виробництва фруктів. Переважна більшість радгоспів змушена була закрити й консервні заводи: скляна тара більше не годилась, а щоб перейти на тетрапаки, потрібні були кошти. Поступово деякі підприємства були доведені до банкрутства. Я вважаю, що держава упустила зі своїх рук цей момент, віддавши господарства на розтерзання арбітражних управляючих. Суттєво підкосила район і минула холодна зима, через це ми недоотримали продукції на 70 мільйонів гривень».

      Однак, попри всі ці природно-економічні катаклізми, бахчисарайці налаштовані оптимістично. Згідно з бізнес-планом, який райуправління захистило в кримському міністерстві АПК, до кінця 2006 року в районі мають закласти 550—600 га нових виноградників і 120—130 га садів. План першого півріччя виконано, а з другим виникла незначна затримка. Пояснення  цьому одне: держава вчасно не розрахувалась з аграріями по одновідсотковому збору, відтак останні не змогли вчасно викупити вже замовлений посадковий матеріал у розплідниках. І все одно, вважає пан Мариноха, якщо подібна тенденція у плодівництві й виноградарстві більш-менш збережеться, то район має всі шанси в найближчій перспективі навіть перевищити планку своїх найкращих років.

Фруктам — інтенсивні технології

      Кажуть, що нове — це добре забуте старе. Однак про відродження садівництва Бахчисарайського району так сказати не можна. Бо вирощувати, приміром, насіннячкові й кісточкові культури бодай і перевіреним дідівським, проте віджилим методом сьогодні не збираються навіть дрібні фермери. Ставка робиться винятково на сучасні інтенсивні технології. А це — перехід від традиційної об'ємної схеми посадки дерев на так звану ущільнену, плюс — імпортні саджанці, плюс обов'язкове крапельне зрошення тощо. Тим паче що проблем із вологою навіть у спекотні літні місяці в долинах Альми чи Качi, на відміну, скажімо, від степового Криму, практично не існує. Майже в кожному господарстві досі збереглись невеличкі накопичувальні ставки, що їх навесні, в дощовий період, щедро живлять потічки з навколишніх гір.

      Усю цю життєдайну для інтенсивного саду систему, як, власне, сам сад, нам наочно на місці і продемонстрував Валерій Зирянов, директор Кримського філіалу агрофірми «Сади України». Спершу на його авто ми об'їхали землі господарства, що простягнулися в Альмінській долині в межах Долинської, Ароматненської й Єленської сільрад. Валерій Георгійович із гордістю показував нам вишикувані у струнку ще досить тендітні персики й яблуні, обперезані пластиковими зрошувальними шлангами. І водночас розповідав, що вони ще збираються посадити замість викорчуваних технічних сортів винограду, старого і занедбаного попередниками грушевого саду, та як діє крапельне зрошування.

      Виявляється, бурхлива діяльність пана Зирянова розпочалась на землях колишнього колгоспу «Перемога» рівно три роки тому. Колись потужна «Перемога» з власними спортивним комплексом, плавальним басейном, асфальтовими дорогами поміж полями і, головне, рекордними врожаями фруктів гриміла не лише на весь Крим. Допоки її не поклали на лопатки «люди зі сторони». Харківське ТОВ «Агрофірма «Сади України», запевняє Валерій Георгійович, до цього не причетне, бо з самого початку й не ставило за мету обзавестись саме «переможною» землею. І взагалі інтереси Зирянова і харків'ян, персонально президента агрофірми Олексія Зайцева, перетнулись досить випадково. Сталося це у 2002 році у Кримській помологічній станції у Верхньосадовому, де Зирянов у ту пору після закінчення аспірантури проводив дослідження по перспективних сортах персика. Харків'яни і раніше навідувалися на станцію, виявляючи предметний інтерес до нових сортів яблук і груш. Слово за слово — і науковець пристав на пропозицію керівництва агрофірми полишити велику науку і зайнятись практичним садівництвом. Фактично це було обопільне бажання, зізнається Зирянов. Валерій Георгійович зумів переконати нових роботодавців не обмежуватись лише однією-двома культурами, а розширити асортимент бодай до черешні (по цій культурі у 1995 році він захистив кандидатську), сливи, столового винограду. І що найбільш придатний для цього  саме його рідний Бахчисарайський район і Альмінська долина зокрема. Нині «Сади України» орендують там 800 гектарів земельних паїв. На них буквально з нуля закладено 120 га персика, 20 га — груші та яблуні, 23 га — столового винограду. Але це ще не остаточний варіант, бо з часом уся орендована площа має відійти під багаторічні насадження повністю.

