Малюнок Миколи КАПУСТИ.
Мені легко говорити і про проблеми російської мови, і про проблему української мови, оскільки я сам практично повністю продукт російськомовної культури. І попри це цілком свідомо вважаю себе прибічником позиції: українська - єдина державна мова в нашій країні; російська мова - основна мова спілкування у східних та південних областях України, але не більше того.
Я не бачу проблем у комунікації між російськомовними та україномовними. Проблеми ці виникають раз на чотири роки, лише напередодні виборів. Проблеми штучні, умисні, бутафорські за формою і провокаційні за змістом. Адже не може ж серйозний політик реально не розуміти, що держава Україна може й зобов'язана підтримувати українську мову, хоча б лише через те, що вірменську мову підтримує Вірменія, російську - Росія, німецьку - Німеччина. Українську мову слід підтримувати українцям, громадянам цієї країни, українській державі, тому що мова, з-поміж іншого, - це основа культури нації, її самоідентифікація.
Так уже сталося, що впродовж тривалих років народи в межах Радянського Союзу, в єдиному поліетнічному просторі, створювали своєрідну, чудову культуру, квінтесенцією й виразом якої була російська мова. Саме російською мовою створено безліч культурних шедеврів та пам'яток мистецтва, що увібрали в себе всю поліетнічну естетику культур від Грузії до України, від Молдавії до Казахстану, від Росії до Вірменії. Я люблю цю культуру. Я в ній виріс і високо ціную її прекрасні пам'ятки, створені російською мовою, «великою й могутньою». І для мене цілком очевидно, що в Україні російська мова і в подальшому завжди буде затребуваною й шанованою. Для освіченої інтелігентної людини вона буде завжди живим джерелом знань, поряд з іншими мовами.
Українська ж мова - красива, мелодійна, народжена на цій землі, така ж природна тут, як повітря, яким дихають сини й дочки цієї землі, улюблена для багатьох і багатьох мільйонів українців, як етнічних, так і тих, кого доля пов'язала з цією землею. Вона була, є й мусить лишатися основою самобутньої української культури, духовності нації, на якій достеменно й розбудовується справжня державність.
Як же довго триватиме неприродне за своєю суттю протистояння російської й української мов в Україні? На жаль, саме стільки, скільки проживемо ми, покоління людей, які народилися й жили в Радянському Союзі. Покоління, що якраз і було автором тієї унікальної поліетнічної російськомовної культури.
І, отже, на нашу долю випаде ще не одна передвиборча обіцянка на зразок тієї, що її запропонувала Партія регіонів як провідну тезу на виборах 2006 року. Ця обіцянка реставрації російської мови як державної значною мірою спричинила перемогу «регіоналів».
Обіцянка є дзеркалом, що відображає таємні сподівання значної кількості виборців...
Уявімо собі, наприклад, вельми освіченого професора, розумника, інтелігента, який читає лекції, припустімо, в Харківському державному університеті. Справжнього фахівця, якого раптом надміру заповзятливі міністерські чиновники примушують викладати курс його блискучих лекцій українською мовою, і це перетворюється на тортури для професора!
Поза сумнівом, так або інакше кожен викладач може засвоїти мову, однак для декого це надто серйозна проблема, особливо якщо людина старшого віку росла й виховувалася в російськомовному середовищі, знає його й комфортно в ньому почувається... А від неї державні мужі вимагають викладу матеріалу українською. І прекрасні лекції втрачають усю свою блискучість, проте лунають державною мовою. У цьому разі викладач, залишаючись наодинці з самим собою, завжди прикриється від будь-яких інших моральних імперативів і, враховуючи свої внутрішні прагнення, проголосує за того, хто виголосить хай і популістське, але таке заманливе для нього гасло: «Російська мова повинна бути другою державною!» І людині буде байдуже, чи призведе ця теза до розколу країни, до суспільного конфлікту, - ця обіцянка відбиває її бажання... От звідки така кількість голосів за порожню фразу, позбавлену здорового глузду й елементарної культури.
Інший бік медалі. Що стало причиною таких метаморфоз у свідомості людей, для яких російська мова - їхня рідна, мова, якою вони думають і творять? Звичайно ж, радикальні дії політичних маргіналів, украй різкі заяви націонал-патріотів, які вимагають усього й одразу, саме цього й буквально зараз. Саме вони й спричинили до такого болючого сприйняття української мови у свідомості частини нашої інтелігенції.
Державний чиновник повинен тактовно, акуратно, з повагою поводитися з такою тонкою матерією, якою є проблема взаємовідношення мов у перехідний період життя нашого суспільства.
