Пані з трьома зірками на погонах

      Погодьтеся, жінки полковниками не тільки не народжуються, а й украй рідко ними стають. Тому, вирушаючи на зустріч із цими двома незвичними пані, мимоволі готувалася побачити таких собі «генеральш» у спідницях, які і коня на скаку зупинять, і в палаючий дім увійдуть. Здавалося, що в інший спосіб або, скажімо, з більш жіночною вдачею майбутнього рятувальника підготувати до ратної служби практично неможливо. Словом, бурхлива уява в головi відтворила усталені стереотипи бездоганно, чим значно полегшила підготовку до зустрічі. Але, на превеликий подив, втиснути у звичні кліше цих двох симпатичних панi так і не вдалося. Схоже, справжні жінки завжди залишаються жінками, навіть якщо носять на тендітних плечах погони з трьома зірками.

Як панії стають полковниками

      Бути сто третім офіцером у чоловічому «батальйоні» співробітників Харківського пожежного училища, - для дівчини, мабуть, не найкраща перспектива. Тим більше, коли світить вона після великого розчарування та ще й як не досить прийнятна альтернатива. Сталося так, що випускниці «прокурорського» факультету юридичного інституту Лідії Малиновській не знайшли роботу за фахом. І оскільки пожежне училище (тепер Університет цивільного захисту України) на той час перебувало у відомстві МВС, дівчині запропонували місце співробітника відділу кадрів цього навчального закладу.

      Як не дивно, але саме тут Лідія Тимофіївна працює і зараз. Правда, вже головним кадровиком і заступником проректора з роботи iз персоналом. Сьогодні в університеті залишилося дуже мало фахівців, особові справи яких оформляла  не вона, а її попередники. Можливо, саме тому за двадцять шість років служби ці стіни для неї стали вже чимось більшим, ніж просто робота. «За межами свого університету я себе просто не бачу, - каже вона. - Це, мабуть, тому, що іншого життя фактично не знаю. Можливо, десь і краще, але порівняти не можу через брак необхідного досвіду. Повірте, зовсім не шкодую. Іноді мені здається, що звідси я бачу весь світ - завдяки рідному навчальному закладу об'їздила чимало міст, подружилася з багатьма прекрасними людьми».

      Але навряд чи колеги-рятувальники дозволили б жінці-кадровику успішно долати всі щаблі службової драбини лише за почуття патріотизму до рідного закладу. Не врятував би її, мабуть, і той факт, що довгих вісім років була тут єдиним офіцером у спідниці. Служба йшла без жодної скидки. Лейтенант Малиновська на рівні з колегами-чоловіками стійко заступала у наряди, незважаючи на те, що у перші роки старші курсанти були фактично її ровесниками. А водночас мужньо мирилася з необхідністю сидіти за кадровими паперами стільки, скільки вимагає справа. За такі «дрібниці», як родинні клопоти, що традиційно «висять» на жінці, службові дивіденди, як правило, ніхто не роздає. «Я така людина: ніколи не піду додому, поки є незавершена робота, - каже пані полковник. - Недавно, скажімо, довелося працювати до другої години ночі. Але це виняток. Як правило, залишаю робочий кабінет десь близько восьмої вечора». Словом, три зірки на її погонах - не тільки результат офіцерської вислуги, а й бездоганно сумлінної служби, на яку зважується сьогодні навіть далеко не кожен чоловік.

      Єдиною жінкою-офіцером Лідія Малиновська перестала бути у своєму закладі лише після того, як училищу присвоїли статус інституту. Аби виправдати новий «ранг», альма матер вітчизняних пожежників оголосила пошук «генералів» від науки. До числа запрошених потрапила і Валентина Іванівна Кривцова, яка доти успішно займалася проблемами машинобудування, про що, власне, і свідчить її докторська наукова ступінь. А втім, як жартує пані Валентина, її бойове хрещення сталося задовго до переходу на роботу в академію. Якось в інститутській лабораторії, де вона проводила черговий дослід, вибухнула ємність з метанолом. Потужний спалах вогню миттєво вкрив усе навкруги. Не розгубившись, жінка вимкнула електричний рубильник, приєдналася до колег, які прибігли на допомогу, і лише після того, як небезпека минула, дозволила собі тривіальну дамську істерику. Тобто сльози самі посипалися градом, і ніякі внутрішні зусилля вже не могли їх зупинити.

      Тепер Валентина Іванівна навіть домашнє життя облаштовує за всіма правилами пожежної безпеки. «Якось у коридорі нашого будинку загорівся електричний щит, - розповіла вона. - Виходжу з квартири і через густу димову завісу бачу постаті вкрай наполоханих сусідів. Ті дружно бігли сходами вниз, прихопивши пакунки з чимось найдорожчим. Я швидко взяла свій домашній вогнегасник і погасила полум'я. До речі, кожній родині раджу обов'язково придбати цю корисну річ для власного дому. Ми після того випадку і на дачу купили».