Фруктову «музику» замовляє ринок

       Валерій Зирянов не приховує: зi старих колгоспних садів вони нічого не залишають — усе поступово викорчовується. Передовсім із міркувань економічної доцільності, бо дерева на середньорослій прищепі з усталеною донедавна схемою посадки 5х7 метрів, по-перше, важче обробляти, тобто провадити ефективний хімзахист (залишаються «мертві» зони з вогнищами інфекцій і розповсюдження шкідників), важче здійснювати обрізку і збирати врожай. А по-друге, через врожайність: за старої системи — це 200 центнерів із гектара, тоді як за нової, ущільненої, — утричі більша. Уявіть собі: якщо раніше дерева саджали неодмінно за 5 метрів одне від одного в ряду, то нині всього за 1 метр. При цьому запроваджується принципово нове формування крони — «струнке веретено». І неодмінне зрошення за електронною системою контролю вологості грунту на глибині залягання коренів рослини тощо. Ну і, насамкінець, найголовніше — посадковий матеріал, на якому, як вважає мій співрозмовник, економити взагалі не варто. У бахчисарайських «Садів України» він здебільшого імпортний, італійський. Задоволення не з дешевих, бо, скажімо, 1 га такого грушевого саду «тягне» на 80 тисяч гривень, яблуневого — ще більше. А хіба замало для інтенсивної технології своїх районованих сортів, тим паче що де-де, а у Криму їх вистачає?

      «Якби ми орієнтувались винятково на внутрішній ринок, — наводить свої аргументи пан Зирянов, — можливо, так і робили б — вирощували б сінапи, канділі (аборигенні сорти яблук. — Авт.). Але з такими сортами навряд чи ми зможемо сьогодні вийти на ту ж Росію чи на європейський ринок узагалі, конкуренти одним махом нас витіснять. Потрібно орієнтуватись на комерційний інтерес. Ті ж знані італійські сорти цінує широкий споживач за одномірність плодів, колір і, ясна річ, смак. До цього додайте ще такі якості, як добра здатність транспортування і зберігання. Я не кажу, що в нас усе погане. Але за свої гроші, даруйте, я волію все ж таки придбати найкраще, аби була віддача. Біда ж нашої селекції у тому, що в часи так званої «залізної завіси» вона фактично варилась у власному соку. Останні світові досягнення завозили до нас, зазвичай, з великим запізненням. Вітчизняні селекціонери вибирали з них щось цікаве і починали працювати. Але щоб вивести своє, потрібно щонайменше 10—15, а то й усі 30 років. А додайте до цього хронічне недофінансування селекційних станцій, втрату через це кваліфікованих кадрів, самого обсягу селекції. Як на мене, саме це й не дозволяє  поки що нашим станціям працювати на  світовому рівні».

      Пан Зирянов дійшов до цього висновку після вивчення досвіду роботи фірм і ферм, які займаються садівництвом у Італії, Ізраїлі, Польщі. Тому й орієнтується на їхні перевірені часом і європейським попитом  методики і технології. Тим паче інвестиційні можливості «Садів України» дозволяють це робити. За великим рахунком, це цілком виправдана політика. Хоча б тому, що з приєднанням нашої країни до СОТ (а воно рано чи пізно таки станеться) саме аграрному сектору, якщо вірити експертам, буде непереливки. Тож до цього потрібно готуватися завчасно.