У цій обіцянці лукавства й фальшивої пропаганди порівну. Лукавство в тому, що «регіонали» насправді прекрасно розуміють, що НАТО - це широка сучасна міжнародна платформа, а не заїжджене кліше «агресивного військового блоку». Фальш пропаганди - у прийомах агітації на кшталт випадів часів «холодної війни». «Регіоналам» бракувало для повноти картини хіба що карикатур Кукриніксів.
Зрозуміло, що за цією обіцянкою стоїть жорстке проросійське замовлення. Очевидно, що спекулювати на людських очікуваннях (кожна людина сподівається на мирне небо) найкраще за допомогою нагнітання страху. На жаль, прес радянської пропаганди настільки міцно відбився в головах звичайних людей, що антинатовські настрої були дуже легко відтворені. Цинічною видається нинішня спроба визначити ставлення до НАТО за допомогою референдуму. Цинічна - тому, що дуже легко досягти очікуваного результату: нагнітати за допомогою лівих маргіналів істерію, а потім підштовхнути народ до банального рішення: що таке НАТО, не знаю, але про всяк випадок проголосую проти.
І тут дуже важливим є одне глобальне розуміння. Не НАТО кличе Україну у своє співтовариство - це Україна повинна прагнути потрапити в цю організацію. Так само, як ставить собі за мету входження до Євросоюзу. Це насамперед необхідно Україні. Мотивувати ж тим, що от, нібито Росія не прагне на Захід, і нам слід поводитися так само, - помилково й небезпечно.
Свого часу Франція показала всьому світові мистецтво зовнішньополітичного компромісу. До приходу до влади де Голля 1958 року Франція була повноправним членом НАТО, на її території розташовувались не лише американські військові бази, а й керівні органи НАТО - рада, секретаріат, штаб верховного головнокомандувача. До того ж частина французьких військ була виділена до складу сил НАТО під американським командуванням.
Усе це, на думку де Голля, зачіпало інтереси Франції. Залежність Західної Європи в питаннях оборони перетворювалась на залежність політичну. Через побоювання бути втягнутою в чужий для її інтересів конфлікт 1966 року Франція вийшла з Північноатлантичного блоку й набула особливого статусу. Блок НАТО адаптувався до такого стану речей. Париж безпосередньо не брав участі в роботі військових органів НАТО, але мав при них місії зв'язку для координації дій. Франція брала участь у діяльності певних ланок військово-технічної інфраструктури НАТО.
Професійно й дипломатично була вирішена найважливіша дилема - поєднання солідарності з НАТО й автономний статус у блоці. Дії де Голля позначили тенденцію, особливо помітну в наш час (незалежність членів Північноатлантичного блоку від США чимдалі зростає).
Можливо, аналогічний підхід слід шукати й українським політикам, знаходити зовнішньополітичний і особливо внутріполітичний компроміси.
Жорстка, непримиренна політика Росії відносно НАТО в цьому разі не показова. Росія - зовсім інша країна. Багата країна, амбітна, міцного авторитарного спрямування, імперської ідеології й не завжди своєчасних дій. «Україна - не Росія», - як казав екс-Президент Кучма. От у цьому (і не лише в цьому!) я з ним солідарний. Ми зробили ставку на європейський шлях розвитку, ми боремося за демократію, у нас немає таких природних багатств, ми енергозалежні від Росії. Чим ми схожі - так це амбітністю. Україна доводить собі, Росії й усьому світові, що вона не окраїна, а самостійна європейська держава.
Тому реверс «регіоналів» у бік старшого брата - це насамперед зрада України, зрада її національних інтересів. Я говорю так гостро, тому що не є ні русофобом, ні русофілом. Я - патріот України, мені вкрай неприємно, коли ошукують мене й мою країну. Удвічі неприємно, коли це роблять свої ж співгромадяни.
«Антикризова» коаліція вирішила затіяти серйозну ревізію зовнішньополітичного курсу країни. І слід чітко розуміти, що не заради виконання передвиборчих обіцянок лунають одна за одною заяви нової влади, що шокують світову громадськість. Мета набагато серйозніша - загальмувати прямування України демократичним шляхом, свідомо увійти до російської сфери впливу й отримати від цього колосальні політичні та фінансові дивіденди.
Скільки разів не опікався наш багатостраждальний народ на різних політичних хитрощах, рекламних трюках та інших аферах, усе ж віра в нездійсненну, але «рожеву мрію» виявляється значно сильнішою за звичайний здоровий глузд.
Чим і користуються політикани, з розмахом малюючи безхмарно-блакитний завтрашній день. І вірять люди обіцянкам, що російський газ дорожчати не буде, а лише дешевшатиме... І вірять мешканці багатомільйонних міст, що тарифи на житло ніколи не зростуть... І свідомо ошукуються виборці казкою «Про п'ятирічний план розвитку»...
Схаменіться, співвітчизники! Чому ви дозволяєте розтікатися молочним річкам обіцянок вітчизняних політичних пройдисвітів?!
