Не помітити чорнобривцевий однострій уздовж дороги, коли в'їжджаєш із Луцька на Горохівщину, неможливо. Більш як на три кілометри простягнувся обабіч траси цей чорнобривцевий шлейф на тлі добротно оброблених і засіяних угринівських полів. Їдуть люди - і дивуються: от молодець влада - придумала, як око звеселити. Так уже звикли споглядати останнім часом порослі бур'янами узбіччя доріг, ніби завжди так було. А тут краса така, і де - над дорогою! Місцевий горохівський люд тільки посміхається іронічно, бо багато хто знає, кому ж насправді треба завдячувати цій красі. У влади, напевне, ніколи руки не дійдуть, щоб прикрашати квітами дороги. А волинському скульпторові Василеві Рижуку захотілося скрасити наші сірі будні одвічно українською квіткою: невибагливою, гарною, цілющою. Бо красу митець може творити не лише пензлем чи різцем, а й власними руками. Втім, почалося це з...
- Я і сам уже не пригадаю. Були такі непрості часи, коли щось не клеїлося, не вдавалося. У нас скульптор, аби втілити свою ідею від «а» до «я», мусить усе навчитися робити сам. Та зараз не про це. Поїздив трохи по світу, був у Німеччині, Франції, Італії, Чехії, Уругваї. Дивився, як живуть люди там, як облаштовують свої садиби, як гарно посіяні у них квіти, засіяні поля, ніби на планшеті розклеєні. Повернувся в село, до мами, й захотілося собі зробити для людей щось приємне, що радувало б їхнє око. Своїм тракторцем розорав уздовж дороги при в'їзді в село придорожні смуги, підготував грунт і засіяв усе чорнобривцями. Ви собі не уявляєте, як я чекав і спостерігав за ними, як у липні пуп'янок один, другий, третій розпускаються, і кущ стає розлогішим, пишнішим. Сіяти треба не дуже густо, тоді вони розростаються гарно, і головне, що цвітуть ці квіти до самісіньких морозів. Не знаю більше жодної такої квітки. Мама моя завжди сіяла квітів багато біля хати, і зараз у нас цілий квітник, дітки прибігають за букетами: «Тьотю Христю, дайте нам квіток». Навіть бабця моя Федора, якій уже дев'яносто, любить попоратися на клумбах. Почали люди просити насіння, собі сіяти попiд парканами чорнобривці. Я тоді насіння мішками роздаровував. Один мішок подарував луцькій владі, житлово-комунальне господарство прийняло актом. Мішок у село Угринів віддав, посійте, кажу, над дорогою. Гарно буде, як на Горохівщину від'їжджатимуть люди. І ще мішок подарував Чернівцям.
- До Чернівців у вас особливі почуття, бо там б'ється ваше серце кохання...
- Звичайно. Мені часто доводиться бувати в цьому місті, де у міському парку не стоїть, а служить усім закоханим мій пам'ятник коханню - п'ятиметрове серце. Буковинські молодята у день весілля приходять до серця, сідають на його гойдалку і тільки тоді бачать цілісне серце. Закохані з інших міст приїздять сюди освідчуватися. І це надзвичайно приємно, що твій задум, який ти втілював від «а» до «я», від початку і до перерізання стрічки, дарує людям радість. На п'ятиметровому латунному серці, за задумом, повинно ще 120 мовами світу бути написано: «Я тебе кохаю». Не допрацювали трохи, як і з підсвічуванням, бо серце мало світитися й горіти полум'ям кохання і вночі. Однак Чернівці мають такий пам'ятник, а мій рідний Луцьк - ні. На жаль. Знаєш, коли я приходжу до свого серця кохання, мене завжди зустрічають там два голуби, і я знаю, що все буде добре, це гарний знак. Чорнобривці у парку були посіяні, не знаю, чи моїм насінням. У Луцьку, не знаю, чи сіяли їх, чи ні, а в Угринові довелося самому засукати рукави й сіяти. Кілька днів по кілька годин сіяв, хлопці з мого села допомагали: Льоня, Коля, Богдан і Володя. Кажу одному з них: «Скажеш дівчині своїй, що чорнобривці сіяв, - вона зовсiм по-іншому до тебе ставитиметься». І ось, виросли. Навіть бур'яни їх не заглушили. І трактор, коли поле обробляв, не пошкодив.
Знаю, як дехто думає: мовляв, щось не те з чоловіком. Насправді з нами усіма щось не те, якщо ми не можемо своє життя, свою Україну від бур'янів розчистити. Чорнобривці виживають у найгірших умовах. Біля доріг, серед бур'янів, але виживають, як і наша Україна молода. Прикрасьте український світ чорнобривцями - і він очиститься. Я біля свого багатоквартирного будинку в Луцьку засіяв ділянку, сусідам дав насіння, а ніхто більше не засіяв. Подивіться, що росте у Луцьку біля будинків, на пустирях, де між бур'янами людини не видно. Невже так багато треба, щоб усе це знищити, посіяти ті ж чорнобривці? Ніяких спонсорів не треба, меценатів - тільки бажання.
Хтось знаходить задоволення у палацах і мурах, хтось шукає радості в казино та ресторанах. А Василь Рижук знаходить цю радість у квітах і творчості. І те, з якою наполегливістю він пропагує чорнобривці, цю національну українську квітку, заслуговує на повагу. Він хоче, аби в українців прокинулася, врешті-решт, національна гордість, щоб вони стали європейцями в усьому. Хоч ні до якої Європи, він вважає, нам іти не треба, бо живемо ми в тій Європі споконвіку. І якщо ми самі собі не «зробимо Європу» - ніхто нам її, жоден інвестор, не зробить. А для початку засіймо Україну квітами, а не різнокольоровими партійними стрічками, які шматує вітер на деревах ще й дотепер.
Якщо хтось вважає це дивацтвом митця, його проблема. У відомого скульптора, автора багатьох монументальних робіт, не занадто багато вільного часу, щоб сіяти кілометрами чорнобривці, потім молотити їхні снопи, вибиваючи насіння, роздаровувати його людям і владам, і тільки з єдиною метою - аби хтось продовжив цю справу. Він плідно працює як скульптор, має чимало творчих планів, будує майстерню, допомагає в селі мамі з бабцею. Просто він із тих людей, які не зупиняються на півдорозі. Він знайшов час, щоб посадити 70 калин біля меморіалу волинянам, які загинули в Афганістані, у селі Лобачівка на Горохівщині, автором якого він є (до речі, це один із кращих в Україні пам'ятників афганцям). Десять літ уже калина червоніє на снігу - як плями солдатської крові. І чорнобривці, посіяні Василевими руками, тут теж квітнуть до самісіньких морозів.