Берегині в погонах

      Рятувати світ від пожеж та аварій, в принципі, можна по-різному. Непрофесіонал навіть маленьке полум'я здатен залити такою кількістю води, що потерпілі навряд чи колись зважаться вдруге набрати хрестоматійне «01». Саме тому процес порятунку має бути організований з урахуванням останніх досягнень «вченої» думки. Ідей на цей рахунок у колег проректора з наукової роботи, доктора технічних наук, професора Валентини Кривцової вистачило б на всі відомчі гарнізони. Серед останніх новинок - «методичка» для визначення розвитку лісових пожеж, наукові розробки на тему, «як вдосконалити рятувальну техніку». А також спеціальні комп'ютерні програми, що допоможуть виробничникам створити власну схему пожежної безпеки й індивідуальні варіанти порятунку на той випадок, якщо надзвичайна ситуація таки виникла. 

      Такі розробки могли б бути справді затребуваними, якби турбота про безпеку власного життя стала частиною нашої культури. Ми ж продовжуємо сподіватися на диво, свято вірячи в те, що лихо може статися з ким завгодно, тільки не з нами. За словами Валентини Іванівни, швидкість, з якою нині з'являються на світ дрібні підприємства та фірмочки, для підрозділів МНС - справжній головний біль. На місці одних структур виникають інші, і дуже часто їхнiй профіль уже не відповідає «пожежним» правилам, що діяли тут раніше. Тепер небезпечне для житлових масивів виробництво може легко запрацювати поблизу багатоповерхівок у стінах колись цілком «мирного» підприємства. Та ще й нагадуватиме казкову рукавичку, в яку, аби заощадити на оренді, втиснули доволі об'ємне господарство.

      Прищепити новоспеченому власнику повагу до пожежних інструкцій, а тим більше переконати у доцільності життя «по науці», зазвичай дуже складно. Хоча у цьому сенсі виробничі зубри насправді мало чим різняться від початківців. Взяти хоча б вітчизняні шахти, аварії на яких щороку забирають не одне людське життя. Цьогорічний вересень, на жаль, не став в Україні винятком. Але власники вугільних копалень, регулярно підраховуючи жертви НП, насправді мало що роблять, аби реально виправити ситуацію. І це тоді, коли вирішення таких проблем часто лежить просто на поверхні. Валентина Іванівна каже, що сьогодні на шахтах під час пожеж для подачі спеціального вогнегасного порошку використовують звичайнісінькі промислові вентилятори. Їх низька потужність нерідко зводить зусилля пожежників нанівець. Водночас у системі МНС сьогодні є чудова наукова розробка, за допомогою якої на шахтах можна використовувати з цією метою списані «на землю» авіадвигуни. Сьогодні, коли парк відпрацьованих літаків в Україні зростає з кожним роком, їх комплектуючі ще могли б послужити під землею. Але, на жаль, цією ідеєю поки що ніхто не скористався.

      Різниця між тим, як має бути і як є насправді, у нас дійсно разюча. Тому, за словами пані Валентини, викладачі УЦЗУ змушені готувати курсантів з урахуванням наявності цих двох паралелей. Хлопці вивчають техніку, що працює в гарнізонах зараз, і водночас ту, що вже готова прийти їй на зміну. А от чи прийде вона колись, питання, на жаль, риторичне.

      У свою чергу науку, за якою організовує свій робочий день полковник Малиновська, можна не вагаючись назвати сердечною психологією. У неї кожен курсант і співробітник університету на особливому душевному рахунку. Виявляється, проблем і в майбутніх, і в теперішніх, і навіть у дуже сановитих офіцерів не менше, а то і більше, ніж у людей цивільного фаху. Когось треба переконати в тому, що вихід на пенсію - не кінець світу, комусь всипати добряче за порушення військової дисципліни, на особливому рахунку хлопці, які після кількох років навчання вирішують покинути ВНЗ. До такого кроку «дезертирів» часто підштовхують, як не дивно, дівчата. От хочеться їм мати все і одразу, тому й змушують кавалерів шукати роботу. «У таких випадках я кажу курсантам, - ділиться педагогічними секретами пані Лідія,- не довчишся, вона ж потім сама тобі дорікне. Мовляв, що ж ти за чоловік, якщо навіть освіту не здобув. Без диплома ти тепер ніхто». Такий холодний душ, як правило, діє безвідмовно.