Переможці завжди зуміють виправдатися, чому не виконані обіцянки, - не майте сумнівів у цьому ані на хвилину. З безневинними очима, мотивовано й пафосно, вони розкажуть нам про грандіозні прорахунки попередньої влади, посилатимуться на непередбачувані труднощі, знайдуть потрібні формулювання й метафори, упевнено скажуть на біле - чорне й навпаки... І ми - не те, щоб повіривши в усе це, скільки втомившись від демагогії, припинимо дослухатися й займемося своїми справами. А можновладці - своїми. Їм лише цього й треба!
Мені запам'яталося висловлювання того ж таки Шарля де Голля: «Політик настільки не йме віри своїм словам, що завжди дивується, коли його розуміють буквально». Політичні алегорії Партії регіонів недобре пожартували з виборцями, бо надто буквально всі сприйняли обіцянку «покращення життя вже завтра». Натомість країна отримала жорсткі й жорстокі реалії від переможців: скасування пільг, підвищення ціни на газ, зростання тарифів, податковий прес, повернення старих схем роботи з підприємцями...
Сучасна владна еліта цинічна, як жодна до неї. З одного боку, «регіонали» самі не очікували такої кількості та якості влади, не так завойованої, як добровільно залишеної на полі борні. З іншого боку, породжена політреформою криза державності сприяє як безмежному політичному авантюризмові, так і економічному переділу. І тут недоречно якось згадувати про народ та його сподівання, треба «взяти й поділити» між вибраними. Поділити владу і гроші, сфери впливу й депутатські мандати. А в потрібний момент з диявольською спритністю прикриватися щитом з потьмянілим гравіюванням «Воля виборців». Або «Інтереси харків'ян», наприклад. Чи зовсім без напису, щитом-дзеркалом, у якому відбилися, точніше, від якого відбилися й полетіли назад усі обіцянки, сподівання й надії...
Я намагаюся бути об'єктивним у своїх оцінних судженнях. Мені дуже непросто, але доведеться сказати й про сторону, яка програла (або - не перемогла), - про «помаранчеву» команду.
Тут формулювання будуть жорсткішими. Адже я досить добре знаю процес ізсередини і зацікавлений у правдивості діагнозу.
«Помаранчевих» підвели помилки стратегів і недолугість тактиків.
Помилка першостратегів - у категоричній невідповідності поставлених після перемоги Помаранчевої революції завдань (економічні реформи, євроінтеграція, європейський рівень життя, НАТО, СОТ) швидкості реальних темпів. Ця розбіжність у просторі й часі викликала лавиноподібне розчарування в суспільстві.
Тактичні ж прорахунки інакше, як дурними, й не назвеш. Вони виявилися у всій своїй красі в поствиборчий період - інтриги й суєта, подвійні ігри й такі самі стандарти, безвідповідальні заяви й дешева торгівля, діаметральна політична метушня тощо. Додати до цього кадрові прорахунки, коли революційна доцільність при ротації управлінців призвела до певної втрати професіоналів та поділу «помаранчевого» табору, і стає зрозумілою теза-першопричина поразки «помаранчевих»: треба об'єднуватися «за», а не «проти». Саме цього колективного, національного «ЗА» нам усім дуже бракувало й відразу після революції, і зараз, коли вирішується доля не просто коаліції й опозиції, а за великим рахунком - доля народу і країни.
* * *
...Листопад. Оголюються гілки дерев із блакитними стрічками переможців виборів. Оголюються різнокольорові стрічки-обіцянки «кращого життя», оголюються справжні наміри тих, хто ці обіцянки давав... Проте настане весна, сховає в зелені не винні у фальшивих обіцянках дерева. Життя візьме гору над політичними гірляндами. Не прогавити б Весну.
Арсен АВАКОВ,
голова Харківської обласної державної адміністрації.
25 жовтня 2006, між з'їздами.
Мене вкрай засмучує ситуація, що, навіть перебуваючи не при владі (фактично - в опозиції), «Наша Україна», БЮТ та багато інших патріотів і демократів знову не можуть об'єднатися «за».
Мені відверто чужа позиція деяких депутатів-«нашоукраїнців», які задля входження до «антикризової» коаліції готові позбутися принципів і переконань.
Ми програли вибори, але не програли свої ідеали і своїх виборців. Треба потужно і продуктивно працювати, перебуваючи в опозиції до чинного уряду. Треба об'єднати всі демократичні сили, однак не ПРОТИ Януковича й Мороза, а ЗА справедливість та демократичні цінності.
Ми пройшли через найсерйозніші випробування, але буде нещирим той, хто скаже, що вони закінчились. Нам слід залишити в минулому всі образи й зайві амбіції, скинути всю дріб'язковість і суєту, як скидають дерева пожовкле листя.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