      Ще одна турбота - вступні іспити. Вже багато років поспіль кадровик Малиновська незмінно працює у приймальній комісії. Факт давно і абсолютно доведений: краще неї «відсіяних» абітурієнтів не втішить ніхто. Цього року, наприклад, добру годину заспокоювала хлопця, який на двійку написав диктант. «Дивиться він на свої помилки, а сльози просто на папір капають, - пригадує вона. - Бачу, засмутився не на жарт, та ще й приїхав на апеляційну комісію з іншого міста, без батьків. У такому стані з дитиною може трапитись усе, що завгодно. Підійшла і давай його вмовляти: може, це тобі доля таке випробування послала, а може, Бог відвів від чогось недоброго. Приходь у вересні, вступиш на заочне відділення з правом подальшого переводу на стаціонар». Зрештою домовились, що зараз він влаштується на роботу, а наступного року приїде знову. Шансів тепер у нього значно побільшало, адже хлопці, які за рік не передумують вчитися саме в цьому ВНЗ, - тут на особливому рахунку. Саме такі курсанти згодом стають найкращими рятувальниками.

Надійний тил

      Прокинутись одного ранку з думкою про те, що твоя дружина вже полковник, а ти ще не генерал, - для чоловіка, мабуть, серйозне випробування на стійкість. Але, як з'ясувалося, у цих незвичних жінок такі ж непересічні супутники життя. Саме дякуючи їм, обом пані-офіцерам не довелося робити тяжкий для жінки вибір між сім'єю та кар'єрою. «Я дуже вдячна чоловікові, що він із розумінням ставиться до моїх професійних проблем, і в принципі, дозволив займатися тим, що мені подобається, - каже Валентина Іванівна. - Він теж учений, тому знає всі труднощі цієї професії і, скажімо, не наполягає на тому, аби щодня на вечерю йому подавали перше, друге, третє та ще й домашній тортик на десерт. Правда, я стараюся не зловживати цим розумінням, але водночас добре усвідомлюю: якби він підвищив свої вимоги, мені було б набагато складніше». Ще б пак, уявити, як ректор одного з провідних ВНЗ країни (чоловік Валентини Іванівни багато років поспіль очолює Національний аерокосмічний університет) щовечора смажить собі яєчню, не вистачить і найбурхливішої фантазії.

      Чоловік же Лідії Тимофіївни не тільки підтримує свою дружину, а й неабияк пишається тим, що вона саме полковник. Це він напророчив їй аж настільки зіркові погони і з задоволенням опікується їхнім сімейним тилом. «Усе наше господарство повністю на ньому, - каже пані Лідія. - Відтоді, як за станом здоров'я чоловік вийшов на пенсію, я приїжджаю додому: з роботи, так би мовити, на все готове. Тому дуже вдячна йому за таку турботу. Якби все було інакше, я, мабуть, ніколи не стала б полковником».

      Інша справа - діти. Валентина Іванівна каже, що її донька і зараз із сумом пригадує, як у дитячому садку засиджувалася допізна, бо лабораторні досліди не відпускали маму додому. «Усіх уже давно забрали, а я сиджу чекаю. Я та ще один хлопчик. Ніколи тобі цього не прощу». Така ось класична образа дитини, якій недодали уваги. Правда, завдяки цій «покинутості» вона виросла напрочуд самостійною дівчиною, тому Валентина Іванівна сподівається, що особливої образи дочка на батьків не тримає. А для доньки Лідії Тимофіївни (студентки-четвертокурсниці цього ж вузу) подібні проблеми актуальні й зараз: «Вона часто заходить до мого робочого кабінету, в якому завжди повно людей, і питає: «Ти можеш мені приділити увагу?». Тоді я прошу всіх вийти і кажу: «Заходь»...

Жіночий клуб

«Три зірки на погонах»

      І Валентина Іванівна, і Лідія Тимофіївна стверджують, що колеги-чоловіки доволі стійко пережили їх стрімке кар'єрне зростання. Правда, аби не викликати на себе вогонь, обидві намагаються бути по-жіночому мудрими. «Я завжди радію успіхам своїх колег, - каже полковник Малиновська. - Можливо, саме тому і моє підвищення по службі було сприйняте позитивно, без проблем». «Чоловік, у принципі, може визнати, що жінка займає ту чи іншу посаду заслужено, але для цього він повинен сам досягти не меншого успіху, - вважає полковник Кривцова. - Я прекрасно розумію цю психологічну особливість офіцерів, тому завжди намагаюся зглянутися на їхнє природне самолюбство».

      Водночас тим самим обидві пані визнали, що свій чоловічий колектив ніколи б не проміняли на жодне жіноче царство. Серед чоловіків почувають себе комфортніше, а може, і просто королевами. І це зрозуміло: у системі вітчизняного МНС, крім них, є ще всього лише дві жінки-полковники. Одна з них, Олена Валентинівна Бикова, працює у столичній філії УЦЗУ, друга - Олена Сергіївна Алексєєва - у Черкаському інституті пожежної безпеки. Лідія Малиновська каже, що було б дуже добре, якби всі четверо тісніше підтримували стосунки, а то і взагалі створили такий собі жіночий клуб «Три зірки на погонах». Суворе відомство професійних рятувальників від цього тільки б виграло.